За три місяці президентства Володимира Зеленського Андрій Богдан перетворився в його тінь і ключову фігуру всієї нової владної вертикалі країни. Саме він, як стверджує тижневик «Новое время», сьогодні стоїть за багатьма ключовими рішеннями президента. Саме Богдан частенько коментує політичний процес, контролює розробку законопроектів і приймає в своєму кабінеті більшу частину важливих гостей Офісу президента, які не мають статусу офіційних делегацій. Саме Богдан здійснював юридичну підтримку головного на сьогодні рішення глави держави – про розпуск Верховної Ради і призначення дострокових виборів, які стали тріумфом президентської партії «Слуга народу», і внаслідок яких Зеленський зможе без проблем призначити прем'єра, новий Кабмін і провести через Раду будь-які законопроекти. Саме Богдан обкатує на публіці важливі ідеї глави держави, наприклад, про законодавче оформлення особливого статусу російської мови. І він же став драйвером епічної боротьби Банкової і мера Віталія Кличка за столицю, прагнучи позбавити ексбоксера портфеля керівника виконавчої влади в місті. Богдан тепер всюди: в кожній робочій поїздці глави держави, на відпочинку і на більшості фотографій. А зараз він, за твердженням експертів, зайнятий наповненням майбутнього Кабміну.
Андрій Богдан, спеціально грає роль «поганого хлопця», вважає політолог Анатолій Октисюк. «Він збирає на себе всю токсичність. Щоб саме про нього, а не про президента говорили погано», – переконує експерт. І вже восени Україну чекає поява жорсткої президентської вертикалі, основою якої стане парламентська монобільшість і обраний ним Кабмін. І в такій системі Богдан продовжить бути ключовою ланкою. «Центр політичних рішень залишиться в Офісі президента, а депутати і прем'єр будуть статистами», – зазначає політолог. Формально Андрій Богдан посідає відсутню де-юре посаду віцепрезидента, підсумовує «Новое время».
Президент Володимир Зеленський купається у поствиборній ейфорії любові. Будь-який його жест викликає схвалення, а критика на його адресу – неприйняття. Але рано чи пізно йому доведеться відповісти на всі незручні запитання, попереджає дописувач тижневика «Новое время» письменник Сергій Жадан. Владі доведеться говорити про речі, пов'язані не тільки з президентським троллінгом окремих (в основному провінційних) чиновників, а й із стратегічним розвитком країни. Рано чи пізно новим керівникам держави доведеться пояснити суспільству, які лінії для себе вони вважають червоними, які з них готові переступити, а які переступати вважають неприпустимим. І оскільки українське суспільство далеко не єдине у визначенні цих ліній, нескладно передбачити, що саме тут і почнуться перші розбіжності в оцінці та перші гучні розлучення. Що там все-таки з окупованими територіями? Що з корупцією і посадками? Що з тарифами-бюджетами? Не кажучи вже про таку благодатну для рефлексій і народного невдоволення територію гуманітаріїв, як мова, історія, пропаганда. Комусь так чи інакше доведеться озвучувати не надто комфортні речі. А комусь – ці некомфортні речі слухати. Поки ж доводиться вкотре слухати заяви і обіцянки, уявляючи, як все це може бути реалізовано в наших польових умовах, зазначає автор статті «100 днів служіння».
На окупованій частині Донбасу починають переслідувати відкритих прибічників інтеграції з Росією, стверджує дописувач «Українського тижня» Денис Казанський. Він пише, що події у нині не підконтрольних уряду України районах Донбасу від самого початку вражали своєю абсурдністю, але на шостому році війни градус божевілля сягнув небачених раніше величин. Якщо спершу в тому, що відбувалося, була хоч якась логіка, нехай і хибна, то тепер уже мало хто здатний чітко пояснити, що конкретно діється в Луганську та Донецьку й до чого все йде. Російську політику, яку провадить Москва щодо захоплених нею територій, перестали розуміти навіть у самих цих районах, переконує автор. Лідери незаконних збройних формувань практично щодня озвучують взаємовиключні гасла та обіцянки, і розібратися в тому, якою є їхня політика та які установки вони виконують, уже неможливо. Так, через п’ять років тривалих кривавих бойових дій раптово з’ясувалося, що «республіки Донбасу» весь цей час насправді воювали не за те, щоб відокремитися від ненависної їм України та повернутися «в рідну російську гавань», а, навпаки, щоб увійти до складу України. Тобто відокремилися для того, щоб приєднатися. Сьогодні представники «ЛДНР» буквально погрожують Україні «важкими наслідками», якщо вона відмовиться приймати їх назад під свій контроль. Саме під такими заголовками виходять новини в офіційних ЗМІ угруповань «ЛНР» та «ДНР».
Сталося те, що у 2014 році мало хто міг собі уявити, продовжує далі Денис Казанський. Лідери маріонеткових «республік» поступово перетворилися на «проукраїнських політиків», які говорять про необхідність повернення Донецька та Луганська в Україну й примушують місцевих мешканців звертатися до президента Володимира Зеленського з проханням надати ОРДіЛО особливого статусу й прийняти непідконтрольні райони назад. А ті, хто не відступився від колишнього курсу і, як у 2014-му, наполягає на тому, що повернення в Україну бути не може й Донбас має приєднатися до Росії, тепер стали фрондою. З усіма відповідними наслідками. Адже в «русском мире» на опозиціонерів зазвичай вішається ярлик зрадників, руйнаторів, американських та українських агентів, інших негідників. Таким чином, ті, хто 2014 року стояв в авангарді антиукраїнських заворушень і робив усе, щоб відірвати Донбас від України, тепер за іронією долі перетворилися на «пособників укропів», які підривають «стабільність республік». Саме так сьогодні називають тих, хто намагається критикувати дії та заяви Пушиліна й Пасічника. Про це «Український тиждень» пише в матеріалі «З новим репертуаром».
А в статті «Недооцінена загроза» «Український тиждень» розповідає, чому демографічні виклики, які дедалі виразніше постають перед країною, не менш небезпечні, ніж економічні чи політичні. Автор публікації Олександр Крамар зазначає, що переважання смертності над народжуваністю, масштабна трудова міграція, старіння населення стали вже звичними явищами. І нині це багаторічне тло заважає розгледіти потужний виклик самому існуванню України та збереженню її ідентичності. Йдеться про загрозу, яка, на думку дописувача, не поступається російській агресії чи економічним проблемам. Тільки за минулий рік чисельність населення країни зменшилася майже на 252 тисячі осіб. І ці втрати дедалі виразніше «компенсуються» імміграцією іншокультурного населення з віддалених країн. Однак на державному рівні немає адекватної реакції на демографічний виклик. Причому це стосується як попередньої влади, так і нової команди, зазначає автор.
