(Рубрика «Точка зору»)
Без уваги до внутрішнього ворога?
Напередодні парламентських виборів на одній із дискусій у студії телеканалу «Прямий», де сперечалися про нездатність Української держави дати відсіч деструктивній діяльності підривних елементів усередині суспільства, знаний журналіст Микола Вересень відреагував на проблему так: «Україна ніби не має рук». Справді, країна справляє враження беззахисної і безпорадної щодо антидержавних сил, що знахабніли останнім часом до крайньої межі, відчуваючи свою безкарність і деморалізованість державного апарату, параліч силових структур тощо.
Якщо на фронті Україна ще якось протистоїть ворожій навалі, то всередині держави опір ворогові практично відсутній.
В українському політичному лексиконі взагалі не зустрінеш поняття «внутрішній ворог», бо воно за умовчанням уважається не демократичним, не толерантним, можливо, навіть не зовсім політично пристойним. Себто внутрішній ворог є, а поняття немає. І цей ворог абсолютно не соромиться нищити Україну під час війни, а українці соромляться вголос констатувати наявний і наочний факт. Бо дуже толерантні…
Експрезидент Петро Порошенко, зробивши чимало корисного в міжнародній політиці, в розбудові армії, щодо української церковної автокефалії, геть відмовився від боротьби проти внутрішнього ворога, з яким він уважав за можливе контактувати, співпрацювати, мати спільні позаполітичні інтереси як бізнесмен. Багато хто з цих ворогів мав цілодобовий прямий доступ до «тіла» пана Порошенка. Цим питанням мала б опікуватися СБУ, адже це її головна функція, проте особливої ефективності ця структура не продемонструвала. Причин тут багато: це й брак політичної волі перших осіб держави і нереформованість самої служби, де ще не відбулося докорінної декомунізації (час від часу видніються «вуха залізного Фелікса») та дерусифікації.
На початку краху Радянського Союзу республіки Балтії (Литва, Латвія, Естонія) розпустили республіканські КҐБ, а на порожньому місці створили нові, суто національні спецслужби без усякого чекістського минулого, на основі власних національно-державницьких традицій. Незважаючи на певний брак професіоналізму в перші роки їхньої діяльності, на неминучі помилки в усіх ланках своїх державних механізмів. А в Україні вирішили піти шляхом перетворення КҐБ УРСР на Службу безпеки України. Успіхи досі вельми скромні…
СБУ нерідко примудряється не бачити жодних загроз Україні, жодних ворогів там, де їх бачать мільйони українців. А імена найбільш злісних підривних елементів добре відомі українському суспільству без усякої СБУ. Але й цю не дуже досконалу українську інституцію можна втратити, враховуючи нинішні «зелені» реформи, коли спецслужбою починають керувати «зірки» 95-го кварталу. Є небезпека, що СБУ перетвориться на дуже веселий балаган, а Україна втратить навіть те мале в цій сфері, що в неї було раніше.
Треба зазначити, що поодинокі спроби боротися проти антиукраїнської діяльності всередині країни блокуються судами і суддями, серед яких багато таких, що не є лояльними до Української держави. Тому вони знаходять способи нібито законно, сховавшись за статтями й параграфами, ухвалювати рішення, шкідливі для України. Віцеспікер Верховної Ради Оксана Сироїд розповідала, що за ці роки українськими судами на волю відпущено сотні антиукраїнських бойовиків та їхніх ватажків, хоча на цих людей можна було б обміняти всіх українських військовополонених, політв’язнів та заручників. І ніхто за таку роботу українських судів не поніс ніякої відповідальності…
Себто в судовому сенсі під час війни Українська держава є абсолютно незахищеною. Водночас деякі судді на сході та півдні залюбки засуджують людей, які зі зброєю в руках боронили Україну у найкритичніших ситуаціях…
Україна: (дез)інформаційна окупація
Протягом 2014–2019 років, за абсолютного неспротиву влади Петра Порошенка, в Україні було створено потужне пропагандистське угрупування (щонайменше шість телевізійних каналів, радіостанції, газети, журнали, інтернет-ресурси), що працює на інтереси агресора. Порошенко першим від нього постраждав, бо воно йому забезпечило показовий провал на президентських виборах. Що ж, хто не хоче бути молотом, неминуче стане ковадлом… Якщо не ти, то тебе. Проте, це стосується не лише особисто експрезидента, а й цілої України. Керівництво держави так і не навчилось відрізняти свободу слова від свободи антидержавної підривної пропаганди.
Під час Другої світової війни в Німеччині був журналіст, який вів пропагандистські радіопередачі на Британію в інтересах нацистів. Британці називали його «Лорд Гав-гав». Після перемоги над Гітлером переможці повісили «Лорда Гав-гав», незважаючи на те, що він був людиною з особливими потребами (пересувався на інвалідному візку) і не був громадянином Британії. Напевно, той журналіст міг сказати на своє виправдання (як кажуть майже всі московські медіа-агенти в Україні), що лише висловлював власну думку. Цікаво, що після страти «Лорда Гав-гав» ніхто у світі не кричав – «це наступ на свободу слова».
Був ще в Німеччині в той період журналіст і видавець Юліус Штрайхер, який видавав газету «Штурмовик», де проповідував звірячий антисемітизм. Навіть критикував Гітлера за «надто ліберальне» ставлення до євреїв. У Нюрнберзі в 1945 році Штрайхер постав перед Міжнародним судом за звинуваченням «у публічному підбурюванні до вбивства і винищення євреїв». У 1946 році Штрайхера повісили. Хоча він теж міг би сказати, що лише висловлював свою особисту думку з єврейського питання. Тоді теж чомусь ніхто не обурювався наступом на «свободу слова Штрайхера». А поки що внутрішній медіа-ворог України вправно використовує спекуляції навколо «свободи слова», «свободи преси», «свободи думки», щоб вести боротьбу на знищення Української держави».
Що далі?
Проросійські ЗМІ в Україні створюють зручне інформаційне тло для антидержавних політичних сил, водночас готуючи українців морально та психологічно до капітуляції перед Росією в ім’я «миру за будь-яку ціну». Вони поширюють хворобливий пацифізм (що у воєнний час дорівнює зраді), настрої мілітарної меншовартості (мовляв, де вже нам перемогти Росію), неприязнь, ба навіть ненависть до власної держави в середовищі українців.
Ці ЗМІ працюють на тотальну дискредитацію інститутів Української держави, зокрема під виглядом боротьби проти корупції, котра є скрізь, однак це не підстава руйнувати державу. Зрештою, можна позбавити людину лупи з допомогою гільйотини. От тільки чи варто це робити?
Медіа-агентура Кремля багато зробила в Україні. Є наочні результати. Як сказав московський адвокат Марк Фейгін, який захищає українських бранців у московських судах: «В Україні з’являються не просто проросійські політики, а прямі агенти російських спецслужб».
Не здолавши внутрішнього ворога, годі розраховувати перемогти зовнішнього. Навпаки, незважаючи на успіхи на фронті, можна зазнати поразки всередині країни від ворожої агентури. Без потужних ударів по внутрішньому ворогу Україна залишатиметься слабкою і вразливою, приреченою на роль жертви Кремля…
Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
(Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода)
