Президент Володимир Зеленський викликав на бій Віталія Кличка. На кону стоїть контроль над столицею. Перемогти в цьому найважливішому в його політичній кар'єрі поєдинку ексбоксер навряд чи зможе, але потягнути час і попсувати кров екскоміку цілком спроможний, стверджує тижневик «Новое время». Глава держави не приховує, що готовий ґрунтовно переглянути всю виконавчу владу в країні. За формування Кабміну він поки взятися не може: тільки з перших днів вересня, коли почне роботу нове скликання парламенту. Але вже зараз йому ніщо не заважає зайнятися держадміністраціями. Що Зеленський і зробив: звільнив старих, призначив нових. Єдина заковика – Кличко. Голова КМДА за рангом дорівнює головам обладміністрацій і повинен підкорятися рішенням президента. Але мера столиці за традицією автоматично призначають керівником КМДА і він зберігає цю позицію до наступних виборів. Цю традицію і ламає шостий глава держави. У протистояння Зелеський-Кличко є не тільки політична, але й економічна складова, наголошує автор. Як приз переможцю дістанеться контроль над міським бюджетом, а це 57 мільярдів гривень на рік, і управління муніципальними активами і столичним ринком нерухомості.
Київ – політичний ключ до управління країною, наголошують експерти видання. Однак Зеленський, намагаючись позбавити Кличка статусу керівника місцевої адміністрації, сильно ризикує: навіть якщо градоначальник найближчим часом позбудеться посади у виконавчій владі, він продовжить контролювати Київраду, від рішень якого залежить КМДА. «Якщо в системі міської влади в однієї людини буде посада мера, а у його опонента – посада голови КМДА, виникне конфлікт», – попереджає політолог Анатолій Октисюк. І вирішити його швидко Банковій не вдасться. Планові вибори в Києві заплановані на листопад 2020-го. Саме за їхніми підсумками Кличко може втратити другу, мерську половину своїх нинішніх повноважень. Але за 16 місяців, які залишилися до столичного волевиявлення, рівень підтримки Зеленського і його команди, за прогнозом аналітиків, як мінімум просяде. А тому бій за повний контроль над Києвом може закінчитися для глави держави нічим, попереджає «Новое время».
«Український тиждень» коментує обшуки, проведені НАБУ та Управлінням спецрозслідувань Генпрокуратури в Окружному адміністративному суді Києва. Видання нагадує, що Окружний адмінсуд Києва відомий цілою низкою доволі специфічних рішень. Скажімо, саме він свого часу забороняв Євромайдан і фактично дозволив силовикам його розігнати. Також він зупинив перейменування Української православної церкви (Московського патріархату). А ще судді ОАСК скасовували націоналізацію «ПриватБанку». Також вони відзначилися тим, що кілька разів масово хворіли у дні, коли мали проходити кваліфікаційне оцінювання. І досі в Окружному адмінсуді працюють «судді Майдану», які виносили рішення щодо протестувальників і протестів під час Революції гідності. До того ж цей суд має унікальні повноваження: він може зупинити або скасувати будь-яке рішення міністерства чи іншого органу влади, що міститься в Києві. І, як в історії з Уляною Супрун, здатний встановлювати наявність чи відсутність повноважень у представників влади. Тижневик наголошує, що Окружний адмінсуд із його сумнівними рішеннями доволі токсичний. І якщо в період виборів можна було кивати на владу Порошенка, то тепер ОАСК –відповідальність нинішнього президента. І йому доведеться вирішувати цю проблему. Або залишити Окружний адмінсуд у нинішньому стані, або ліквідувати його. Для цього буде достатньо ініціативи Володимира Зеленського та рішення Верховної Ради. Докладніше йдеться в статті «Нова «плівкова» справа».
Про те, які висновки патріотичний табір має зробити з результатів парламентських і президентських виборів, досліджував «Український тиждень». Дописувач видання Максим Віхров переконаний, що самостійницька риторика зразка 1989 року дещо застаріла вже в часи Помаранчевої революції, а зараз це взагалі архаїка. Але не тому, що люди перестали вірити в цінності незалежності, а тому, що незалежність вже сприймається як стала дійсність. Та, вочевидь, у політичних колах не відчули змін і вели кампанію так, ніби вони протистоять проросійським силам: мовляв, Зеленський – це Янукович 2.0, а надворі чи то 2004-й, чи то 2010-й. Свого часу це спрацювало, але нинішня дійсність інакша, наголошує автор. Звичайно, протистояння російській агресії об’єктивно є пунктом №1 на порядку денному. Нагадувати суспільству про війну – прямий державницький обов’язок керівників країни та громадянський обов’язок політиків. Те, що попри війну виборці не проголосували за державницькі сили, стало великим потрясінням для патріотичної спільноти. Вона пояснює це головно тим, що українці забули про війну чи просто втомилися. Однак, на думку дописувача, така версія теж далеко не бездоганна. У 2014 році, коли війна щойно почалася та входила в найгострішу фазу, українці одностайно проголосували якраз-таки за «державника» Петра Порошенка. Утім, відтоді ситуація дуже змінилася: після 2015-го війна ввійшла у фазу млявого протистояння, а отже, в країни з’явилася можливість займатись іншими питаннями, зокрема проведенням реформ.
Зрозуміло, що в умовах протистояння з Росією ресурси країни дуже обмежені, проте невиконання владою багатьох завдань неможливо пояснити військовими обставинами. Зрештою, загроза судового реваншу також наявна тому, що влада не провела судової реформи. Цілком очевидно, що протестувати проти цього, голосуючи за Зеленського, безглуздо, однак фактом залишається те, що війна зовсім не обов’язково прирікає патріотичні сили на беззаперечний успіх. Вочевидь, лідерам патріотичного табору час задовольнити запит на якісну політику. Нездатність чи небажання відповісти на цей запит привело їх на поріг маргінальності. Тому їм не залишається нічого іншого, як еволюціонувати. І перебування в опозиції – цілком слушна нагода для роботи над помилками. На цьому дописувач «Українського тижня» наголошує в публікації «Примус до еволюції».
