Що зробив Володимир Путін із інформаційною сферою, прийшовши до влади в Росії? Як російське телебачення перетворилося із засобу поширення інформації на засіб пропаганди і дезінформації? Про це розповів Радіо Свобода російський медіааналітик Василь Гатов, колишній заступник генерального директора агентства «РИА Новости», який працює зараз в Університеті Південної Каліфорнії.
«Був проведений активний рекрутинг всіх потенційних порушників порядку, які приїжджали в Москву з єдиним завданням: влаштувати тут дії для західних картинок, для соціальних мереж і показати, як вони вважають, що вони тут влада. При цьому з 1074 затриманих тільки 150 провели ніч у відділенні поліції. Решту відпустили, часто без складання протоколу. Влада поводилася вкрай коректно», – таке почули глядачі телеканалу «Росія-1» увечері 28 липня 2019 року.
Це прозвучало на наступний день після жорсткого розгону акції прихильників незалежних кандидатів у центрі Москви із вуст телеведучого Володимира Соловйова – одного з найвідоміших «облич» російських офіційних ЗМІ.
Монолог Соловйова містив заклик до судового переслідування опозиціонерів і черговий панегірик «сильної російської влади». Але тривав він лише кілька хвилин – після півторагодинного обговорення України і перед настільки ж ґрунтовною розмовою про нового британського прем'єра Бориса Джонсона.
У тому, що один із основних федеральних каналів Росії так відреагував на головну суспільно-політичну подію минулого тижня, нічого незвичайного немає, кажуть фахівці. Навпаки, глядачі російського ТБ давно привчені до того, що головні політичні ток-шоу левову частку ефіру приділяють Україні, підрахували оглядачі, де все «жахливо і буде ще гірше», російську опозицію показують коротко і тільки як «хлопчиків для биття», а суто російським проблемам, якщо це тільки не стихійні лиха, пожежі та серйозні надзвичайні події, – найменше часу.
Затримання та побиття в центрі Москви у 15 фото
Як до такого дійшли в Росії?
– Ви знаєте, коли саме Володимир Путін почав приділяти серйозну увагу пропаганді і вирішив підім'яти під себе ЗМІ? Доводилося чути, що на початку 2000 року Путін побачив випуск програми «Ляльки» під назвою «Крихітка Цахес» і несамовито розлютився. Чи це був поступовий процес без заздалегідь продуманого плану?
– Якщо не влазити в голову президента, чого ми зробити не можемо, а просто зіставляти факти, то легко помітити: як тільки в кінці 1999-го – на початку 2000 року телеканал НТВ перейшов у фронтальну атаку на Путіна, зачепивши і особисті моменти, наслідки не змусили себе чекати.
У цьому сенсі, напевно, можна сказати, що та програма «Ляльки» зіграла помітну роль у всьому тому, що почало відбуватися із російськими ЗМІ. Але далі цього я б не йшов.
– А які етапи перетворення російських ЗМІ у пропагандистські ресурси можна виділити? Як вибудовувалася ця система?
– Я б почав з етапу, який називаю «нульовим» – від президентських виборів 1996 року і до появи Путіна як наступника Єльцина. У цей час відбулося інкорпорування незалежних ЗМІ в структуру держави.
Це робилося досить м'яко, адміністрація президента почала потроху відновлювати свій вплив на деякі ЗМІ в цілому і окремих журналістів зокрема.
Це були знамениті летючки у Чубайса (Анатолій Чубайс очолював адміністрацію президента Росії в 1996-1997 роках – ред.), потім – у Юмашева (Валентин Юмашев – зять Бориса Єльцина, глава російської АП в 1997-1998 роках – ред.), потім – у Громова (Олексій Громов – прес-секретар Володимира Путіна у 2000-2008 роках – ред.).
У чому відмінність цих «посиденьок» від, скажімо, відкритих брифінгів Білого дому в США? У тому, що вони проходили в дусі «ну ви ж розумієте».
Була спроба зробити так, щоб журналісти враховували державні інтереси
Ні, я не думаю, що там був спочатку якийсь злий умисел – підпорядкувати ЗМІ Кремлю. Швидше, це була спроба зробити так, щоб журналісти враховували в своїй діяльності державні інтереси – так, як Кремль їх тоді розумів.
Психологічно в основі дій влади в кінці 1990-х був страх перед різного роду погрозами і бажання використовувати інформаційне середовище для того, щоб цим загрозам якось запобігти.
Це були і конфлікти різних політичних груп, і військові, яких тодішня влада у свій час дуже побоювалася, і якісь зовнішньополітичні ситуації. Наприклад, можливість залученням Заходу у врегулювання конфліктів у Придністров'ї та Абхазії. Це був «нульовий» етап.
Потім почався «етап №1». Він був пов'язаний із завданням обрання Путіна президентом, яке Юмашев і меншою мірою Громов вирішили провести по-іншому, аніж обрання Єльцина на другий термін у 1996-му.
– Елегантніше?
– Як не дивно, чесніше. В тому сенсі, що вони не стали вибудовувати навіть тимчасову «вертикаль», а поклалися на те, що сам набір трансльованих суспільству – у зв'язку з приходом Путіна – послань, сам образ «молодого, енергійного кандидата» зроблять свою справу.
– «Штірліц – наш президент», як тоді писала преса?
– Так. Єдиним великим «нестандартним» зусиллям в інформаційній сфері було залучення в процес просування Путіна «Першого каналу» Росії, чиї ресурси були надані в розпорядження кремлівського угруповання Борисом Березовським.
Читайте ще: Березовський «поплатився життям», коли вирішив повернутися на батьківщину – генпрокурор Росії
– Але інформаційна війна на переломі 1999-2000 років велася жорстко. Полум'яні виступи Сергія Доренка, всі ці розповіді з екрану про підступи Примакова ми пам'ятаємо ...
Фрагмент «Програми Сергія Доренка» на «Першому каналі», 1999 рік
– Так, але мова йде про те, що тоді ніяких «комісарів» на НТВ або РТР не посилали. Єдиним по-справжньому бойовим інструментом став «Перший канал». Стосовно РТР, яким тоді фактично керував Михайло Лєсін, проводилася «політика осудності».
Це важливе поняття у рамках путінської медіамоделі. Вона передбачає, що людям не потрібно зайвий раз пояснювати, чого їм не варто робити. Вони і так розуміють.
«Редакція №6»
– Це те, від чого при «зрілому» Путіні, ну, ближче до теперішніх часів, відмовилися на користь більш жорсткого тиску?
– Я б сказав, що ця політика мутувала в дещо іншу сутність. Повертаючись до попереднього: а НТВ в той момент ніхто ще не чіпав, їм дозволяли симпатизувати, кому вони хотіли (телеканал НТВ Володимира Гусинського виступав під час передвиборчих кампаній 1999-2000 років на стороні опонентів Володимира Путіна і його партії «Єдність» – ред.)
Але все це у поєднанні із Другою чеченською війною, якій витворили імідж «справедливої», медіазусилля Кремля дозволили обрати Путіна з хорошим результатом. А люди, які привели його до влади, отримали багаторічні гарантії безпеки.
Принаймні вони тоді так думали. Так скінчився перший етап і почався другий, набагато менш вивчений.
Політично там суть була в тому, що після обрання Путіна аж занадто багато чого змінилося. Розраховувати на механізми, що існували за часів Єльцина, вже було не можна, і не тільки в медіасфері.
Тим часом почався конфлікт із Гусинським і операція із відбирання НТВ. І саме тоді з'являється такий документ, як «Редакція №6».
– Це неофіційний, ніким не затверджений, але нібито існуючий і якось потрапивший у ЗМІ, план дій путінської адміністрації?
– Так, це документ, який показує, що вже тоді кола з чекістським минулим думали, як Путіну організувати таке управління державою, щоб зовні це виглядало ще досить пристойно, а всередині, в Росії, розпочалося створення значно жорсткішої і керованої політичної конструкції у порівнянні з єльцинським хитким режимом. Думаю, це був, так би мовити, «напрям думок».
– І цей «напрямок думок» визначив зміст того, що ви називаєте другим етапом побудови путінської системи?
– Так, і цей етап був досить тривалим. Він тривав приблизно 6 років. Як цей «напрям думки» торкнувся ЗМІ?
Якщо виходити з «Редакції №6», то там говорилося, що в загальному ЗМІ – це вороги. Що журналісти, в більшості своїй керовані різного роду приватними інтересами, а це не поєднується з інтересами держави і національної безпеки тощо.
Тому ключове завдання медіаполітики держави в рамках цієї «Редакції №6» – це, вибачте, «взяти за яйця усіх, кого можна взяти».
Будь-який журналіст, який пише на політичні теми, повинен бути «просвічений» методами спецслужб: його контакти, сім'я, власність та інше. Ті, хто не впишеться у нову – підконтрольну ситуацію, мають бути викинутими з інформаційного поля.
Цей процес, з різними швидкостями, йшов приблизно з 2000-го до 2007 року. Єдиною зоною, правила гри в якій Кремль не тільки не диктував, але і не дуже їх ще розумів, залишався інтернет.
– Що почалося далі?
– В процесі становлення цього медіауправління політичні менеджери виявили таку штуку: чим міцніше ти контролюєш основну інформаційну повістку, яка надається трьома головними телеканалами, інформаційними агентствами і всією системою підконтрольних ЗМІ, тим активніше формується те, що ми сьогодні називаємо «путінською більшістю».
Тобто стійкий, набагато більший ніж 50%, суспільний прошарок, схильний приймати ось цю спеціально для нього вигадану віртуальну дійсність за реальний стан справ.
Відповідальність за розуміння того, як цей шар утворюється і як з ним працювати, несе в першу чергу ФОМ і особисто Олександр Ослон. Вони в ці роки знайшли відповідні технології вивчення громадської думки та соціальної інженерії, які дозволяють, з одного боку, побачити цей прошарок, а з іншого – його утримувати, розширювати і зміцнювати.
– Це і є наступний етап?
– Це причина переходу до третього етапу. Адже у путінської влади сформувалося розуміння, що саме цей інструмент управління громадською думкою, а не ФСБ і не призначені губернатори і представники президента, є головним у формуванні потрібного їм порядку.
«Сезон полювання»
– Тобто ви хочете сказати, що протягом майже повних двох перших термінів Путіна ця влада не знала, як працюють технології маніпуляції громадською думкою?
– Вона їх відпрацьовувала. Адже всі ці люди, з їхніми колишніми або реальними «гебешними» погонами, з їхнім радянським життєвим досвідом, багато років звикли читати «між рядків» і, як і дуже багато колишніх радянських людей, не довіряти тому, що їм говорять.
Тому для них виявилося дивним зрозуміти, що це знову працює. Я не хочу називати конкретних імен, але я це говорю на підставі бесід із деякими творцями цієї системи, які у мене були в «нульові» роки.
– Все для них виявилося несподівано простіше, ніж вони думали?
– Ні, не простіше, а складніше. Утримувати хід цієї машини виявилося зовсім непростою справою.
Всупереч деяким уявленням, це не працює так, що ось сиділи 20 осіб в адміністрації президента і писали «темники» для журналістів.
Так працювати намагалися, але інформаційний провал у зв'язку з грузинською війною показав, що потрібна набагато складніша структура.
Ось вона і розвивалася в наступні роки, аж до українського конфлікту. Це я і називаю третім етапом.
Причому якщо у цих інформаційних деміургів і була ілюзія, що вони можуть все, то взимку 2011-2012 років, коли сталися «белолєнточні» протести, вони зрозуміли, що, як і раніше, не дуже впевнено працюють з інтернетом, з огляду на його не тільки інформаційну, але і соціально-організаторську функцію.
Більш того, несподівано для кремлівських людей низка ряд медіаорганізацій тоді зайняли професійну позицію – не обов'язково опозиційну, але професійну. У відповідь на це був відкритий «сезон полювання». Закінчився цей сезон звільненням Миронюк (Світлана Миронюк – головний редактор агентства «РИА Новости» в 2006-2014 роках –ред.), розгромом «РИА» і підпорядкуванням владі фактично всіх широкомовних медіа на території Росії.
– І ця ситуація збіглася з українським конфліктом і переходом у нову політичну реальність?
– Так. З цього моменту починається четвертий етап, який триває донині і показує, що є межі як у технологій інформаційного підпорядкування, так і у технологій опору йому.
– Ось про ці межі: хочеться зрозуміти, де вони. Є такий мем про «битву холодильника і телевізора», про протистояння реальності і віртуального світу пропаганди. Що перемагає? Довіра «путінській більшості» розхитана, рейтинг вождя теж падає. Чи ні?
– У мене немає однозначної відповіді на це запитання. Це пов'язано з самою природою путінського режиму. Цей режим сам по собі відносно слабкий, бо боїться конкуренції всередині країни.
При цьому ресурсів у нього цілком достатньо для того, щоб утримувати повний медіаконтроль.
Будь-яке з існуючих сьогодні альтернативних джерел інформації російська влада може прикрити за дві хвилини.
Те, що влада цього не робить, показує, що вона слабка: сильна диктатура давно б це зробила і перестала з цього приводу турбуватися. Але слабка влада відчуває свої межі і вибирає інші методи, зокрема засновані на певних, добре відомих ефектах.
Наприклад, на жорсткому використанні в останні 5-6 років інформаційного праймінгу.
Праймінг, фреймінг і телеглядач Путін
– Схоже, нам тут не обійтися без термінологічних пояснень.
– Праймінг – це стимулювання, випинання, що має намір активізації певних тем і їх інтерпретацій. Праймінг – це коли я сформулював якусь ідею, яка для вас незвична. Але оскільки у мене є потужний канал трансляції цієї ідеї і є владний авторитет, я просто змушую вас цю ідею прийняти. В якомусь сенсі це зомбування.
Створення ворога з України, навіювання уявлення про те, що Росія в оточенні ворогів тощо – це все праймінг.
Але у нього є слабка сторона: він працює тільки до тих пір, поки внутрішня ситуація аудиторії несуперечлива. Як тільки в аудиторії виникають підстави сумніватися у тому, що їй нав'язують, праймінг-ефект різко слабшає.
Праймінг у виконанні Дмитра Кисельова: «Росія здатна перетворити США в радіоактивний попіл»
І є інша штука: фреймінг. Це коли не втовкмачують вам ідею безпосередньо, а, використовуючи набір певних інструментів, змушують вас «згадати», що колись ви так думали або нібито думали.
Наша свідомість складається з набору фреймів (англ. Frame – рамка – ред.), рамкових уявлень. Ну, скажімо, фрейм прогресу – уявлення про те, що майбутнє має бути краще від минулого, що життя має поліпшуватися. Або якісь фрейми, пов'язані з структурою мови, завдяки яким ми можемо сприймати приховані смисли, підтексти, іронію. Або міцні культурні фрейми, пов'язані, скажімо, з національною історією. Їх використання дає довгостроковий ефект, який дуже важко «перебивається».
– «При Сталіні порядок був» – це фрейм? Їм останнім часом активно користуються?
– Частково так, але він не дуже добре працює. Занадто багато людей пам'ятають, який то був порядок або уявляють собі ті часи не так, як хочеться кремлівській владі.
Краще працюють, наприклад, фрейми, пов'язані з образом ворога. Але проблема в тому, що робота з кадрами – справа досить довга.
Фреймінгом не можна користуватися як оперативним інструментом. На відміну від праймінгу.
Так ось, весь четвертий етап формування путінської системи медіауправлення і складається зі спроб виловити в каламутній воді суспільної свідомості якісь фрейми, які забезпечать стійкість влади. То православ'я, то імперськість, то перемога.
Гліб Павловський після чергової «Прямої лінії Путіна» написав: «Мені страшно. У нас президент-телеглядач»
– А сама влада, яка грає в ці ігри, праймінг-фреймінг, піддається впливу? Гліб Павловський – уже на цьому, нинішньому етапі своєї біографії, коли він критикує Кремль, а не сам там знаходиться – після чергової «Прямої лінії Путіна» написав: «Мені страшно. У нас президент-телеглядач». Це так?
– Так, звичайно, Путін є складовою частиною аудиторії.
– Це як? Адже якщо ви щось для когось конструюєте, то зазвичай відділяєте себе від свого продукту.
– Ну, це вже робиться на іншому рівні.
