У червні 1919 року, під час Українсько-польської війни, Українська галицька армія (УГА) перейшла у свій останній наступ проти поляків. Про причини та перебіг українсько-польського конфлікту сторічної давнини Радіо Свобода поговорило з відомим дослідником цієї теми істориком Олександром Дєдиком.
– Невдовзі після того, як 22 листопада 1918 року поляки захопили Львів, утворився українсько-польський фронт. Крім фронту у Галичині, утворився також фронт між УНР та Польщею на Волині. Які інтереси мали українська та польські сторони у цьому конфлікті? І наскільки інтереси УНР та ЗУНР збігалися?
У Галичині польське населення становили близько 12-14%. Однак через свою політичну й культурну домінацію, вони звикли вважати себе господарями цього краю
– З польською стороною все просто: на початку ХХ століття представники польського суспільства домінували у вищих культурних, політичних та соціальних сферах Галичини і Західної України загалом. Хоча чисельно вони становили меншість. У Галичині польське населення становили близько 12-14%. Однак через свою політичну й культурну домінацію, вони звикли вважати себе господарями цього краю й дивитися на українців як на людей, які тільки забезпечують існування цієї еліти, а самі не претендують на будь-яку політичну, економічну чи культурну владу в провінції. Тому вони вважали, що ця провінція повинна стати частиною нової відродженої Польщі.
Польща припинила своє існування у 1772 році…
– 1772 року відбувся тільки перший поділ Речі Посполитої.
Претензії відродженої Речі Посполитої на українські землі сягали кордонів 1772 року
– Будемо вважати перший поділ початком кінця, хоча вона ще 20 років проіснувала. Проте 1772 року кордони доходили аж до Києва, тому претензії відродженої Речі Посполитої на українські землі також сягали кордонів 1772 року.
– У XVIII столітті кордон йшов по Дніпру.
– Так. Далі чи ближче вдасться провести цей кордон, залежало від того, як складуться політичні обставини, як підтримають у світі, якою буде польська сила й спротив українців. Але вважали, що це їхня земля й на неї претендували.
– А що з українцями? Тоді було дві українських держави: УНР і ЗУНР. Хоча вони проголосили Соборність, але лишалися двома суб’єктами.
Спільною позицією був пошук компромісу з Польщею: цей ворог на Заході не був потрібен ні галичанам, ні наддніпрянцям
– У двох українських держав була як спільна позиція, так і відмінна. Спільною позицією був пошук компромісу з Польщею: цей ворог на Заході не був потрібен ні галичанам, ні наддніпрянцям. З ними прагнули домовитися мирним способом, щоб протистояти грізнішому ворогу – більшовикам. Буде це більшовицька Росія чи біла Росія – це вже інше питання.
– Але галичани з більшовиками не мали проблем до того моменту.
– Усім було ясно, що від більшовиків, які на той момент захопили Київ, доведеться захищатися. У січні 1918 року Муравйов навчив. Тут ніяких ілюзій ні у кого не було. Тому і галичани, і наддніпрянці намагалися домовитися з Польщею.
Наддніпрянська Україна готова була відмовилася від земель на захід від Бугу – це Холмщина й Підляшшя. Галичани готові були відмовитися від Лемківщини й Засяння
Готовність до компромісу із Польщею полягала в тому, що Наддніпрянська Україна готова була відмовилася від земель на захід від Бугу – це Холмщина й Підляшшя. Галичани готові були відмовитися від Лемківщини й Засяння заради домовленості Польщею.
– Але не від Львова?
– Звичайно. Окрім того, як Західна, так і Наддніпрянська Україна гарантували польській меншині політичні, економічні й культурні права. Запросили їхніх представників до вищих органів влади, щоб вони захищали свої інтереси. Була зацікавленість використати польську меншину у державному будівництві, бо як-не-як вона займала певні провідні позиції. Якби нам вдалося польську меншину загітувати до участі у державному будівництві України, без сумніву, наші успіхи у 1920-х роках були б значно інакші, ніж мали їх по факту.
Директорія була готова йти на дальші поступки Польщі за рахунок Галичини та Західної Волині
Відмінність полягала у тому, що велика Наддніпрянська Україна могла пожертвувати ще якимось шматочком території. Вона могла собі дозволити навіть пожертвувати Галичиною. Маленька Галичина не могла собі дозволити більших жертв, аніж вона зробила. На цьому виникло протистояння між урядом Директорії УНР та галицьким урядом, тому що Директорія була готова йти на дальші поступки Польщі за рахунок Галичини та Західної Волині.
Галичани були не згідні на самогубство
Варшавський договір 1920 року між Пілсудським і Петлюрою показав, як далеко була готова піти у своїх поступках Директорія. Звичайно, галичани були не згідні на самогубство.
– Все-таки були переговори між Польщею та ЗУНР за посередництва французів, укладалися перемир’я. Йшлося про те, щоби за лінією перемир’я, плюс-мінус, провести кордон. Львів лишався по польський бік, але дуже багато лишалося по галицький бік. Чи ці переговори мали перспективи?
– Треба уточнити деякі поняття: тимчасове припинення бойових дій, перемир’я і мир. Щоб укласти мир, спочатку потрібно укласти перемир’я. Для того, щоб укласти перемир’я, спочатку повинні припинитися бойові дії. Місії Антанти – не лише французи, представників було багато – приїздили з різними пропозиціями. Першою і найголовнішою пропозицією було тимчасове припинення бойових дій.
– І таке відбувалося.
Українці підозрювали, й небезпідставно, що усі ці перемир’я спрямовані тільки на те, щоб дати Польщі можливість підготуватися ще краще
– Так. Під час тимчасового припинення бойових дій сторони намагалися дійти компромісу, яким чином буде укладено перемир’я. Але проблема полягала в тому, що тимчасове припинення бойових дій обидві сторони хотіли використати на свою користь, щоб виправити своє мілітарне становище для поновлення бойових дій. Польща не відмовлялася від своїх великих претензій на українські землі. Українці підозрювали, й небезпідставно, що усі ці тимчасові припинення бойових дій, усі ці перемир’я спрямовані тільки на те, щоб дати Польщі можливість підготуватися ще краще, зосередити ще більше сил, отримати ще більшу підтримку від Антанти для того, щоб розв'язувати питання силовим способом.
Тому між сторонами була недовіра і ці переговори могли мати успіх, напевно, тільки за єдиної умови: якби лідери світових держав на Паризькій мирній конференції в ультимативній формі виставили свою дорожню карту дій, як провести кордон, що відбулося тільки після Другої світової війни. У такій формі можна було провести розмежування між Україною та Польщею, яке б дійсно гарантувало мирне розв'язання проблеми.
– Дозвольте провести аналогію. Відбувалося становлення Польщі, й вона з багатьма сусідами конфліктувала за територію, зокрема з Литвою. Литовці тоді втратили Вільнюс, але зберегли свою державність – столиця була в Каунасі. Чи можливий був такий варіант для ЗУНР – втратити Львів, але зберегти Тернопіль чи Станіславів?
– У жодному разі. Дійсно, якщо говорити про литовську проблему, то виникають паралелі з Західною Україною. Але зацікавлення у Вільнюсі мав тільки один Юзеф Пілсудський, який там народився, його тягнуло на батьківщину. Невелика польська діаспора у Литві ні за своїми політичним впливом, ні економічним, ні за своєю чисельністю не могла зрівнятися з польською діаспорою в Галичині.
Польська діаспора в Галичині – це практично всі представники Національно-демократичної партії, яка тоді домінувала в польській політиці. Якщо Пілсудського цікавило Вільно, то народних демократів цікавила Галичина повністю, без жодних винятків.
– У травні 1919 року поляки переходять у наступ і невдовзі заганяють галичан у трикутник між Збручем та Дністром, на дуже невеличку територію. Галицька армія зазнає великих втрат. І тут якимсь дивом галичани переходить у доволі успішний наступ – Чортківську офензиву. Завдяки чому це сталося?
– Тут декілька причин. Польське командування вирішило, що справу зроблено – Галицька армія розсипана, ми її дотиснемо невеличкими силами. Основні сили вони переорієнтували на фронт проти більшовиків. Не тому, що вони такі свідомі, а у цей час на них були накладені санкції провідними державами світу. Америка припинила постачання продовольства до Польщі, там почалася серйозна криза. Через те, що вони використали армію Галлера на фронті проти українців.
– Генерал Галлер сформував армію у Франції, де її озброїли якнайкраще для того часу.
Антанта мала право вимагати від Польщі використовувати цю армію так проти більшовиків, а не проти українців
– Тому що вона була озброєна французами, Антанта мала право вимагати від Польщі використовувати цю армію так, як потрібно. А потрібно її було використовувати виключно проти більшовиків, а не проти українців.
– Але використали проти українців.
– Порушили домовленість, за що були досить суворо покарані припиненням постачання продовольства. Дійшло до того, що середньомісячна вартість утримання польського вояка, якщо дивитися по статистиці 1919 року, у червні робить великий стрибок – це результат цих санкцій. Щоб позбутися цих санкцій, Пілсудський сказав, що тепер потрібно захищати Галичину від більшовиків, які загрожують вторгненням на цю територію, можуть прорватися до Угорщини, де в цей час існувала радянська влада, і понести революцію в Європу. А щоб цього не сталося, потрібно окупувати всю територію Галичини.
У обох сторін було по 13 тисяч багнетів і щабель. Але це вже були рівні сили, що давало галичанам шанс на успіх
Зрозуміло, західні держави не хотіли власними руками руйнувати ще один бастіон на шляху більшовизму в Європу. Їм не було сенсу знищувати Польщу санкціями, оскільки проблема заради якої ці санкції були накладені, нібито зникла. Тому польське військо переорієнтували на більшовицький фронт, а проти Галицької армії залишили лишень дві дивізії. Лишень дві дивізії, як це не смішно, за бойовим станом дорівнювали всій тогочасній Галицькій армії. У обох сторін було по 13 тисяч багнетів і щабель. Але це вже були рівні сили, що давало галичанам шанс на успіх.
Проте про успіх годі було б говорити, якби особовий склад Галицької армії під час цього травневого відступу радикально не очистився. Усі, хто хотів втекти – втекли, всі, хто зневірився у боротьбі – покинули лави цієї армії. Залишився тільки бойовий елемент, який готовий був битися до кінця. Вони так і казали своїм командирам: не хочемо тікати з власної хати наче злодії, ми повинні завдати ворогу останній удар у відповідь.
Зрозуміло, вояки багато чого можуть хотіти, але у дисциплінованій регулярній армії повинно бути рішення командування, спланована операція. Це не може відбутися з волі рядового складу. А командування вважало, що рядовий склад, хоч щось і говорить, на ділі не показує тієї волі до боротьби, яка потрібна, щоб зважитися на наступ.
Чисто випадково сталося так, що під час відступу польська невелика група майора Яклича вскочила у місто Чортків – важливий комунікаційний вузол, який Галицька армія ще повністю не минула. Тому поява поляків у Чорткові загрожувала розвалити відступ Галицької армії. Тому в українського командування не було іншого виходу, чим повернути Чортків контратакою, що й було зроблено. 7 червня пополудні генерал Омелянович-Павленко підписав відповідний наказ, а бійці були раді його виконати.
Ударів мали завдати одночасно два по обох берегах річки Серет. Насправді, це все провалилося: перший удар відбувся раніше, зазнав поразки й здавалося, що ця операція вже похована. Тим не менше, другий удар, завдяки вдалій організації дій артилерії та піхоти, призвів до успіху.
Продовження наступу вимагали вояки, офіцери, а найголовніше – населення
Чортків був взятий, і ця подія докорінно перевернула становище. Тепер уже не могло бути мови про подальший відступ. Продовження наступу вимагали вояки, офіцери, а найголовніше – населення.
Реакція політичного керівництва була блискавичною. Чортків був взятий о 21 годині 8 червня; о 2 годині 9 червня політичну владу у Західній Україні було передано диктатору Євгену Петрушевичу. Національна рада і Державний секретаріат, тобто парламент і уряд Західної України, передали йому офіційно всю повноту державної влади.
Новопроголошений диктатор призначив нового командувача генерала Грекова, який розвинув цю операцію. Оскільки попередній командувач генерал Михайло Омелянович-Павленко не вірив, що з цього може щось вийти.
– Доводилося чути таку версію, що коли відбувалася Чортківська офензива і Галицька армія йшла на Захід, до Львова і Дрогобича, то галицьке керівництво просило допомоги в керівництва УНР, у Петлюри. Казали: багато добровольців вливається до лав Галицької армії, дайте зброї і боєприпасів. Але Петлюра тоді не допоміг розвинути наступ галичан, який у підсумку зазнав невдачі. Відтак Галицька армія змушена була перейти Збруч і об’єднатися з армією УНР. Наскільки ця версія має підстави?
У дієвої армії в УНР у червні 1919 року власні запаси були мізерні
– Диму без вогню не буває. Тим не менше, звинувачувати Петлюру у тому, що він зробив якісь зрадницькі дії стосовно Чортківської офензиви, немає підстав. Головний аргумент полягає у тому, що в дієвої армії в УНР у червні 1919 року власні запаси були мізерні. Вони воювали так само, як і Галицька армія – на тому, що здобудуть у супротивника.
Ті великі запаси, які Директорія возила із собою – пам’ятаєте легендарне «у вагоні Директорія, під вагоном територія»? – опинилися в Тернополі, коли у травні 1919 року наступало польське військо. Дещо встигли вивезти за Збруч, а близько півтори тисячі вагонів із різним майном залишилося у Тернополі – не встигли вивезти. Галицька армія 15 червня захопила Тернопіль і, можна сказати, отримала несанкціоновану допомогу з боку УНР.
Об’єднані українські армії спільно налічували близько 27 тисяч багнетів і шабель. Проти них на цей час уже виступала 41 тисяча польських багнетів і шабель
Цікавіша альтернатива: якби армія УНР відмовилася від наступу на Поділля, а приєдналася до Чортківської офензиви. У 1931 році таку альтернативу висунув історик Василь Кучабський, колишній січовий стрілець. На жаль, мусимо визнати, що ця альтернатива також не мала шансів на успіх. Тоді об’єднані українські армії спільно налічували близько 27 тисяч багнетів і шабель. Проти них на цей час уже виступала 41 тисяча польських багнетів і шабель. Кількість польського війська дедалі зростала, бо внаслідок підписання Версальського мирного договору польські війська, які стояли проти Німеччини, можна було тепер спокійно знімати й перекидати для завоювання Галичини.
Єдине, що могли зробити – затягнути цю операцію, але результат не змінився б.
– То цей наступ не мав значення?
– Наступ мав значення.
– Яке?
– Стратегія вже не могла самостійно розв'язувати проблему українсько-польської війни. Із таким співвідношенням сил навіть Наполеон не зміг викрутитися проти чисельної переваги союзників у 1814 році. Тим не менше, Наполеон боровся за захист своєї корони. Для цього були певні підстави. Він розраховував, завдавши кілька поразок, змусити союзників сісти за стіл переговорів на його умовах. На це ж саме була розрахована Чортківська офензива.
Паризька делегація працювала окремо, наша стратегія працювала окремо – ось і результат
Антанта, яка вважала, що Галицька армія вже похована, побачить інше – Галицька армія жива та перемагає. І ще невідомо, на скільки затягнеться війна. І замість того, щоб разом з поляками боротися проти більшовиків, вони продовжують між собою конфлікт, що загрожує стабільності Європи. На це був розрахунок. Біда у тому, що при тодішніх методах зв’язку, тодішньому становищі, не було можливості зв’язатися з Парижем, де тривали мирні переговори. Паризька делегація працювала окремо, наша стратегія працювала окремо – ось і результат.
– На цьому дії Української галицької армії не завершилися. Потім була ще ціла одіссея УГА, але про це говоритимемо в наших наступних передачах.
НА ДОТИЧНУ ТЕМУ:
100 років Соборності України: об’єднана держава опинилася у стані війни на два фронти
Паризька мирна конференція 1919 року: на мапі України були Крим і Кубань
Кубань – це Україна: Київ повертає країні національну пам’ять
