Минулі президентські вибори фактично поховали колишнє громадянське суспільство, що сформувалося до 2004-го і пережило свій зоряний час в 2014-му, зазначає дописувач «Української правди» Михайло Дубинянський. Він вважає, що під час виборчої кампанії основна лінія розколу пройшла не між умовними помаранчевими і біло-блакитними, а між колишніми соратниками. Щоправда, шанси на відновлення колишньої єдності все ще зберігаються, зазначає автор. Зрештою, президенту Януковичу вдалося заново згуртувати розколотий помаранчевий табір. А будучи темною конячкою, Зеленський може теоретично перетворитися і в другого Януковича. Тож щоб відновити єдиний табір Майдану, президенту Зеленському доведеться дістатися до самого низу, вжити щось ультрареваншистське. Скажімо, відновити переговори про вступ України до Митного союзу. Або пройтися Хрещатиком з «георгіївською стрічкою» і портретом Сталіна. Однак, зі зрозумілих причин, такий сценарій малоймовірний. Як малоймовірний й інший сценарій: після інавгурації команда Зе ні на йоту не відступить від курсу своїх попередників, і навіть ортодоксальним прихильникам Порошенка не буде в чому дорікнути Зеленському. Швидше за все, відкат назад буде – але не вельми значний, прогнозує дописувач. Відтак одні будуть щиро обурені антидержавним реваншем. Інші казатимуть про виправлення допущених помилок і повернення до первинних ідеалів Майдану. Третім буде все одно. А четверті будуть сильно розчаровані – оскільки чекали набагато більшого відкату. Тому нова команда може нажити дві численні групи ворогів. Перші будуть ненавидіти Зеленського за те, що він стане президентом реваншу. А другі – за те, що він не стане президентом реваншу. Інтрига в тому, яка група буде чисельнішою, зазначає автор статті «Анатомія реваншу».
Молоді політики з команди Зе виявилися консервативнішими за колишніх. Тотальна фіскалізація плюс зростання податкових ставок – ось які ідеї транслює оточення новообраного президента. Ці реформатори зіпсувалися, не встигнувши почати реформи, – таких висновків дійшов дописувач інтернет-видання «Деньги» Олександр Крамаренко після аналізу перших заяв Зе команди. З відверто поганого – плани збільшити ставку єдиного соціального внеску. І це після того, як зниження ЄСВ запустило процес детінізації зарплат. А поголовне декларування експерти Зеленського обумовлюють реформами правоохоронної системи і судів. Дописувач зазначає, що все буде дуже сильно залежати від процедур – поки не зрозуміло, яким саме чином все це буде реалізовано. Так що попереду – багато цікавого. І не завжди корисного для платника податків. Публікація називається «Які ідеї транслює оточення новообраного президента».
Президентські вибори 2019 року дали політичному класу та народу України кілька блискучих майстеркласів і змушують якось їх відрефлектувати. Особливо з огляду на те, що президентська кампанія блискавично трансформувалася у парламентську, наголошує на сайті «Обозрєватель» культуролог Тарас Возняк. Він вважає, що причини негараздів України – те, що справжнім сувереном в державі є не народ, а олігархічний консенсус з десятка осіб. Вони вже щонайменше два десятиліття є єдиними і безроздільними суверенами, які вирішують всі політичні питання в Україні. Олігархічні «партії-кабанчики» здатні мімікрувати під будь-яку ідеологію. За даних обставин виборець в Україні зробити усвідомлений вибір шансів не має. Адже для розкрутки будь-якого руху чи партії в інформаційну епоху потрібно володіти надпотужним інформаційним ресурсом. А всі потужні телевізійні канали, які й вирішили результат нинішніх виборів в Україні, – належать головним членам олігархічного консенсусу. Дописувач наголошує, що нині вся інформаційна сфера України стоїть на чотирьох стовпах, які контролюються Коломойським, Ахметовим, Фірташем та Пінчуком. З огляду на все це дописувач не бачить жодного шансу, щоб народ України здійснив осмислений вибір у своїх інтересах. Він обере той парламент, який йому розкажуть обрати. Вирватись з цього замкнутого олігархічного кола вкрай важко. Вже було два Майдани, п'ять років війни – і нічого. Більшість українців продовжують спати і дивитись кіно. Про те, що зможе їх розбудити і вивести з сонного царства, йдеться в матеріалі «Тільки Путін може звільнити Україну».
Починаючи з 1992 року, Україна послідовно провадила політику скорочення чисельності своїх Збройних сил, нагадують дописувачі «Цензор.нет». Наслідок – станом на лютий 2014 року держава не була готова до конфронтації з агресором. В тому числі і через повну відсутність влади як такої – голови практично всіх силових відомств України після падіння режиму Януковича невдовзі виїхали на територію Росії. Для забезпечення цілковитої боєздатності не вистачало одразу всього – техніки на ходу, особового складу у наявності, пального, організаційної спроможності. Проте всупереч масі матеріальних, організаційних, політичних факторів дезорганізації українське військо продемонструвало головне: намір відстояти державу та вірність присязі. Українські солдати та офіцери знайшли в собі сили та волю вирушити назустріч загрозі, яка насувалась із Росії. Не будучи здатними цілковито захистити увесь периметр кордону, Збройні сили зосередилися на захисті тих напрямів, удари по яких могли призвести до цілковитого краху української державності. Докладніше про українську армію напередодні війни йдеться в матеріалі «Назустріч російському виклику».
