Роман Янушевський
Напередодні Дня пам’яті жертв Голокосту в соціальній мережі Instagram був запущений інтерактивний проект про життя дівчинки-підлітка, яка загинула під час Другої світової війни. Як пишуть автори акаунту Eva.Stories, історія ґрунтується на щоденнику, який вела у 1944 році 13-річна угорка Єва Гейман.
Творці каналу зняли ігровий фільм від імені Гейман у форматі Instagram-Stories – коротких відео та фотографій, які зникають через 24 години. У 70 коротких епізодах вони відновили останні кілька місяців життя дівчинки – від її закоханості в сусідського хлопчика до останніх днів у нацистському концтаборі Аушвіц. Єва і її сім’я були серед 440 тисяч угорських євреїв, яких убили в концтаборі.
«Настоящее время» – проект Радіо Свобода за участі «Голосу Америки» – зустрілося зі сценаристом, режисером і спонсором цього проекту – американсько-ізраїльським бізнесменом Маті Кохаві.
– Те, що ви зробили, – новий жанр, такого майже більше ніхто не робив. Чи виправдав результат ваші очікування?
Зараз вже багато хто знає ім’я Єва. Ми хотіли, щоб люди дізналися про неїМаті Кохаві
– Безсумнівно, воно того варте. Зараз в Ізраїлі вже багато хто знає ім’я Єва. Це ім’я ще однієї людини, яка жила під час Голокосту, померла під час Голокосту. У цьому сенсі воно того було варте. Це те, чого ми домагалися. Ми хотіли, щоб люди дізналися про неї.
– Скільки людей вже бачили ці сторіз?
Протягом 12 годин після першої публікації у нас було понад 10 мільйонів взаємодій із постами
– У співвідношенні до всіх людей, в яких є Instagram, сторіз Єви [переглянули] майже 70% [ізраїльської аудиторії]. Це дуже велике число. Ми говоримо про десятки мільйонів. Поки що ми підраховуємо статистику, але вже зараз це виглядає як один із найбільших і найвпливовіших проектів в Instagram. Протягом 12 годин після першої публікації у нас було понад 10 мільйонів взаємодій із постами. Люди коментували під час трансляції Єви.
Сьогодні її акаунт – третій за кількістю підписників в усьому Ізраїлі. Перші два: [голлівудської актриси] Галь Гадот і [топ-моделі] Бар Рафаелі. Ми на це витратили лише тиждень часу, щоб зібрати аудиторію в 1,7 мільйона користувачів.
– Ви говорили, що люди дуже багато писали Єві повідомлення. Що саме вони писали?
Мільйони людей написали їй повідомлення, від яких серце кров’ю обливається
– Якщо ви бачили фільм, то в кінці ми прямо написали, що вона не вижила, і написали: «Будь ласка, скажіть щось Єві». І нам написала якась неймовірна кількість людей. Мільйони людей написали їй повідомлення, від яких серце кров’ю обливається.
З повідомлень ясно, що вони зрозуміли мету цього фільму, вони зрозуміли історію її життя. Це було дуже сильно. І це ще раз доводить, що молоді люди допитливі, вони не байдужі, їм хочеться дізнаватися. Просто [знання] потрібно підносити новим способом.
Мені здається, що ми не повинні до них ставитися зверхньо. Ну дивіться, моєму поколінню було необхідно, щоб нам про щось розповідали з екрана телевізора, молодому поколінню потрібно, щоб їм доносили інформацію в Instagram. І ми повинні так робити. І нам не варто від цього ухилятися.
Пам’ять про Голокост – це те, що наше покоління повинно передати молодшому. Таким же чином, як і мої батьки передали мені. Ми самі повинні в цьому бути зацікавлені. І зараз молодь насичується інформацією через Instagram, через соцмережі в цілому, а не через телевізор.
– Ваша особиста історія пов’язана з Голокостом?
– Перш за все я єврей. Мені 56 років і я виріс у суспільстві людей, які пережили це. Деякі друзі моєї сім’ї пройшли через Голокост – у них витатуювані номери на руках. Для мене це було відчутно, це було частиною моєї психології, частиною моєї свідомості. Але мої прямі родичі не «пережили Голокост» у традиційному розумінні цієї фрази.
Але проект носить ім’я батька моєї дружини. Його звали Ево Вілко. Ми назвали себе Vilko Project. Його батько був відомим рабином у Югославії, його вбили під час Голокосту, і його сина вбили, і дружину сина, і їхню дочку. Тож родина моєї дружини дійсно пережила Голокост.
– Ваш проект критикували за те, що він занадто тривіальний, що ви спростили те, що навіть в Ізраїлі є дуже болючою темою. Як ви можете відповісти вашим критикам?
– Знаєте, навіть деякі знамениті журналісти потім написали спростування і сказали, що спочатку були не праві. І цю критику я сприймаю, скоріше, позитивно – це показує, що людям важлива пам’ять про Голокост. Я зовсім не турбувався, я навіть був радий, що людей такою мірою турбує ця тема. І врешті-решт люди і в Ізраїлі, і за кордоном кажуть: «Добре, що цей проект з’явився на світ». Вони зрозуміли, що ми дійсно інвестували у виробництво, що за цим стояла реальна історія.
– Скільки грошей ви витратили?
– Кілька мільйонів доларів. Я нікому не називав точної суми – і вам не скажу (сміється).
– Ви знаєте вік вашої середньої аудиторії?
Нас дуже здивувало, що велика кількість дорослих людей почувши про цю історію, зателефонували своїм онукам і запитали, як їм встановити Instagram
– Так, найбільша кількість переглядів була в категорії 13-35 років. Але те, що нас дуже здивувало, – це що велика кількість дорослих людей почули про цю історію, зателефонували своїм онукам і запитали, як їм встановити Instagram. Це неймовірно. Хтось навіть написав у газеті, що Instagram просвітив людей про Шоа (з івриту – «катастрофа», синонім Голокосту – ред.), і що Шоа привів в Instagram більше людей. Мені здається, що у нас вийшло поєднати дітей із їхніми бабусями і дідусями історією про Голокост. Тепер ми бачимо комунікацію крізь кілька поколінь. Для нас це стало великою несподіванкою.
– Як у вас з’явилася ця ідея?
– Це було питання пам’яті. Як ви поводитеся з пам’яттю, коли між вами така тимчасова й історична прірва. Як можна цю пам’ять увібрати і зробити її частиною свого життя. І саме тоді ми зрозуміли, що будемо використовувати соцмережі. Тому що всі молоді люди там. Я зателефонував своїй дочці, якій 27 років, і сказав: «Майє, ти мені потрібна на пару тижнів». І ця пара тижнів перетворилася на рік. Ми почали писати сценарій. Ми не змогли знайти фахівця, тому що ніхто до нас цього не робив. Потім ми самі його і зняли, тому що до цього ніхто не знімав Instagram-фільму в такий спосіб.
Я розмовляв із різними вченими про це. Як вони зберігають пам’ять про Голокост: у музеях, книжках. І ми дійшли висновку, що це новий музей (піднімає і показує смартфон на камеру – ред.). Будівля – вже не музей. Так, будівля важлива. Але зараз [смартфон] – найпопулярніший музей.
– Чому для зйомок ви обрали Україну (фільм знімався у Львові)?
Локація – могутня річ. І місто виглядало досить схоже на той період. Львів поставився до нас позитивно
– Локація – могутня річ. І місто виглядало досить схоже на той період. Це було простим рішенням.
Львів поставився до нас позитивно, мер теж нас підтримав. Ми консультувалися з експертами: де можна знайти такі вулиці, будівлі, меблі. У нас було кілька варіантів. Ми також подивилися на продакшн-компанії, там вони були непоганими і цілком успішними.
– Для фільму ви розглядали кілька щоденників. Чому ви обрали саме щоденник Єви?
Історія євреїв в Угорщині є унікальною – все відбулося дуже швидко, протягом трьох місяців. Угорщина була союзником нацистської Німеччини
– Ми прочитали близько 30 щоденників. Вони всі опубліковані, не те що ми знайшли якийсь неопублікований щоденник.
Історія євреїв в Угорщині є унікальною – все відбулося дуже швидко, протягом трьох місяців. Угорщина була союзником нацистської Німеччини, і коли росіяни почали вигравати війну в 1944-му (війська СРСР – ред.), Гітлер хвилювався, що Угорщина може перейти на бік росіян. До речі, це те, на що Єва завжди сподівалася, – що прийдуть росіяни і врятують її. І, до речі, росіяни врятували мою матір і мою бабусю. У березні 1944-го Німеччина окупувала Угорщину, а там жило багато євреїв, вони протягом декількох місяців депортували більшу частину цього населення.
І тут ми говоримо про щоденник, який охоплює дуже короткий проміжок часу. І тут це яскраво відчувається, як життя розвалювалося на частини. Німці прийшли, повісили на тебе жовту зірку, закрили твою школу, дозволили тобі виходити на вулицю тільки з 9-ї до 10-ї години, вони забрали речі з будинків, потім забрали будинки, перевезли євреїв у гетто, а через пару тижнів – в Аушвіц.
Друге: Єва – дуже чарівна дівчинка. І вона жила життям, дуже схожим на життя сьогоднішніх молодих людей. Її батьки розлучилися. Її матір’ю була красива жінка, яка вийшла заміж за зірку. І сьогоднішні діти цілком можуть це зрозуміти.
Ми також найняли вченого, який читав усі ці щоденники і показував нам те, що може нас зацікавити. Всі щоденники – із [всесвітнього Центру пам’яті жертв Голокосту] «Яд Вашем».
– Яке майбутнє проекту Єви?
– Її сторінка – дуже впливова. Зараз ми розмірковуємо, що робити з цим акаунтом. У нас є багато різних ідей. Але ми все ще не вирішили.
– Якби ви зустріли Єву на її шляху в «Освенцим», що б ви їй сказали?
Ми всі дуже хочемо, щоб був хоч якийсь спосіб, щоб Єва дізналася про те, що люди про неї говорять
– Це дивне запитання, але я вам розповім історію. Під час зйомок мені приснився сон, що я зустрів Єву в «Освенцимі». Мені тоді здалося, що це був «Освенцим». Вона сиділа там, спершись на стіну, разом зі своєю подругою Енні. Я стояв перед нею в своєму звичайному одязі: сорочці, джинсах і спортивних кросівках. І я їй сказав: «Єво, я не зможу тебе врятувати, але я зроблю так, що всі про тебе дізнаються». Вона просто на мене подивилася. Усе. Ми всі дуже хочемо, щоб був хоч якийсь спосіб, щоб вона дізналася про те, що відбувається зараз. Що люди про неї говорять.
А тепер її ім’я знають у державі, яка тоді навіть не існувала, в країні євреїв
Гітлер забрав її життя, нацисти забрали її життя, історія забрала її життя. Другого шансу немає. Я дуже відчуваю Єву, справді. Я відчуваю, що б вона могла подумати, її спосіб мислення кожної миті її життя. І та легкість, із якою відібрали її життя, лякає. І ось повернути її до життя через 75 років, в Ізраїль, де всі її знають, – вона б навіть не змогла про це подумати. Вона там, в «Освенцимі». А тепер її ім’я знають у державі, яка тоді навіть не існувала, в країні євреїв (знизує плечима).
– Чи можете ви розповісти трохи про своїх батьків, звідки вони?
– Вони з Польщі. Вони жили на кордоні з Україною. Перед самим початком війни мій батько, його брат і його мама поїхали до Бразилії. А моя мати і її сім’я втекли до Росії, тоді – СРСР. Після війни вони повернулися в село, з якого втекли, а потім переїхали до Ізраїлю. Але вони не знали один одного до цього. Вони з одного місця, але познайомилися тільки в Ізраїлі.
Оригінал публікації на сайті «Настоящее время»
