Запоріжжя – Його називають «трубадуром ХХІ сторіччя». Американський артист Естас Тонне – один з найвідоміших сучасних вуличних музикантів. Він народився у Запоріжжі і жив тут до 15 років. В цьому ж місті вчився в музичний школі. У 1990-і разом з родиною переїхав до Ізраїлю, згодом багато подорожував і на початку 2000-х років почав виступати як вуличний музикант. Радіо Свобода поспілкувалася з Естасом Тонне під час його візиту до Запоріжжя, де він дав концерт та провів джем-сейшен з місцевими музикантами.
– Чи стежите за культурним життям України?
Завжди хотілось вірити, що будуть проявляти себе все більше і більше справжніх артистів, справжніх музикантів, справжніх художників
– Знаєте, я особливо не стежу за жодною країною, бо для мене немає лише однієї країни. Я ось такий мандрівник на планеті Земля. Мені завжди дуже хотілось вірити, що будуть проявляти себе все більше і більше справжніх артистів, справжніх музикантів, справжніх художників, які не женуться за тим, аби їх поставили не п’єдестал, які не женуться за тим, аби їх показали у кожному телевізійному ящикові, щоби люди дійсно любили те, що вони роблять, і були чесні самі з собою. Тому цього я бажаю у кожній країні, і також в Україні безумовно.
– Ви грали джем із запорізькими музикантами. Чи слухаєте когось з українських музикантів або ж відкрили когось для себе?
Люблю слухати птахів, водоспад, зоряне небо. Я люблю звуки природи слухати. Тишу люблю слухати
– Те, що приходить до мене, я іноді слухаю. Але насправді люблю слухати птахів, водоспад... Я люблю слухати спокійне зоряне небо. Я люблю звуки природи просто слухати. Тишу люблю слухати. А якщо артисти зустрічаються у подорожі, то це чудово. Ми обмінюємося звуками. Але немає самоцілі шукати щось спеціально – просто немає для цього часу.
– Можливо щось для себе відкрили під час цього візиту до України?
– Ми весь час відкриваємо. В кожному місті було щось особливе. Це може відбутися у будь-якому місці, зустріти те, що маємо зустріти. Власне кого ми зустрічаємо? Це життя зустрічає сама себе через нас. Це може бути у будь-якому місці.
– Ви дев’ять років тому відвідували Запоріжжя. Які помітили зміни у Запоріжжі та в Україні в цілому?
Кожному народові хотів би побажати, щоб ми більше доторкувались до справжнього життя, не зробленого за якоюсь спеціальною формулою, а до справжнього, простого життя
– Дороги поки так і не зробили (сміється). Дуже сподіваюсь, що це станеться. Знаєте, іноді нема і часу прогулятися містом, бо стільки всього діється, і моя головна зустріч – з людьми в залі. В залах там не сховаєш нічого. Також я усвідомлюю, що сам формат концерту, якщо його можна так назвати, трохи інший і люди не звикли до такого, бо люди приходять і вони хочуть отримати якусь дозу розваг. Тобто ми насправді тільки зараз починаємо згадувати, що є музика: не тільки напрямок розваг; так це також є напрямок розваг, але не лише… Тому, мабуть, я кожному народові хотів би побажати, щоб ми більше доторкувались до справжнього життя, не зробленого за якоюсь спеціальною формулою, а до справжнього, простого життя.
– Чи відмінний український слухач від аудиторії інших країни?
– Знаєте, якщо ми вскриємо наші тіла, то там вони будуть однакового кольору – кров і серце буде у нас плюс-мінус однакове. Чи є різниця в тому українці, поляки чи англійці, чи французи? Це частина історії, яку ми можливо незабаром зрозуміємо, чому було зроблено так, щоб на цій планеті були різні народи, де кожен являє собою якийсь колір, унікальний. Це як люди – всі різні. Так само і народи. Тобто я не поділяю на українців, росіян, молдован чи узбеків: для мене це все одно люди. І всі ми можемо відчувати, переживати страхи якісь, якусь невпевненість. Це відбувається як в малому, так і у великому. Тому давайте просто бути людьми.
– Ви багато подорожуєте. Як у світі сприймають Україну?
Треба намагатися нести в життя, незалежно де живемо, «квіти від серця», і дарувати їх місту, сусіду, друзям
– У мене зрідка виникає таке, що говорю по якусь країну взагалі, бо я не живу у одній країні, тому розумію, що складності є усюди, у кожних землях – як в українських, так і в інших. Однак, думаю, що нам треба не отримувати думку інших, а намагатися нести в життя, незалежно де живемо, «квіти від серця», і дарувати їх місту, сусіду, друзям. Це не важливо, яка країна. Давайте краще це робити, ніж концентруватися на тому, що про нас десь кажуть і щоб нам треба було робити. Ось цим давайте краще ділитися.
