Дмитро Кайтанюк – один з тих учасників Революції гідності, хто у 2014 році після анексії Росією українського Криму та початку бойових дій на Донбасі пішов «на східні барикади» боронити Україну. Імовірність війни нині вже її ветеран «відчув» під час розстрілів Героїв Небесної сотні 18-20 лютого 2014 року. Про Майдан, участь у бойових діях і те, як війна змінила його життя, Кайтанюк розповів Радіо Свобода.
– Для мене війна почалась на Майдані: у дні 18-20 лютого 2014 року, коли відбувались розстріли майданівців, я збагнув, що далі буде гірше і що треба готуватись до наступних більш жорстоких подій. Пізніше, коли відбулась анексія Криму, відбулось засідання Ради безпеки ООН щодо подій у Криму, а Держдума Росії дозволила президентові Путіну застосовувати російських військових на території України, – я зрозумів, що час не просто готуватись, а визначатись, куди і з ким буду іти боронити країну.
Формування нашої бойової команди почалось раніше, якраз під час подій на Майдані: ми з однодумцями пішли у Самооборону Майдану, створивши – гумору заради – маленький підрозділ Самооборони Майдану під назвою «Повстанський загін імені Боба Марлі».
– Ви воювали у складі батальйону «Айдар». Що запам’яталося із тих перших днів війни?
– З початком війни цей наш загін у повному складі прибув у селище Половинкине, біля Старобільська (Луганщина), і почали служити у лавах батальйону «Айдар». Спершу «Айдар» був батальйоном територіальної оборони, а пізніше як штурмовий увійшов до складу Збройних сил України.
Свою каденцію я почав у 20-х числах травня 2014 року, а закінчив я свою службу в червні 2015 року.
Моя посада – командир спершу відділення, а потім взводу, але офіційно я весь час був то кулеметником, то навідником міномету
Моя посада – командир спершу відділення, а потім взводу, але офіційно я весь час був то кулеметником, то навідником міномету, фактично ж виконував обов’язки командира.
– Чи доводилось зблизька бачити супротивника?
– Близький контакт із супротивником у мене трапився у районі селища Лутугине, коли «айдарівці» йшли «пробивати» дорогу до Луганського аеропорту, де були оточені наші десантники. Ми з хлопцями вискочили на блокпост, який тримали «казачки», а також, як побратими пізніше розповідали, і чеченці. Ми відбились, але «Айдар» поніс втрати.
Весною-влітку 2014 року лінія фронту як така була просто відсутня
Взагалі на той час (весна – літо 2014 року) була непевна ситуація і лінія фронту як така була просто відсутня. З подібними ситуаціями стикались чи не всі, хто стояв тоді на передовій: можна було вискочити на околицю села і потрапити під ворожий обстріл або виїхати просто на блокпост супротивника.
Найскладнішим було вивозити із зони бойових дій тіла загиблих і везти їх до їхніх рідних
– Що для вас особисто було найскладнішим під час війни?
– Для мене особисто найскладнішим було вивозити із зони бойових дій тіла загиблих і везти їх до їхніх рідних. Знаєте, найстрашніше, що може бути – це дивитись у вічі батькам загиблого побратима.
– Чи змінила війна ваше життя? Якщо так, яким чином?
– Моє життя війна змінила радикально. До війни я працював юристом, а після Революції гідності та участі у бойових діях я не можу повернутись до цієї професії. Стан дотримання законодавства в Україні такий, що я боюсь одного разу зірватись і наробити лиха в якомусь поліцейському відділку чи на судовому засіданні.
Тож наразі я працюю у кількох проектах громадянського суспільства, таких як «Товариство ветеранів АТО», і допомагаю своїм бойовим побратимам, які поєднали науку і бізнес – кажу про компанію «Українські генетичні технології», це сучасний ветеранський бізнес.
