(Рубрика «Точка зору»)
Що п’ять років українцям доводиться переживати маленький апокаліпсис під кодовою назвою «Вибори президента». Щоразу політтехнологи намагаються перетворити їх на казковий двобій добра зі злом, аби якомога сильніше залучити аудиторію в сам процес. Аби билися не тільки «за того хлопця», а й за себе.
Така постановка питання, буря емоцій, тонни компроматів та чорнухи призводять до чергового поділу суспільства й потирання рук у сусідній державі.
Не обійшлося без подібного сценарію й цьогоріч. Проте не варто концентрувати свою увагу лише на негативних моментах, а варто придивитися до тих кількох позитивних трендів, котрі можуть здійснити важливий вплив на подальшу долю не лише наступних виборчих кампаній, а й всієї країни.
Значна частина із них неодмінно супроводжувалася ложкою дьогтю, але така гіркота повинна бути дуже корисною для українців, аби тримати в рамках реальності, заземляти й не дозволяти одразу поринати в мрії про легкий та швидкий процес поступу.
Позитивні тренди
Кампанія екс-журналіста Дмитра Гнапа виявилася чи не найкоротшою та найбільш плідною щодо кількості інформаційних приводів. Спочатку він переміг у праймеріз партії «Сила людей», котра і висунула його в президенти. Потім зміг зібрати необхідну для застави суму завдяки краудфандинговій кампанії. Це хороший приклад для інших політиків, особливо тих, котрі говорять про відкритість, чесність, прозорість та незалежність від олігархів. Все попсував скандал із грішми, котрі Гнап не перерахував на потреби армії, як публічно обіцяв.
Ще одна важлива подія, котра якісно може змінити вітчизняний політичний ландшафт – зняття тим же Дмитром Гнапом, Дмитром Добродомовим та Андрієм Садовим своїх кандидатур на користь Анатолія Гриценка. Це доволі позитивний сигнал, особливо зважаючи на два останні імені, адже як мера Львова, так і лідера «Громадянської позиції» не можна назвати новими обличчям у вітчизняній політиці. Але навіть вони змогли дійти до компромісу. В підсумку це нічим особливо не допомогло Гриценкові, проте вже сама спроба домовлятися викликає повагу.
Українські медіа та просто небайдужі люди доклали чимало зусиль, аби допомогти народові зробити свідомий вибір. Арсенал інструментів доволі широкий – від простих тестів до фактчекінгу висловлювань кандидатів, при допомозі яких можна було зрозуміти, програма котрого із них вам ближча та реальніша для втілення. В цьому всьому поки що бракує масової промоції та розуміння самих виборців щодо ваги їхнього голосу, впливу його на долю країни та усвідомлення відповідальності за свої дії.
Понад 20 років українське суспільство бідкалося над тим, яка байдужа в країні молодь. Що вона не йде голосувати, тим самим віддає право розпоряджатися власним майбутнім старшим поколінням. В першому турі цьогорічних президентських виборів порослі вдалося зламати стереотип про власний абсентеїзм.
Володимир Зеленський став одним із перших вітчизняних політиків, хто зміг заговорити із молодим виборцем його мовою. Саме цим можна пояснити дані Національного екзит-полу, згідно з якими серед українців у віці 18-29 років, котрі проголосували, 57% віддали свій голос саме за шоумена. Це, звісно, не означає цілковитої зміни парадигми. Проте змусить й інших кандидатів шукати спільну мову із молоддю, аби прихилити її до себе.
Українська соціологія, до котрої політтехнологи систематично підривали довіру, довела власну авторитетність. Результати першого туру виборів виявилися дуже близькими до тих даних, котрі оприлюднювали після своїх опитувань провідні українські соціологічні служби. Тепер необхідно навчити народ розрізняти дослідження справжніх структур від фейкових та кишенькових контор, а також банальних маніпуляцій та пересмикувань.
Стара система комунікації та ставка на мелькання в телевізорі більше не діють. Журналіст Отар Довженко пише: «Джентльменський набір кандидата-невдахи – джинсу, телепроповіді, «теплі ванни» – пора викидати на смітник». Потрібно шукати нові підходи.
Результати Володимира Зеленського ввели багатьох українців у стан шоку. Проте в цьому теж можна бачити позитив. Такі відсотки для людини, котра не належить до політичної верхівки, дають хороші шанси іншим позасистемним кандидатам в майбутньому. В цьому випадку варто тримати в умі не умовного Дональда Трампа. Краще звернутися до прикладу Зузани Чапутової, лібералки, громадської активістки, правозахисниці, котра перемогла на президентських виборах в сусідній Словаччині.
Ще одним подібним прикладом може стати партія Wiosna («Весна») в Польщі під проводом опозиційного політика Роберта Бедроня. Проте цій політсилі ще належить підтвердити свої амбіції на найближчих виборах до Європарламенту. Успіхи Чапутової та Бедроня можуть змінити парадигму в країнах Східної Європи, де почали вкорінюватися консервативні та правопопулістичні політсили.
До цієї підбірки варто додати ще одну подію, котра відбулася вже після першого туру. Йдеться про спробу Петра Порошенка влаштувати діалог із активістами та громадськими діячами. Спробувати почути. Звісно, це варто було зробити значно раніше, а не після результатів першого туру виборів, котрі засвідчили великий розрив між президентом та Володимиром Зеленським. Проте вже сама спроба заслуговує на похвалу. Але за нею мають слідувати реальні дії, що засвідчуватимуть: із діалогу зроблено правильні висновки й надалі відбуватиметься пошук компромісу та кращих шляхів для України. Натомість не повторяться спроби зробити все по-старому, а активістів знову виставлятимуть «ґрантоїдами» та рукою чи то Держдепу, чи то Кремля.
Не менш важливими є перепросини президента. Українському політикуму аж ніяк не завадить повчитися в Петра Порошенка вибачатися за свої промахи та вмінню визнавати помилки. Проте це лише перший крок. Далі потрібно ці самі помилки виправляти й не допускати в майбутньому. По-іншому, це будуть лише слова, котрі нічого без дій, знову ж таки, не варті.
Взяти за правило
Все це доволі спорадичні випадки. Позитивні тенденції можна відшукати майже в будь-якій виборчій кампанії. Натомість би хотілося, аби суспільство акцентувало свою увагу на них, а заодно змушувало політиків перетворювати їх на справжні тренди, а далі – правила хорошого тону. Аби працювали на користь країни. Аби самому творити порядок денний, а не підлаштовуватися під політиків та їхніх технологів, котрі вміють працювати лише з темами розколу.
Назарій Заноз – політичний оглядач, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
