(Рубрика «Точка зору»)
«Якщо про якусь подію не розповіло телебачення, така подія, вважайте, не відбулася». Цей вислів приписують різним особам, але він констатує правду – так сталося спершу в розвинених країнах, а потім й у більшості держав. І хоча з початку ХХІ століття інтернет-видання й інформагенції потіснили ТБ, а в останні роки помітно активізувався вплив соцмереж, ситуація на загал залишається тією самою. Принаймні, в Україні. Згідно з даними проведеного в лютому 2019 року всеукраїнського опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології, 74% респондентів заявили, що про стан справ в Україні та у світі найчастіше дізнаються з українських телеканалів. Інтернет-медіа серед чільних джерел інформації у 27,5% опитаних, а у 23,5% – соцмережі. Ще по 4,3% опитаних включають до числа таких джерел російське та місцеве телебачення. Друковані загальнонаціональні видання входять у число головних джерел інформації лише для 6,7% респондентів, а провідні радіостанції – для 4,5%. При цьому українським телеканалам довіряють 40,6% опитаних, інтернет-медіа – 13,9%, соцмережам – 12,4% (при відповіді на обидва запитання можна було назвати до 3 варіантів відповідей).
І хоча позиції телебачення у порівнянні з торішнім опитуванням (85,7% – загальнонаціональні телеканали, 4,7% – російське телебачення, 6,4% – місцеве) дещо погіршилися, все одно ТБ є беззаперечним лідером у справі як інформування, так і дезінформування українських громадян. А якщо врахувати й численні програми інтернет-телебачення, часом з мільйонними аудиторіями, зосереджені в основному на YouTube, то стане зрозуміло, який потужний вплив на суспільство має і матиме далі ТБ в усіх його різновидах.
Відтак зрозумілим є величезне значення, яке має ТБ в Україні під час виборчих кампаній, передусім – президентських, бо йдеться про конкуренцію не лише програм, а і особистостей, від чиїх якостей немалою мірою залежить доля нації та держави. А в самих цих кампаніях як особливо важливий елемент, об’єктивно потрібний виборцям, варто виокремити теледебати.
Не завжди виборці усвідомлюють свої об’єктивні інтереси
Я не випадково вжив словосполучення «об’єктивно потрібний», адже, на жаль, значення теледебатів суспільством недооцінюється. Так, на виборах 2010-го цих дебатів не було навіть перед другим туром, бо Віктор Янукович відмовився взяти у них участь і… став президентом, чого апріорі не могло би статися у США. У 2014-му Петро Порошенко успішно виступив на дебатах – і переміг у першому турі. Натомість у 2019-му і Володимир Зеленський, і Петро Порошенко – не прийшли на заплановані перед першим туром теледебати і стали переможцями цього етапу виборчих перегонів. При цьому свою позицію з різних питань Порошенко неодноразово демонстрував у виступах на ТБ, тоді як замість Зеленського промовляв зіграний ним герой серіалу «Слуга народу», сам же переможець першого туру вдало уникав дискусій і виступів у прямому ефірі, внаслідок чого його позиція і рівень компетентності з будь-яких питань, крім гумору, залишаються невідомими…
А тим часом саме телевізійні дебати виявляють надзвичайно важливі речі, які мають бути притаманні главі держави, особливо коли на цю посаду претендує молодий політик. Ідеться не лише про загальну ерудицію, про вміння швидко орієнтуватися, про знання справ у країні й у світі, про здатність ввічливо, але твердо ставити на місце опонентів-хамів (трапляються, і не тільки в Україні, й такі серед політиків). Ідеться і про вміння «тримати удар» у дискусіях, що має велике значення як на міжнародній арені, так й у внутрішніх «розбірках». І разом із тим – про вільне володіння державною мовою і багатство лексики, про чіткість формулювань і знання точних значень тих чи тих понять. Це не схоластичні міркування – коли спостерігаєш нечисленні поки що «живі» виступи кандидата «Зе!» (а не повторення ним кимось написаних і завчених фраз), складається враження, що державною мовою він володіє на рівні суржику, а політологічні терміни безбожно плутає. Хіба може бути в якійсь країні гарант Конституції, котрий нездатен второпати, що ж там написано і які права та свободи громадян він повинен гарантувати? Чи, може, Україна піде в цьому плані шляхом Білорусі та її президента?
Ну, а від вільного володіння міжнародно-правовою термінологією немалою мірою залежить успіх під час переговорів тет-а-тет з лідерами інших держав. «Окупація» й «ескалація» за звучанням дещо схожі, проте не варто під час перемовин із Путіним плутати одне з іншим…
Потрібні зміни в законах
Перед першим туром голосування «Суспільне телебачення» запланувало дебати між провідною – за даними соціологів – шісткою кандидатів. В ефірі з’явився лише Анатолій Гриценко; його «колегами» у студії були два манекени, що символізували Бойка та Ляшка. Юлія Тимошенко теж приїхала було на телебачення, побачила, що немає Порошенка і Зеленського, тож і собі поїхала додому. А от Ігор Смешко, який на початку року мав ледь не нульовий рейтинг, не гребував жодними теледебатами, на якому б рівні вони не відбувалися, і в підсумку відтіснив Олега Ляшка на сьому позицію.
Що ж, Закон України «Про вибори Президента України» дбає про кандидатів на найвищу посаду в державі. Згідно з цим законом, з бюджету фінансуються лише теледебати між тими кандидатами, які вийшли у другий тур. І то стаття 62.2 зазначає: «У разі відмови одного з кандидатів на пост Президента України взяти участь у теледебатах або неможливості його участі в них виділений для теледебатів час надається іншому кандидату на пост Президента України для проведення передвиборної агітації». Тобто хочеш – бери участь у дебатах, хочеш – копіюй Путіна та Януковича, відмовляючись виходити у прямий ефір з опонентами. Ясна річ, що стосовно дебатів перед першим туром норми закону ще м’якші: дебати можна проводити, можна взагалі не проводити, повна демократія!
От тільки об’єктивні інтереси виборців (ймовірно, поки що не усвідомлені значною частиною з-поміж них) і загальнонаціональні інтереси (бо не будь-кому можна довіряти найвищу посаду) цей закон ігнорує. Образно кажучи, насправді йдеться не про торжество демократії, а про можливість маніпуляції охлосом, юрбою, народонаселенням за рахунок демосу, народу, нації.
Як на мене, у закон мають бути загнані суворі норми в цьому плані – якщо кандидати, тим більше перед другим туром виборів, ухиляються від дебатів у прямому ефірі, вони мають безжально зніматися з президентських перегонів, який би відсоток електорату за ними не стояв. Без таких дебатів існує шанс, що частина виборців може спокуситися підтримати фантомного кандидата, якого їм продають політтехнологи й олігархи, а то і закордонні спецслужби. Кандидати на посаду президента – люди за визначенням публічні, і якщо вони ухиляються від цієї публічності, якщо уникають іспиту теледебатами (а вони в багатьох сенсах ефективніші за детектор брехні), значить, вельми ймовірно, що мають ґанджі, неприпустимі для глави держави. Політика в Україні має стати відкритою та публічною!
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
