Тільки досвідчений пройдисвіт наважиться впевнено говорити про те, що чекає на Україну після президентських виборів, констатує «Український тиждень». Невідомість лякає, але така вже ціна демократії. Спроби побудувати тут царство стабільності й передбачуваності за білоруським взірцем зазнали повного фіаско, і якщо хтось марить реставрацією могутності Партії регіонів, повернення Азарова і Януковича, – даремно, вдруге така історія може повторитися хіба що як фарс. Наступному (чи переобраному) президенту краще не ризикувати такими речами, як геополітичний вектор, гуманітарна політика, поступки ворогові, наголошує дописувач тижневика Дмитро Крапивенко. Політики можуть створювати які завгодно коаліції і йти на які завгодно компроміси, але головним запобіжником від їхніх прорахунків залишатиметься громадянське суспільство. Так, недосконале, розрізнене, пересварене між собою, але яке є. Щось на кшталт армії батька Махна: розпорошені в часи затишшя, бійці швидко мобілізуються за першої небезпеки. За Януковича громадянське суспільство України не було сильнішим, ніж сьогодні, але під час Майдану показало себе якнайкраще. На жаль, за останні п’ять років Україна не розбудувала потужних інституцій, які могли б у разі потреби стримувати й компенсувати непродуману діяльність президента, обраного «по приколу». Тому, спрощено кажучи, найдієвішим чинником залишається вулиця. П’ять років боротьби не дають жодного права ставити під сумнів доцільність жертв, і охочих нагадати про це принагідно не бракуватиме. Із закінченням виборчого циклу не настануть спокійні й заможні часи, українці всі ще надто мало зробили для цього. Автор наголошує, що хоч би яким був фінал президентських перегонів, на кожного небайдужого громадянина чекатиме ще маса роботи.
Про те, чим запам’ятається президентська кампанія, ділиться своїми міркуваннями дописувач «Українського тижня» Денис Казанський. Він вважає, що головним сюрпризом тримісячної передвиборчої кампанії стало впевнене й швидке зростання рейтингу Володимира Зеленського, який лідирував у соцопитуваннях. Фактично вся кампанія минула «під знаком Зе», який не відвідав жодного ток-шоу й не взяв участі в жодних дебатах з іншими кандидатами, але разом із тим домінував в інформаційному просторі. Причому допомагали йому в цьому найчастіше його ж опоненти. Актор і телеведучий провів революційну для України виборчу кампанію, яка радикально відрізнялася від усього, що робили інші політики, і виявилася на диво ефективною. Журналіст вважає, що вибори-2019 стануть для українських політиків приводом задуматися і переглянути свої підходи до ведення кампаній.
На нинішніх виборах українці вибиратимуть між незворотністю курсу на зміцнення національної держави й традиційним «маятниковим» відкотом, який цього разу може мати значно серйозніші наслідки. Як переконує дописувач «Українського тижня» Олександр Крамар, вибори президента та парламенту 2019-го мають усі шанси увійти в історію нашої країни як переломний момент в її розвитку. Це лише на перший погляд їхня значущість може видаватися менш доленосною щодо вектору розвитку, аніж у 2004-2012 роках. Так, тоді був більш поляризований поділ на табори, які виступали за діаметрально протилежні цивілізаційні вибори. Нині ж загроза реваншу відверто проросійських сил видається вкрай малоймовірною. Кандидати із середовища колишньої Партії регіонів – Юрій Бойко чи Олександр Вілкул – фактично не мають шансів вийти навіть у другий тур. Однак насправді 2019 рік для визначення парадигми розвитку України відіграє не менш важливу роль, ніж 2004-й чи 2014-й. Він у будь-якому разі стане переломним моментом: або вдасться закріпити й далі розвивати здобутки останніх років у розбудові національної держави, або маятник хитнеться у протилежний бік. І зміни останніх років будуть не просто заморожені, а згорнуті. Особливість цьогорічної ситуації полягає в тому, що зорієнтовані на «русский мир» сили в країні усвідомлюють, що вікно можливостей для них розвернути країну назад невблаганно зачиняється. А це робить їх більш агресивними та безкомпромісними і змушує шукати опосередкованих методів підриву Української держави вже за нових умов, коли пряма перемога на виборах відверто проросійського кандидата чи політичної сили просто неможлива.
Людина, яка отримала в руки владу, з часом втрачає важливу здатність –розуміти інших. Про те, які ще побічні ефекти проявляються у тих, хто обійняв високу посаду, досліджував дописувач тижневика «Новое время». Автор пише, що якби владу виписували як ліки, то в інструкції варто було б вказати низку побічних ефектів: токсичність, несумісність із проявом людяності, зниження емпатії та невиправдане зростання самооцінки. Відомий соціолог Макс Вебер пояснював владу в такий спосіб: це ймовірність того, що один учасник соціальних відносин зможе виконати свою волю, незважаючи на опір і незалежно від причини цього опору. Філософ Томас Гоббс, автор знаменитого Левіафана, трактував владу як спосіб досягнення певного блага. Нейронаука має власне, фізіологічне пояснення феномену влади. Вона безпосередньо впливає на мозок. Щоб довести це, Дачер Келтнер, професор психології в Каліфорнійському університеті в Берклі, витратив 20 років. І дійшов до висновку, що люди, які відчували над собою сильну владу довго, незабаром поводилися так, ніби перенесли черепно-мозкову травму: ставали імпульсивними, але головне – втрачали здатність бачити речі і процеси очима інших. Про те, як суспільство має впливати на адекватність та сумлінність можновладців, йдеться в публікації «Тягар влади».
