Прага – 16 березня минуло 125 р. від дня народження Юрія Дарагана Його буремне життя вмістилось у всього 32 роки, протягом яких він до останнього подиху відстоював своє місце саме в українській історії, захищав свою землю і рідне слово, писав вірші й видав свого єдиного «Сагайдака».
Юрій Дараган народився в Кропивницькому на Херсонщині в заможній сім’ї, батько – українець помер три місяці перед народженням сина, мати – грузинка ціле життя тяжіла до російської культури і мови і втягувала в цю сферу сина, але не сталось.
У двадцять років вже після закінчення гімназії Дарагана – старшину захопили революційні події, воював на фронті, і це прискорило формування його світоглядного вибору. В листі до близького приятеля Микита Шаповала (1882 – 1932, поет, громадський діяч) про цей бурхливий виток подій Юрій Дараган написав так: вихований «не чорносотенцями, а в дусі здорового російського патріотизму, але знаючи твердо, що я «малорос» і нащадок запорожського сотника, у травні 1917 р. я вже був членом Петербурзької Української військової ради і розумом твердо рішив, що я мушу бути завжди у гурті тієї російської модифікації (як я тоді рахував малоросів), до якої я належу по крові» (тут і далі збережено авторський правопис).
У кінці 17-го року я вже був у Київі і думкою ні разу не зрадив українству, а серцем? Серцем українізувався поступовоЮрій Дараган
Там само, запитуючи себе про дороговказ, на якому засяяла його провідна зірка – «українство», пише так: «У кінці 17-го року я вже був у Київі і думкою ні разу не зрадив українству, а серцем? Серцем українізувався поступово». В цьому йому допомагали «наші пісні і наша історія, що часами наповнює тебе божевільною гордістю, а часами так нелюдськи бичує ганьбою і соромом. Тепер я не в стані говорити про українство спокійно – реву при сторонніх людях, тепер бути не українцем я у жодний спосіб не зможу і що б зі мною не виробляли, я завжди зостанусь чи ув'язненим, чи розстріляним, чи помилованим, але завжди українцем».
Як сотник Армії УНР Юрій Дараган воював в її рядах до 1922 року, а після поразки визвольних змагань емігрував, до кінця своїх днів жив у Празі.
Юрій Дараган дуже любив літературу, особливо поезію, її, як зазначив, «полюбив до божевілля», так народилась потаємна мрія: стати поетом.
Бажання було настільки сильним, що навіть вигадав молитву, у Бога просив не багатства чи здоров’я, гаряча молитва зносилась до небес тільки з одним проханням: «Боже, зроби зі мною що хочеш, – якщо треба – замуч мене, покаліч, задуши, але дай мені стати великим, признаним поетом».
Що просив у Бога, збулось: став поетом, пережив нестатки, хвороби, самоту.
Вірші писати почав рано, перші спроби 14-літнього юнака вийшли російською мовою, до якої відтоді більше не повертався, перейшов на українську, назавжди. Разом з Євгеном Маланюком у 1922 році почав видавати у таборі в м. Каліш (Польща) часопис «Веселка». А наступного 1923 року у пошуках кращої долі переїхав до Чехословаччини.
Юрій Дараган, як і тисячі українських емігрантів, які після поразки визвольних змагань були змушені покинути рідну землю, разом з ними пережив усе: часті переїзди, безконечні зміни умов життя, втрату почуття рідного берега.
Так само було і в Празі: без родини і близьких, знову чуже середовище, знову чужа кімната, брак їжі, часом і спілкування. Юрій Дараган захворів, туберкульоз не залишав надії, зрештою, збулось те, про що благав Бога: поетом став, але доля замучила до смерті.
Сучасники розповідають, що кожен, хто зустрічався тоді з Юрієм Дараганом, здригався: був високий і надзвичайно худий, тільки очі сяяли.
Немов наздоганяючи час все ж встиг зібрати докупи вірші, написані в еміграції, в 1925 році, за рік до смерті, вийшла у Празі перша і єдина збірка Юрія Дарагана «Сагайдак».
В тому, що вірші створені в еміграції, можна самому переконатись: під кожним віршем точна дата і місце, де поезія народилась: Каліш-табір (табір інтернованих українських вояків), Ланьцут-табір, Подєбради, Прага, чи Жидлоховіце на Мораві, або ж у потязі Подєбради – Прага, і таке ставалось. Поезії Юрія Дарагана – це метафоричний образ України, її природи, але передусім це звернення до минулого заради майбутнього.
Ось лише кілька рядків із «Сагайдака»:
Але дарма, царям не треба
Ні щастя нашого, ні зла,
Їм нестрашні докори неба,
Ні смерть, ні зойки, ні сльоза.
Надходить час проголосити
Нам незалежність від Москви,
То ж хай живуть і посполиті,
І ви, відважнії сини!
Поезія Юрія Дарагана заклала основи творчого процесу, що увійшов до історії української літератури як «празька поетична школа». Творчість поета високо оцінювали сучасники – Олег Ольжич, Юрій Липа, а також Оксана Лятуринська, для якої Юрій Дараган назавжди залишився символом щирості й лицарства в поезії.
Юрій Дараган помер 17 березня 1926 року від туберкульозу в санаторії в містечку Нова Вес под Плеші (Nová Ves pod Pleší) поблизу Праги. Поховали його на Ольшанському кладовищі в Празі, а через кілька місяців у тій самій могилі упокоївся прах його близького товариша – скульптора Степана Колядинського (1893 – 22 липня 1926 р.).
Сучасники розповідають, що не було дня, щоб на могилу Юрія Дарагана не лягли фіалки від Оксани Лятуринської, її так і називали – «дівчина з фіалками», видану в 1941 р. збірку поезії «Княжа емаль» Оксана Лятуринська присвятила Юрію Дараганові.
Однак могила Юрія Дарагана не збереглась, не зберігся хрест на могилі і табличка, на якій стояло: Юрій Дараган – Степан Колядинський. Як багато інших українських поховань на Ольшанському та інших чеських кладовищах у вирі подій і часу була втрачена.
За встановленими в Чехії правилами за могилами потрібно доглядати, але насамперед - заплатити за їх збереження. Цього не сталось.
Можемо сьогодні згадати багато пісень на слова поета: «Закотилося сонце за обрій», «Сьогодні ранок – мов служба Божа», «Співає юний січовик» чи «То я та вітер в дикім полі».
Однак досі не була перевидана повністю єдина збірка поезії Юрія Дарагана «Сагайдак» – всього 64 сторінки. Ця книжечка могла б стати символічним пам’ятником поетові, який так і не встиг дописати свого останнього вірша.
