«Розстріляти» – таке рішення 22 вересня 1938 року особлива «трійка» НКВС у Житомирській області винесла щодо ста осіб, звинувачених у контрреволюційній діяльності, зраді батьківщині, диверсіях та антирадянській пропаганді. Незабаром чекісти, які вели «слідство», зізналися: цю справу сфальшували, а всі зізнання з арештованих вибили завдяки тортурам.
Одним із тих, кого стратили в результаті цієї несправедливої жорстокості радянського комуністичного режиму, був колишній старший уповноважений карного розшуку в Житомирській області Володимир Мазуркевич, який на момент арешту працював шофером житомирської облконтори «Заготскот».
Перед рострілом йому довелося провести 9 місяців у місцевій в’язниці.
У протоколах допитів зафіксовані його слова, ніби до «Польської військової організації» («ПОВ») його залучив колишній очільник Мархлевського райвідділку міліції на прізвище Чапський, а вже згодом він сам нібито завербував із такою ж метою двох осіб.
Але чи було це правдою?
«…за завданням колишніх начальника 3-го відділу Федорова і начальника УНКВС В’яткіна кожен співробітник протягом однієї доби мав отримати від 4–5 арештованих свідчення про їхню належність до «ПОВ», і арештованих, які не давали таких свідчень, жорстко били, доти, поки вони не підтверджували», – свідчили пізніше вже самі енкаведисти, котрі вели ту справу (зокрема, Басай, Куровський, Храпач і Степанчук).
Ставши самі жертвою системи, якій служили, колишні чекісти з часом почали здавати одне одного. Так, наприклад, стало відомо про те, що оперативники Басай і Томін особисто ходили по кабінетах і жорстоко били затриманих. доводячи інколи такими катуваннями їх до смерті.
За словами В’яткіна, Лєснова, Федорова та інших засуджених чекістів, арешти у цій справі проводились в основному за сфальшованими довідками. Інколи для затримання було достатньо того, що людина мала німецьке чи польське коріння.
Опинившись під слідством, колишній начальник особливої «трійки» В’яткін зазначав, що вважає «найбільшим своїм злочином» винесення рішення про розстріл для близько 4 тисяч засуджених, яких під його головуванням звинуватили в належності до військових повстанських організацій, хоча їхньої вини не було.
Одним із тих, у кого він забрав життя у 1938 році, і був Володимир Мазуркевич, якого більше не побачили двоє дітей (Георгій і Любов), дружина Ніна і мати Катерина Климівна.
Свій злочин енкаведисти намагались приховати за фальшивими документами про причини загибелі засуджених.
Так, у свідоцтві Володимира Мазуркевича тривалий час неправильно була зазначена не лише дата його смерті, але і її причина.
«Помер 14 серпня 1943 року від кліщового енцефаліту», – мовилося у «липовому» документі, хоча насправді у 1943-му чоловіка вже 5 років як не було серед живих.
Його і решту засуджених у тій справі реабілітували наприкінці 1957 року. Повторне слідство встановило, що винуватість Мазуркевича і ще 99 репресованих осіб була заснована виключно на суперечливих свідченнях самих засуджених, які нічим не підтверджувались.
Були й інші нюанси. Наприклад, понад 170 осіб, яких засуджені у цій справі назвали своїми спільниками, не лише не притягувались до кримінальної відповідальності, але і взагалі не були допитані як свідки.
Іще один аспект полягав у тому, що в обвинувальному висновку справи, у якій проходив Мазуркевич, зазначено, що в арештованих під час обшуків вилучили велику кількість зброї, але в самих матеріалах слідства відсутні будь-які документи про це.
Водночас речі, які справді були вилучені під час обшуку, згодом кудись зникли, як, наприклад фото Володимира Мазуркевича, яке у 1963-му просила «органи» повернути родині його дружина Ніна Баскевич.
«Наполегливо прошу вас за можливості повернути мені фотографію мого чоловіка, адже після війни у мене не лишилось ні однієї світлини. Моєму сину виповнилось 24 роки і батька він ніколи не бачив, і тому фотографія нам необхідна як пам’ять для сина», – наголошувала вона.
Утім, фото вбитого чоловіка їй так і не повернули, відповівши, що в матеріалах справи цієї світлини немає.
Нині у родини є лише три фото Володимира Антоновича Мазуркевича. Одне з них потрапило до нащадків репресованого буквально магічним чином, коли одного літнього вечора у 2017-му його онук (теж Володимир) отримав на пошту листа. Це було повідомлення від колекціонера, який зазначив, що, здається, у нього є одна світлина, котра може зацікавити чоловіка.
Яким було здивування онука та онучки Мазуркевича, коли на ній вони побачили свого прадіда і… свого (ще маленького) дідуся. На звороті навіть зберігся підпис Володимира Антоновича Мазуркевича, в якому йшлося про те, що це фото він дарує своєму дядькові. Світлина була зроблена у жовтні 1911 року.
Іще однією згадкою про Володимира Мазуркевича є лист, який він написав своїй дружині у пологовий будинок.
Тривалий час Ніна Баскевич намагалася дізнатися про долю чоловіка: постійно ходила до НКВС, щоб отримати про нього бодай якусь інформацію. Аж поки влітку 1939 року не зустріла знайомого.
«Володі вже немає, Ніночко, не ходіть сюди, – сказав він їй. – Бережіть себе і сина».
Пізніше, коли під час німецької окупації у Житомирі було виявлено понад 90 масових поховань, серед 9439 ексгумованих тіл жінка впізнала і останки свого чоловіка.
І хоча вона ніколи не ділилася з рідними тим, що відчула у той момент, вона завжди розповідала дітям та онукам про трагічну долю, яка спіткала їхню родину.
ІНФОРМАЦІЯ ЩОДО ПОШУКУ В АРХІВАХ
У рамках реформи декомунізації Україна надає вільний для кожного доступ до документів колишньої радянської спецслужби – ЧК-НКВД-КҐБ. Звернутися до архіву можна особисто або написати електронного листа. Це право передбачено Законом «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років».
До вашої уваги порадник: як шукати в архівах «Право на правду». Також ви можете спробувати віднайти матеріали в Електронному архіві визвольного руху, де доступні он-лайн є понад 24 000 архівних документів.
