(Рубрика «Точка зору»)
#МоваНаЧасі – такий флешмоб запустили активісти й україноцентричні політики 22 лютого в Міжнародний день рідної мови, маючи на оці розгляд наступного тижня законопроекту «Про забезпечення функціонування української мови як державної» в другому читанні. Особливо хочеться виділити міністра охорони здоров’я Уляну Супрун, яка вже неодноразово й неоднозначно висловлювалася на мовну тему.
«Важко уявити дискусію між британцями, французами чи німцями про актуальність питань розвитку чи захисту їхніх мов. Але століття окупації створили дуже сильне підґрунтя для маніпуляцій в українському суспільстві... Це про українську і крапка. Ми не повинні виправдовуватись через те, що хтось просто голосно бреше», – написала Уляна Супрун на своїй сторінці у фейсбуці.
Уляна Супрун закликає ухвалити закон про державну мову, який має сприяти розвиткові української в усіх сферах суспільного життя. «Це ще один елемент зміцнення національної безпеки. І удар по комплексах меншовартості».
Шкода, що міністр охорони здоров’я не є міністром культури. Вона б точно не допустила всього того, що в мовній сфері натворив Євген Нищук.
Знищення українськомовних видань
Серед останніх «подвигів» Міністерства культури, на яке держава поклала функцію забезпечення конституційного статусу української мови, ліквідація семи українськомовних видань, і серед них – такого знакового, як «Кримська світлиця». Уляна Супрун точно не повелася б так. Треба було дуже постаратися, щоб заслужити емоційний епітет «нищівник» від генерального директора Національного газетно-журнального видавництва при Мінкульті, активіста Євромайдану в Криму Андрія Щекуна, який у 2014 році потрапив у полон російських гібридних сил і пізніше був обміняний. Бо захищати сім українськомовних культурологічних видань від засновника, яким є Міністерство культури – це не що інше, як парадокс або ж абсурд.
Впродовж майже двох років Щекун затято боровся за ці видання, написав десятки листів у різні органи державної влади, навіть провів з колегами у червні 2018 року прес-конференцію «Бездіяльність Мінкультури веде до ліквідації україномовних друкованих ЗМІ». Одержував відповіді від Держтелерадіо і Мінюсту, які підтверджували бездіяльність Мінкульту, що призвело в майбутньому до втрати свідоцтва про державну реєстрацію семи українськомовних видань.
Не допомогло і «зовнішнє» втручання – лист голови Комітету з питань культури Миколи Княжицького до прем’єр-міністра Гройсмана з пропозицією (як єдиний вихід у ситуації, що склалася) перевести державне підприємство «Національне газетно-журнальне видавництво» до сфери управління Держтелерадіо, чи відповідь Держтелерадіо за дорученням Кабміну на запит колишнього депутата, головного редактора журналу «Пам’ятки України: національна спадщина» Дмитра Чобота, в якому вказано, що колегія Держтелерадіо вважає неприпустимими такі дії з боку Мінкультури. Як зазначив головний редактор газети «Культура і життя» Євген Букет, звертаючись до міністра культури, «Бог усе бачить. Думаю,.. на вас і вашу команду вже незабаром чекатиме суд за те, що ви натворили з українською культурою. Наше видавництво – це крапля в морі...»
Андрій Щекун продовжував калатати в усі дзвони, застерігав – може так статися, що газети і журнали зі столітньою історією не переживуть 2018 рік. На жаль, так і сталося. Всупереч вимогам закону «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації» засновник відмовився ухвалити рішення (в «цікавій» формі відмовчування, яку Мінкульт вже не раз використовував, наприклад, щодо мовної Координаційної ради) про реформування своїх друкованих ЗМІ, що означало їхню ліквідацію з 1 січня 2019 року.
Єдине в цій історії тішить, що напередодні Міжнародного дня рідної мови Мінюст зареєстрував нову газету «Кримська світлиця». Це початок нового етапу боротьби – і за інші українськомовні культурологічні видання, і за приміщення, з якого Мінкульт має намір викинути єдине в державі видавництво зі статусом «національного» вкупі з іншим друкованим «непотребом».
Чи могло бути інакше?
Виникає запитання, чи могло бути інакше. З таким керівництвом Міністерства – ні. Можна лише дивуватися, як вдається утриматися, наприклад, українській книжці. На закупівлю книжок для публічних бібліотек щороку виділяється десятки мільйонів гривень, але розподіл донедавна проходив у ручному режимі і відповідали за це в керівництві Мінкульту ті ж люди, які «допомогли» українськомовним виданням. Знаю це не з чуток, а з власного досвіду.
Відбір книжок для публічних бібліотек у 2017 році відбувався в такому темпі, що цьому позаздрили б розробники «гіперлупу»: на кожну з 2101 книжки випадало менше 14 секунд. При цьому регламент передбачав ще й підпис кожного з членів Експертної ради з відбору книжок українською мовою для поповнення фондів публічних бібліотек, і ці підписи мали б засвідчити, хто підтримав, а хто не підтримав ту чи іншу книжку.
Коли я поцікавився складом цієї ради, то, незважаючи на те, що я був заступником голови Коордради при Мінкульті, довго не хотіли розсекретити цей склад. Все ж мені вдалося його роздобути. І яким же було моє здивування, коли виявилося, що головою експертів був народний депутат Борислав Береза, заступником – ще один умовно українськомовний народний депутат Антон Геращенко, членом – інший депутат-«народнофронтівець» Віктор Єленський. А ті експерти, яких я опитав – народний депутат Вадим Денисенко, Вахтанг Кіпіані, Олександра Коваль і Костянтин Родик – сказали, що участі в конкурсі закупівлі книжок не брали.
Виходить, Мінкульт скористався відомими прізвищами для непрозорого відбору книжок українською мовою. Тріумфувало харківське видавництво «Фоліо» (яке видавало, зокрема, «Утиный суп» по-украински» Табачника), та ще сім компаній, які входять до структури видавництва.
До речі, «Святу Русь» Алена Безансона – про брехливу суть Росії – Експертна рада не відібрала. А через рік, восени 2018 року, нове керівництво Інституту книги, зокрема, Олександра Коваль, змінило процедуру закупівель. Завдяки прозорій процедурі 1500 книжок «Святої Русі» розійшлися по бібліотеках України.
З огляду на те, як відбувався конкурс із закупівлі книжок в 2017 році, не дивно, що видавці вимагали призупинити цей конкурс.
Залишається сказати, хто ж відповідав за закупівлі. Це заступник міністра культури Юрій Рибачук, який «опікувався» «Кримською світлицею» та іншими виданнями, і Лариса Нікіфоренко, для якої це була остання «закупівля» в статусі керівника Управління мови і книжки. Остання, між іншим, якщо вірити декларації, мешкає за місцем реєстрації, в селі Медвин Богуславського району Київської області. Від «порога» до «порога» – півтори сотні кілометрів. Цікаво, як добирається щодня туди і назад – чи не тим самим «гіперлупом»? Власне, ці запитання мав би ставити не я, а ті, кому держава доручила пильно стежити за державними чиновниками.
Мова
Я невипадково зупинився на ситуації із закупівлями книжок. Слава Богу, після того, як Лариса Нікіфоренко пішла на підвищення, процедуру змінили, тож тепер, сподіваюся, умови для всіх видавництв і надалі будуть однаковими.
Підвищення – це посада генерального директора Директорату державної мовної політики. Новий структурний підрозділ діє вже другий рік, але про його роботу мало що чути. Особливо важливо було в цей період, коли після скасування закону «Про засади державної мовної політики» пройшов майже рік, а нового закону досі немає, заповнити вакуум активними діями з перевірок сфери обслуговування, пояснень конституційного статусу української мови в умовах відсутності окремого мовного закону. Тому я трохи потерпаю за державну мовну політику.
Все ж, як писала Леся Українка, «Contra spem spero». На парламентському сайті з’явився текст законопроекту і порівняльна таблиця до другого читання. Сподіватимемося, що наступного тижня Верховна Рада закриє один парадокс у мовній політиці – відсутність мовного закону – і зуміє не лише розглянути всі правки, але й не погіршити текст законопроекту, ухваленого в першому читанні 4 жовтня 2018 року.
І ще одне. Не зрозуміло, як у разі ухвалення закону будуть ділити сфери й повноваження Національна комісія зі стандартів державної мови і Директорат державної мовної політики Мінкульту. Як на мене, Директорат державної мовної політики варто було б ліквідувати, залишивши й далі відділ мовної політики.
Тарас Марусик – журналіст, публіцист, перекладач з французької
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
НА ТЕМУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ:
Мовне питання у контексті війни України з Росією: Путін не втрачає надії
Українська мова завойовує серця і розум відомих спортсменів
Українська мова почала домінувати на телебаченні – дослідження «Простору свободи»
Вальс на прощання з «русским миром»
Україна і Голодомор. Він і досі триває у вигляді русифікації
