Катерина Глущенко
Влітку минулого року МОН анонсувало новий проект українського правопису, який спробував узгодити знамениту скрипниківку 1928 року з радянськими версіями українського правопису. Новий правопис уже мали доробити в профільному комітеті та передати до Кабміну. Однак після інформаційного вибуху навколо спроби Української національної комісії з питань правопису «задовольнити абсолютну більшість мовників» новин із цієї теми поки не чути.
До Міжнародного дня рідної мови, яке у світі відзначають 21 лютого, ми вирішили згадати про новий проект українського правопису та запитали у мовознавиці, викладачки курсу «Екологія мови» в УКУ, авторки підручника «Яблуко» (вищого рівня) з вивчення української як іноземної Олену Синчак про складні питання та виклики, чи дає їм раду новий проект. Як інші мови реагують на глобалізацію, чи не загрожує англійська мова українській більше, аніж російська, та що нині тіснить літературну мову?
– З яких міркувань взагалі вносяться зміни в правопис: чи це завжди політичні жести чи деколи змінами правописних норм рухають прагматичні цілі?
– У кожної мови – по-різному. Але тут треба якось балансувати між унормуванням того, як ми хотіли би говорити, і тим, як ми говоримо сьогодні. Нещодавно я переглядала, як це було в німців. До ХХ століття вони взагалі не мали єдиного правопису. А наступні сто років, з 1900-го до 1998-го, правопис не переглядали й не змінювали. Правописні конференції проводилися регулярно, але їхні висновки не мали юридичної сили. Аж тоді в 1998 році міністри культури Австрії, Німеччини і Швейцарії вирішили, що їм потрібен єдиний правопис для всіх німецькомовних країн. Цей процес тривав кілька років, й основна його суть полягала в спрощенні. Під цим гаслом тоді зменшили кількість слів із літерою «ß». Мовознавці також зменшили кількість правил, спростили пунктуацію. Вони навіть заклали сім років на те, щоби люди призвичаїлися до змін. Але мрія допомогти людям легше засвоювати мову не справдилася: сьогодні лише німецькі школи зобов’язані викладати за новим правописом, а швейцарські та австрійські самі вирішують, за якими нормами навчати. Відомі газети та видавництва спочатку перейшли на новий правопис, але за рік повернулися до старого. Люди не сприйняли навіть таких незначних змін.
– Як мовознавці це пояснюють?
– Вони кажуть, що люди вбачали в цьому не спрощення правил, а авторитарну політичну руку. Мовляв, замість того, щоби відобразити природний розвиток мови, науковці втрутилися в процес нормування і спрямували його в тому руслі, яке вважали доцільним.
Українська мова повсякчас зазнає впливу дуже сильних чинників, зокрема, російської та англійської мов
Та й навіть якби б ми уявили собі ідеальну картину, де мовознавці відслідковують сучасні явища і відповідно до них вносять зміни в правопис, ми б теж ризикували. Можливо, і на краще, що ми не мали такої утопії, бо українська мова повсякчас зазнає впливу дуже сильних чинників, зокрема, російської та англійської мов. І якщо мовознавці почнуть унормовувати за тим, як ми говоримо чи пишемо, – це може призвести до незворотних змін.
Будь-яке унормування мови, і в тому числі прийняття правопису, є певною мірою репресивним
Якщо говорити про українську історію, то умовно її можна розділити на три періоди. Український правопис 1928 року, відомий як скрипниківка, не є результатом однієї конференції в Харкові. Він має свою історичну тяглість. Початок роботи над ним припадає на 1918 рік, коли свої правописні правила пропонував Іларіон Огієнко, далі в 1921 році їх переглянув Агатангел Кримський в, а в 1928 році в Харкові відбулася загальноукраїнська правописна конференція. Тобто засадничі правила скрипниківки, яку ми знаємо як найбільш українську версію українського правопису, викристалізовувалися не тільки під час цієї конференції, а впродовж десяти років. Далі, з 1930-х до 1980-х років, стаються ще кілька радянських редакцій, які асимілюють українську до російської. Правопис 1990-х повертає нам літеру ґ, але це, либонь, й усе, що він змінює в радянізованій версії українського правопису. Із цих загальних відомостей очевидно, що процес змін правописних норм в Україні відбувається не стільки за логікою їх відповідності сучасності, скільки в згоді з політичними чинниками. Однак я не можу назвати жодної мови, яка б не зазнавала таких політичних впливів. По суті, будь-яке унормування мови, і в тому числі прийняття правопису, є певною мірою репресивним. Щось воно усікає, а щось навпаки виопуклює.
– Пропозиції до нового правопису могли надсилати всі охочі. Чи ви щось пропонували?
Більшість правил українського правопису є далекими від мовної дійсності
– В УКУ діяв правописний семінар, який заснувала перекладачка з грецької Уляна Головач. Мовознавці разом із професійними перекладачами з різних мов кожного місяця обговорювали складні питання передачі іншомовних слів українською. Перекладачі ділилися складними випадками з власної практики, аналізували підходи до них у різних версіях українського правопису й намагалися сформулювати рішення. Після засідань семінару з кожної мови ми дійшли висновків, що більшість правил українського правопису є далекими від мовної дійсності. Їх супроводжують низки типових прикладів, що мандрують від одної редакції до іншої. Наприклад, нам досі пояснюють, як писати слова «футбол», «океан», «революція». Але цей перелік рідко урізноманітнюють новочасними словами, які справді викликають труднощі в написанні чи словозміні: Інстаграму чи Інстаграма, Фейсбуку чи Фейсбука; секонд-хенд чи секонд-генд, чіабата чи чабата?)
Для роботи з нормами недостатньо лише лінгвістів, які розуміються на теорії. Дуже важливо залучати в процес і перекладачів
На жаль, люди, які укладають український правопис, часто не знають інших мов, крім української та кількох слов’янських. Але навіть якби вони знали мови, для роботи з нормами недостатньо лише лінгвістів, які розуміються на теорії. Дуже важливо залучати в процес і перекладачів, які щодня працюють із мовою та регулярно стикаються зі складними випадками, яких правопис, на жаль, не регулює.
У переліку наших рекомендацій до нового правопису ми найбільше пишалися пропозицією від Юрія Дуркота, перекладача з та на німецьку і знавця інших германських мов. Синтезоване мислення допомогло йому сформулювати цілісну систему транслітерації назв із кількох германських мов. Ми вважали, що це наш найголовніший внесок у новий проект. А в МОН не те, що не прийняли пропозиції, вони її просто проігнорували. І хоча під час громадського обговорення міністерство відповідало на всі зауваження, деякі вони залишили без відповіді із загальним поясненням: «Не ускладнюйте. Люди не зрозуміють, людям треба просто пояснювати».
У правопис не потрапляють складні випадки, новочасні слова
Але з такої позиції постає інша проблема: коли перекладачі мають справу зі складними випадками, вони, полишені самі на себе, вирішують їх на власний розсуд. Звідси і з’являються різні мовні політики в різних видавництв. І це стається саме внаслідок надмірного спрощення, яке відбувається на етапі укладання правопису. У правопис не потрапляють складні випадки, новочасні слова, але він, до того ж, обмежується лише прикладами з кількох європейських та слов’янських мов. Але ж у часи глобалізації нам треба думати і про те, як передавати українською слова з данської, норвезької, зрештою, з японської, корейської й китайської також.
– Чи потрібні тоді й чи взагалі можливі уніфіковані правила для всіх?
– Протягом тривалого часу мені здавалося, що нам потрібні уніфіковані правила. Зараз я вважаю, що вони, звісно, потрібні, але треба розуміти, що це все умовність. А правопис лише позначає консенсус, якого ми дійшли. І я усвідомлюю, що «індик» та «индик» – складне місце для домовляння. Консенсусу досягти важко. Це помітно й на прикладі Німеччини, про який я вже розповідала. Схожа ситуація і в іспанській мові – щоби домовитися про якісь зміни, має зібратися Королівська академія, у яку входять представники всіх іспаномовних країн. Але навіть якщо вдається домовитися про правила, залишається проблема регулювання практик. Під час правописних семінарів в УКУ перекладачка з іспанської Галина Грабовська розповіла, що коли вона перекладала текст одного з членів Королівської академії, то помітила, що в ньому також є безліч невідповідностей чинному іспанському правопису. А це значить, що людина протестує проти того, що вона сама ухвалювала.
– Більшість слів, які ми вживаємо, навіть не помічаючи цього, є запозиченими. Які саме запозичення можуть загрожувати мові? І в чому, власне, полягає ця загроза?
– Основна загроза, як на мене, полягає в тому, що через інтенсивний процес запозичень мова починає швидко змінюватися. Сьогодні ми ще розуміємо Шевченка, але за сто років україномовцям може бути важко його зрозуміти. В Ісландії, наприклад, де дуже переймаються збереженням мови, наші сучасники можуть читати та розуміти мову саг, написаних у VIII–IX століттях. Якщо порівняємо їхню ситуацію з нашою, то помітимо, що навіть у перекладі «Слово о полку Ігоревім» нам сьогодні зрозуміти складно.
«Гейтери», «трабли», «челенджі»… Якщо ми вживаємо ці слова щодня, ми перестаємо думати, як передати ці поняття українською
На курсі з екології мови ми вивчаємо, як мови взаємодіють між собою. Коли йдеться про взаємодію між мовами, одна з яких має більше ресурсів, більший політичний, економічний чи культурний капітал, ми завжди помічаємо, як сильніша витискає слабшу з публічного простору та побутового вжитку. Тому, з одного боку, англійська допомагає нам здобувати освіту, цінну інформацію й порозумітися зі світом, але з іншого – вона становить для нас не меншу небезпеку, ніж російська, бо перекриває творчі здібності нашої мови. «Гейтери», «трабли», «челенджі»… Якщо ми вживаємо ці слова щодня, ми перестаємо думати, як передати ці поняття українською. Та коли вже ми й «подію» називаємо «івентом», маючи на увазі, що англійською звучить престижніше, – це свідчить про небезпечну тенденцію. Англійська підступає до нас разом із великими корпораціями і змінює наше життя: від звичок харчування до способу думання і висловлювання.
Мене це бентежить не лише тому, що перекриває творчі здібності мови, а й тому, що коли ці творчі здібності виявляються, вони видаються просто сміховинними, бо за ними не стоять міжнародні корпорації, новітні технології та великі гроші. Новеньке українське слово без капіталу нерідко звучить для україномовців комічно («реп’яшки» на позначення «cookies», «самчик» на позначення «selfie»). Якби українці почули, що перфоратор можна називати дзюркаркою, як це англійське запозичення адаптували в Польщі (dziurkarka), вони б реготали довго й голосно.
– Як у інших країнах дають раду із запозиченнями? Чи можна ці механізми адаптувати в Україні?
Мовознавці мали б застосовувати якісь захисні механізми, відстежувати нові запозичення та пробувати їх замінити
– Мовознавці мали б застосовувати якісь захисні механізми, відстежувати нові запозичення та пробувати їх замінити. Наприклад, у Литві з цією проблемою борються суворою мовною політикою. У країні діє інституція, яка відшукує, занотовує новочасні запозики та придумує до них відповідники. Ці переліки слів укладають у щомісячники, а журналісти та публічні люди змушені їх уживати.
Я не знаю, чи для України це була б ефективна така директивна модель і чи погодились би наші медіа грати за такими правилами. Штрафувати ж журналістів за запозичення я не бачу сенсу. Не варто перекладати на них роботу мовознавців. Нам дійсно бракує інституції мовного регулювання, яка була б гнучкою, працювала би з медіа й допомагала їм. Зараз же в Україні мовні інституції животіють, у них постійне недофінансування, і навіть якщо там триває якась робота, ми ніколи про це не дізнаємося.
Крім питання унормування й регулювання мови, у нас великі проблеми із викладаннями української як іноземної
Але що для мене найприкріше – це величезні набори філологів у державних освітніх закладах. Під час мого навчання набір складав 200 людей – і так щороку! І більшість цих людей після здобуття освіти не працюють за фахом. Хоча саме на мовознавцях лежить багато роботи, яку ніхто більше не зробить. Крім питання унормування й регулювання мови, у нас великі проблеми із викладаннями української як іноземної. До речі, з пострадянського простору лише українська та білоруська ще не мають сертифікаційного іспиту. Це особливо знеохочує іноземних студентів: навіщо вчити мову, знання якої ти не можеш підтвердити сертифікатом? Люди радше оберуть російську чи польську, бо за сертифікат про знання вони матимуть більшу зарплату.
Хоча українську можна викладати цікаво, зараз це дуже складно, бо бракує й рук, і голів, щоби розробляти принадні навчальні матеріали. Якщо ти викладаєш англійську в Україні, ти можеш обирати з матеріалів в інтернеті, як побудувати урок, які вправи використати. З української як іноземної майже немає таких розробок. Я переглядаю підручники, здебільшого вони мені не підходять – тоді я сідаю й розробляю свої матеріали до уроку. Коли виявляється, що розробка також не працює так, як я хочу, я знов сідаю і її переписую. І так безліч разів. А в Америці над процесом викладання й тестування англійської мови як іноземної працює ціла індустрія – це і прибуток, і робочі місця.
НА ТЕМУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ:
Мовне питання у контексті війни України з Росією: Путін не втрачає надії
Українська мова завойовує серця і розум відомих спортсменів
Українська мова почала домінувати на телебаченні – дослідження «Простору свободи»
Вальс на прощання з «русским миром»
Україна і Голодомор. Він і досі триває у вигляді русифікації
