Піти добровольцем на фронт у 2014 році із посади голови Оболонської РДА Києва, зустріти Новий рік на варті у Донецькому аеропорту, прийти з фронту, попрацювати і знову піти служити за мобілізацією офіцерів запасу-«піджаків. Такий короткий опис того, чим займався ці роки «кіборг» із позивним «Барін», доброволець «Карпатської січі» Микола Тихонов. Радіо Свобода розпитало Тихонова про те, що його хвилює і чого він хоче від життя.
– Після Донецького аеропорту я полюбив ранки. До того я ніколи не думав, що так можна чекати світанку.
У новому терміналі, коли світлішало, ми могли включити генератор, розтопити лід і зігріти воду на чай.
У звичайному житті – чай це проста річ, а там – це ціле свято! Його так там хотілося – цього чаю, і не було можливості його зробити.
Ранок – це був початок маленького нового життя.
Ми заїхали у новий термінал 30 грудня 2014 року. Тоді дуже сильні морози вдарили, сніг пішов, було дуже холодно. Доходила температура до мінус 29-и.
Я тоді зрозумів, що означає вислів – «мороз пробирає до кісток».
Ми берегли тепло, як могли. От коли мій товариш «Тік-Так» із Карпатської Січі ішов на бойову позицію, то казав: «Спальний мішок у нас один; я іду, а ти бігом у нього лягай, поки він ще теплий. А тоді поміняємося». Так ми і гріли по черзі той спальник, як могли.
У нас чергування були на посту по 2 години, 2 години ми відпочивали і 2 години на сон. Позиція ж від того місця, де ми спали і щось могли перекусити – 20-30 метрів.
І ось я приходжу, дві години відстоявши на морозі, і так хочеться зігрітися! А тут теж грітися немає де, Аеропорт нова будівля ж абсолютно була, це скло, бетон, гіпсокартон – воно ж все не горить. А машина з дровами, коли ми заїжджали, у тій метушні і спішці, поїхала в інше місце і новий термінал лишився без дров.
Але нічого… не замерзли якось.
Так от, їсти не дуже хотілося, а от випити гарячого чаю – дуже. Їсти у нас там було що. Нам волонтери навіть передали відро «олів'є».
Це ж Новий рік був! І от ми довбали ножами і ложками те мерзле олів’є…
Це взагалі такий зворушливий був момент – зустріч Нового року у ДАПі.
Хтось привіз пляшку шампанського, чи Ростислав Смусь, чи хтось інший. А я якраз на варті був опівночі. І от повертаюся я з посту, а там у стаканчику пластиковому – так чисто символічно – шампанське для мене.
Читайте ще тут: «Кіборг» Ростислав Смусь про останні дні оборони ДАПу і полеглих побратимів
І хлопці кажуть: «Ну, з Новим роком тебе! Це твоя «пайка»!». Так це було якось зворушливо.
Але я так пити хотів! І кажу «Борисполю» – Віталію Немиренку, який і зараз служить: «Налий мені, будь ласка, трохи води». А він каже: «Зараз я тобі наллю». І посміхається. Бере він «баддю» (а воду ми завозили у 6-літрових пластикових пляшках), відрізає пластик, а там «айсберг». «Бориспіль» настругав мені льоду у кружку як на коктейль і каже: «Це ж вода, але просто в іншому агрегатному стані. Ти просив воду? Ось тобі вода!»
Ну, я тоді грів якось той лід, щоб розтопити...
А з 1 на 2 січня був бій. Любомир загинув тоді, десантник. І я якось теж прийняв таку можливість, що я можу звідси не повернутися.
Читайте ще: ОБСЄ заїжджали на 15 хвилин чаю попити, а лиш виїдуть – «жара» – «кіборг» Немиренко
Про армію
– У ДАП я поїхав добровольцем. Я тоді ходив у військкомат, але мене не взяли. Я тоді, після Майдану, працював на посаді голови Оболонської райдержадміністрації. Тож, коли добровольчу чоту «Карпатська Січ» створили, я пішов туди.
І от, коли оголосили перший за всю історію незалежної України призов офіцерів запасу – «піджаків», я пішов служити вже за мобілізацією.
Це, з одного боку, напевне, був жарт нашого військового комісара, який прислав мені повістку. Він же пам'ятав, що я ходив, просився у 2014-му на мобілізацію, ну от і «на тобі».
Я прийшов і кажу: «Я іду служити, але у мене одна умова: я хочу служити тільки у бойовій частині».
Я зв'язківець за першою освітою – «радіоінженер», а це дефіцитна спеціальність в армії. Загалом, я вам скажу, дуже багато вакансій зараз в армії.
І от я відслужив 18 місяців. Для мене, це такий був, можна сказати, експеримент, і вдалий... Я ж пам'ятаю, як це все відбувалося у 14-му та 15-му роках. І от зараз я мав можливість подивитися на нову армію зсередини. І от що я скажу: роботи ще дуже багато, але головне зрушення в армії вже є – це усвідомлення того, що армія потрібна для захисту країни, усвідомлення того, хто ворог і від кого треба захищатися.
Я ж добре пам’ятаю ті часи, коли казали, що нам армія взагалі не потрібна. А зараз, на щастя, вже є розуміння у всіх, що без армії ніяк. Тепер той, хто іде в армію, розуміє, що ризикує своїм життям і точно знає, хто є ворог.
За цією мобілізацією «піджаків» я спочатку потрапив у Військовий інститут зв'язку. Вони подивилися мою історію, що я в аспірантурі навчався як радіоінженер цивільної авіації, і кажуть: «Нам такі потрібні».
Моя спеціальність була пов'язана з технічною електродинамікою та розповсюдженням радіохвиль. Тож спочатку я проходив службу на кафедрі радіозв'язку. Але потім домігся, чого хотів – перевівся у бойову частину, у 90-й окремий аеромобільний батальйон 81-ї десантно-штурмової бригади.
Той самий батальйон, в якому служили два Герої України – Іван Зубков та Ігор Брановицький. Вони обороняли ДАП і у загинули там.
У нас, до речі, у 90-му батальйоні, що постійно дислокується у Костянтинівці, у казармі є меморіальні кімнати Зубкова і Брановицького. Вони там жили, і там є деякі їхні речі.
В інституті я був на посаді начальника лабораторії, навчально-лабораторного комплексу. В мої обов'язки входило проведення лабораторних робіт з розповсюдження радіохвиль і технічної електродинаміки під час навчального процесу. І другою складовою моїх обов'язків було підтримувати обладнання, яке там є, у робочому стані.
Тому, коли я перевівся вже в бойову частину, мене взяли на посаду начальника зв'язку 90-го батальйону. Роботи було багато. Це і підтримання усього зв'язку й техніки на належному рівні, і забезпечення зв'язком бойових підрозділів.
Нас же спочатку не сприймали серйозно кадрові військові: «мовляв призвали тут якихось піджаків незрозумілих». Хоча, якщо так подивитися, то усі перші хвилі мобілізації, ті хвилі, які втримали наступ Росії, це ж все здебільшого люди цивільні були. Все це, через що пройшли у 2014-15 роках – це ж лягло на плечі у більшості своїй цивільних людей, яких було мобілізовано.
З цим було трохи складно на початку. Не те, що я комусь щось доводив, мені й доводити вже нікому нічого не потрібно, але я старався робити те, що роблять усі бійці. Я бігав, і бігав на дистанцію 10 кілометрів, я стрибав з парашутом, я намагався не відрізнятися ніяким чином від інших військовослужбовців, які там служили.
Щодо стрибків, то у десантних частинах це є обов'язковий елемент загальної підготовки. І хоча зараз вже ставлення до цього змінилося, я зробив 10 стрибків.
І знаєте, в армії мені подобалося. Ну, майже все подобалося. Мені було добре в армії. Там я розумів, що мені робити, розумів, що від мене вимагається, розумів, чого вимагати від інших людей.
Я був досить нормально підготовлений: 3 місяці перед тим, як ми відправилися на місця служб по військах, у нас була все таки підготовка в тому ж самому інституті зв'язку, фахівців зв'язку готували до служби, до реальної служби. Це з одного боку. А з іншого боку, за моїми плечима був бойовий досвід.
І хоч про це і не говориш, бо там у багатьох такий досвід і свої історії, але радісно, коли раптом знаходиш спільних знайомих. Хтось пригадає щось і каже: «І ти ж там був...».
Читайте ще: У Донецькому аеропорту не витримав бетон. «Кіборги» витримали
Що болить і чого хочеться від майбутнього?
– Я часто відчуваю себе винуватим за багато речей…
Знаєте, коли я згадую «Бороду» – це Олександр Олефір, з яким ми були у Донецькому аеропорту... Ми разом заїхали туди перед Новим роком, в одній машині.
Це перший хлопець, з яким я познайомився. І він був найбільший веселун там. Він з 93-ї бригади, і був, по суті, командиром цього загону 93-ї бригади, який вирушав у новий термінал. А він – молодий хлопець, 22 роки...
Я згадую: ми всі боялися, а він начебто і не боявся, він нас підтримував усіх, жартував, і він там лишився до самого кінця.
Коли ми його ховали, я відчував себе дуже погано, я відчував себе винним… Він загинув, а я залишився жити. І тут прямої провини немає, але таке відчуття...
Дуже складно їздити на поховання побратимів. Просто відчуваєш «німий докір», що ми живі лишилися, а ця людина загинула.
Треба робити, що завгодно, але не треба домовлятися з ворогами. Це неправильно
Ще гризе багато чого… Є от таке поняття в авіації – «точка неповернення», коли екіпаж уже не може змінити траєкторію літака. Не хотілося б і в житті мати такі «точки неповернення». Хотілося б часом щось відіграти назад, але так не виходить.
У нас же там були свої точки ухвалення рішень і свої «точки неповернення». От цей заїзд через блокпост «сепаратистів» у ДАП, із доглядом росіян. Це таке приниження. Ну, не можна домовлятися з ворогами! Не можна!
Треба робити, що завгодно, але не треба домовлятися з ворогами. Це неправильно.
Ще досі переживаю, що сказав неправду дружині. Я не хотів їй казати, що я поїхав у Донецький аеропорт.
Коли я повернувся на новий 2019 рік з армії у цивільне життя, то відзвітував своєму командиру Скибі, який був моїм командиром у новому терміналі Донецького аеропорту. А він каже: «Не забувай, що тут теж війна. І тут не менш складно!».
Я з ним погоджуюся… Нелегко знайти своє місце.
Хоча, наше суспільство вже має великий прошарок людей, які пройшли, реально пройшли війну, які мають досвід військовий і які зараз перебувають в запасі.
Ми спілкуємося між собою! Ми зідзвонювалися із Ростиславом Смусем, і говорили про те, що якщо буде така необхідність, то всі ці люди (ну майже всі) підуть захищати країну, приєднаються до Збройних сил України.
Якщо буде треба – ми підемо знову.
Дивіться ще:
