(Рубрика «Точка зору»)
Підписана канцлером Німеччини Анґелою Меркель і президентом Франції Емманюелем Макроном 22 січня Аахенська угода схожа на нові заручини літнього європейського подружжя, що втратило й без того невелике кохання і вже не чекає на якісь особливі сексуальні задоволення. Це з самого початку сприймали як подію, що має радше символічний, ніж істотний характер.
Колись Аахен був столицею імператора Карла Великого, лідера давньої Франкської імперії, до якої входили нинішня Франція, Німеччина і левова частка земель чотирьох інших нинішніх держав-засновниць Євросоюзу – Бельгії, Італії, Люксембургу й Нідерландів. Укладення нинішньої Аахенської угоди відбулося рівно через 56 років після підписання Єлисейської угоди, якою було офіційно закріплене французько-німецьке партнерство, що протягом десятиліть вважається рушійною силою європейської інтеграції.
Однак нова угода спровокувала тривожні дзвони в інших європейських державах: політики деяких невеликих країн-членів ЄС висловили побоювання, що теперішнє підписання може прокласти шлях до зміцнення паризько-берлінського дуету, який буде визначати кожне рішення, що ухвалюватиметься у Брюсселі після виходу зі складу ЄС третьої за величиною країни блоку – Великої Британії.
Втім, страх перед над-союзом, у якому домінуватиме потужна пара, що буде орудувати всім, перебільшені. Франція навряд чи отримає від Німеччини поступки, щоб відбудувати свою колишню велич. Так само Париж ніколи не поверне колишнім берлінським власникам Ельзас і Лотарингію, як стверджує запеклий ворок Емманюеля Макрона Марін Ле Пен.
Правда полягає в тому, що німецько-французький двигун працює нескладно, і цьому є кілька причин: найочевидніша та, що Європейське співтовариство 1963 року відмінне від Європейського союзу 2019-го.
У Франції й Німеччині живе лише близько 30 відсотків від усіх громадян ЄС. У Раді ЄС, яка є найважливішою брюссельською євроустановою ухвалення рішень, система голосування «подвійною більшістю» вимагає підтримки не менш ніж 16 країн, які також повинні представляти щонайменше 65 відсотків населення блоку європейських держав. І Німеччина й Франція просто не мають іншого виходу, окрім співробітництва з іншими державами як тепер, так і в майбутньому. Окрім того, у численних випадках ухвалення рішень вимагає повної одностайності, тож держави завжди прагнуть, щоб якомога більше країн були на їхньому боці і не було надто значних зазіхань на їхній суверенітет.
Підписаний в Аахені документ, що складається з 16 сторінок, мізерно несміливий. Там ідеться про деяке поглиблення транскордонних зв’язків у сфері охорони здоров’я й освіти, відданість справі зближення економічної й трудової політики, створення «Громадянського фонду», який підтримуватиме партнерство між містами і такі ініціативи прикордонного співробітництва, як, зокрема, двомовні центри догляду за дітьми чи транскордонне сполучення громадським транспортом. Є також у документі пропозиції створення транскордонної асамблеї, яка б збиралася двічі на рік, але не мала можливості ухвалювати рішення, і Французько-німецької ради оборони й безпеки, яка, сподівається Меркель, зможе створити «спільну військову культуру», що «сприятиме створенню європейської армії».
От такий це захопливий документ. Десь зникли євро-федералістські (і французькі) мрії про більший бюджет і міністра фінансів Єврозони, потужніший Європейський парламент і повноцінний банківський союз. Натомість маємо доволі розмитий маніфест двох ослаблених політиків, що постали перед майбутніми складними труднощами. Із появою протестів «жовтих жилетів» у Франції Макрон втратив своє реформістське завзяття, і дедалі більше схоже, що він президент на один термін. На Меркель, яка вже наполовину поза владою, очкують наприкінці року складні місцеві вибори у деяких східнонімецьких землях. Їхні партії з приниженням споглядають на наближення виборів до Європарламенту через чотири місяці.
Тож французько-німецька пара в 2019 році буде наполегливо йти далі, вочевидь, без британців, і їй протистоятимуть значно сильніші націоналісти і в себе вдома, і в інших куточках ЄС, а також неспокійною «Вишеградською четвіркою», скупою скандинавсько-балтійською групою і непередбачуваним «Середземноморським клубом», намагаючись створити щось на кшталт європейського консенсусу й при цьому спокійно «фантазувати» про буремно-танцювальні 60-і роки.
Рікард Юзвяк – кореспондент Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода в Брюсселі
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
Німеччина й Франція підписали угоду, де одна із країн відповідатиме на агресію проти іншої
