Громадський активіст, учасник Революції гідності Віктор Швець загинув 19 лютого 2014 року, під час протистоянь на вулиці Інститутській у Києві, у час Революції гідності. Його дружина Тамара Швець продовжила справу чоловіка – займається патріотичним вихованням молоді, підтримує проекти з розвитку юнацького і молодіжного спорту в Україні. У розмові з Радіо Свобода Тамара Швець розповідає про свої плани і здійснені проекти.
– Останніми словами, які я почула від чоловіка, зателефонувавши йому, були: «Зі мною все добре». А він уже був смертельно поранений. Ми прожили з Віктором майже сорок років, у нас доросла донька, маємо онуку. Коли почалась Революція гідності, ми кілька разів ходили на віче, возили на Майдан теплі речі, шкарпетки для протестувальників. 18 лютого зранку мій чоловік пішов лагодити машину, а я дивилась трансляцію з Майдану, з-під Верховної Ради України.
Коли Віктор повернувся додому, я йому сказала, що на Майдані відбуваються страшні речі, що дітей розстрілюють, а ми, мовляв, сидимо вдома. Ну, чоловік почав збиратись, вирішив їхати на Майдан. Я йому кажу: «Я з тобою». Він відповів: «Ти не підеш». Тоді ми востаннє бачились.
– Що вам допомогло пережити біль втрати і повернутись до активного життя?
– Мої рідні допомогли. А також – усвідомлення того, що треба не лише пам’ятати наших загиблих героїв, але й продовжувати їхню справу. Так, на честь мого чоловіка започатковані спортивні змагання з академічного веслування, з ініціативи родин Небесної сотні та за підтримки уряду. Мені здається, це вкрай важливо, адже патріотизм, любов до Вітчизни треба виховувати змалечку. Діти, підлітки мають розуміти: кожне їхнє досягнення – це досягнення держави в майбутньому.
Знаєте, мені здається, що є речі, які не помітні на перший погляд, але які важливі для майбутнього. Я кажу про освіту, виховання, що їхні результати будуть помітні не зразу, а з часом, коли дитина, підліток виросте і стане дорослим. Те, що ми вклали у людину у родині, у школі, у суспільстві – це буде базисом для поступу, прогресу або ж регресу і людини, і країни. І пам’ять про наших загиблих героїв має бути дієвою, як продовження їхньої справи і примноження добрих справ.
– Ви часто зустрічаєтесь із молоддю?
– Доволі часто, бо мене запрошують на зустрічі зі школярами, у ліцеї та гімназії. А ще мене Академія СБУ до себе запрошує виступати перед курсантами, я уже п’ять разів там виступала на уроках патріотичного виховання. До ліцею імені Богуна запрошують, і я маю таку щасливу можливість спілкуватися і з ліцеїстами, і з їхнім керівником, генералом Ігорем Гордійчуком, він справжній герой, справжній патріот України. Він дуже любить своїх «пацанів», пишається ними, у нього очі сяють і посмішка щаслива, і я радію разом з ним. До того ж, я знаю завдяки чоловікові, що побратим – це та людина, кому можна довірити своє життя. Це підтверджено на Майдані, це підтверджує нинішня війна. Генерал Гордійчук виховує у «богунівців» оце побратимство.
– Чи часто зустрічаєтесь з сім’ями тих, хто втратив рідних під час протистоянь на Майдані?
– Так, я відвідую заходи, які проводить громадська організація «Родина Героїв «Небесної сотні», просто спілкуюсь із рідними загиблих, серед іншого, і з родинами загиблих оборонців України. Зустрічаю різних людей на різноманітних заходах, от нещодавно була на концерті «Пісні, народжені в АТО» – це прекрасний патріотичний проект, який здійснюють чудові люди.
«Мама Тома, та хто ж вас не знає!». І це і є справжньою підтримкою для мене, ці теплі людські слова
Зала будинку офіцерів у Києві була повнісінька! І мене впізнавали, підходили і казали слова вдячності і підтримки. На моє здивоване «звідки ви мене знаєте?» відповідали: «Мама Тома, та хто ж вас не знає!». І це і є справжньою підтримкою для мене, ці теплі людські слова.
Іноді чую нарікання: мовляв, не той народ у нас в Україні, не та молодь. Я у таких випадках кажу: кого шукаєте – того і знаходите. Я зустрічаюся з хорошими людьми, з патріотичною молоддю, мене тішить, що я долучена до виховання цієї молоді. Мені здається, що у Засвітах мій Віктор (Швець – ред.) радіє за мене.
