«Велике щастя і піднесення» – такі почуття переповнювали капелана Дмитра (Поворотного) під час Об'єднавчого собору та проголошення створення єдиної Православної церкви України. З цими почуттями отець Дмитро відбув на схід, із подарунками для школярів Новобахмутівки та для оборонців країни. Про свою душпастирську місію священник Дмитро розповів Радіо Свобода. Це той самий священик, який на початку бойових дій у 2014 році поїхав до бойовиків і забрав тіла убитих українських воїнів.
– П’ятий рік поспіль школярі Дніпра збирають подарунки для своїх однолітків на сході. Це і солодощі, і іграшки, і зошити, ручки та олівці.
Мені здається, це прекрасна традиція! А ще дніпряни записують привітання із зимовими святами для дітей Донбасу. Раніше наша команда збиралася спонтанно, але нарешті ми зареєстрували громадську благодійну організацію «ELEOS-Дніпрj» і їздимо як активісти цієї структури.
– Розкажіть про людей із вашої команди.
– З нами їздить аніматор «Зєбра», вона ж журналістка Юлія Курочкіна, а також працівники міської влади Дніпра, які брали участь у зборі подарунків, їдуть з командою і волонтери. Нашу «збірну команду» ми назвали «Посіпаки Святого Миколая».
Ми серйозно ставимося до своєї місії – адже у Новобахмутівській школі на нас чекають близько сотні дітей. Кожна дитина отримує подарунок і привітання. У відповідь школярі роблять для нас виставу і вітають нас.
– Як ви стали капеланом?
– Важко сказати, коли точно я збагнув, що треба воїнам допомагати, надавати їм душпастирську підтримку. Просто, спостерігаючи за тим, як Росія анексує Крим, я зрозумів, що не можу стояти осторонь. Під час Революції гідності у своєму храмі ми молились за людей, котрі стояли на майданах, а під час подій у Криму я зрозумів, що пасивної участі замало. Стало зрозуміло, що починається війна, а я жодним чином не хотів, аби вона прийшла туди, де я живу, де служу своїй пастві.
Пішов у військкомат і запропонував свої послуги як священик: я відчував, що попри досвід військової служби у радянській армії, армії України потрібна людина з-поза системи. Розумієте, я давав священицьку обітницю про те, що буду служити Церкві і відтак не можу брати зброю до рук. Але як священик я міг послужити.
– В яких підрозділах ви служили в якості капелана?
– Моє священицьке служіння почалося весною 2014 року у батальйонах територіальної оборони та у Штабі національного захисту Дніпропетровської області.
Серед бійців були хлопці, кого у ті, воєнні, моменти, торкнувся Бог, – приблизно десятьох воїнів я охрестив
Був капеланом 20 піхотного батальйону. Я усвідомлював, що надавати душпастирську підтримку маю всім, хто такої підтримки потребує, не питаючи, хто якої віри.
У нас були хлопці з різних християнських конфесій, були й мусульмани. Є таке положення «Про військове священство», за яким у війську немає місця агітації, священик має допомагати всім. Серед бійців були хлопці, кого у ті, воєнні, моменти, торкнувся Бог, – приблизно десятьох воїнів я охрестив. А ще я охрестив двійко місцевих діток.
– Як це сталося?
– Наш підрозділ тривалий час стояв на лінії зіткнення, звісно, бійці налагодили контакти з місцевими мешканцями. Я спілкувався з місцевим населенням теж. Ми їм намагалися допомогти і одного дня постало питання, що треба охрестити дитину, а місцевий священик виїхав. Тож я і похрестив. Потім ще одну дитину охрестив.
Військовий, чи то доброволець, пішов боронити свою країну, це його мотивація. А потім воїн повертається додому
Для мене діяльність капелана не обмежується душпастирською підтримкою військових, адже на лінії вогню діяльність військового священика полягає в опіці і військових, і місцевих людей.
Знаєте, військовий, чи то доброволець, прийшов туди боронити свою країну, це його мотивація.
А потім воїн повернеться додому.
Місцеві ж українці стали заручниками ситуації, що склалася. Їм особливо і їхати немає куди, бо їхній дім – на лінії вогню або поруч з лінією зіткнення.
І от що я там, на передовій, відчув, спілкуючись із місцевими – це те, що ми, українці, «розірвані» і розділені. Ми розділені не лише за мовою, за релігійними уподобаннями, а й ідеологічно.
Нам треба «зшивати» державу та народ.
– Як ви пропонуєте це робити?
– Наведу приклад з власного досвіду: я ініціював мандрівки дітей з прифронтової зони до Дніпра та інших українських міст. Уперше ми з однодумцями вивозили діток з Красногорівки і Мар’їнки (ці населені пункти тоді ще потрапляли під ворожі обстріли) на Різдвяні свята у Дніпро у 2015 році.
Ми порадилися з військовими і з волонтерами, самі зібрали кошти, щоб діток повезти у Дніпро і показати їм українське Різдво. Нам допомогли з паливом, і з розселенням у Дніпрі, з харчами для дітей.
Дітлахи дивуються, який широкий Дніпро, яке велике та гарне місто, як багато світла та вогнів довкола
Багато хто з батьків боявся відпускати дітей. Вважаю, що це вплив кремлівської пропаганди. Але відпустили все-таки, і от ми їдемо, і я бачу: чим ближче до Дніпра, тим більше оці перелякані, схожі на маленьких дідусів та бабусь дітлахи, знову перетворюються на діток, в яких очі сяють, посмішки на обличчях з’являються.
Дітлахи дивуються, який широкий Дніпро, яке велике та гарне місто, як багато світла та вогнів довкола. Це незабутньо.
– Чим ви тепер займаєтеся?
– Займаюся тим, що намагаюсь налагодити зв’язки поміж людьми з різних регіонів України. Під час війни я побачив, наскільки це важливо, – налагоджувати горизонтальні стосунки між людьми, через молодше покоління єднати різні частини країни.
У пропагандистських російських та «ДНР-івських» ЗМІ дітлахи з Донбасу бачать спотворену, неправдиву Україну, тож давайте знайомити їх із справжньою Україною!
НА ДОТИЧНУ ТЕМУ:
«В аеропорту я зрозумів, що означає проклинати війну» – капелан
«Солдати в аеропорту готові були за цей символ віддати життя» – капелан Кравець
