Капітан малого броньованого артилерійського катера «Бердянськ» Роман Мокряк востаннє виходив на зв'язок із батьками в листопаді. За декілька днів до того, як російські прикордонники і сили спецпризначення Росії напали на три українських кораблі. Це сталося на зворотньому шляху, коли катери «Бердянськ», «Нікополь» і рейдовий буксир «Яни Капу» поверталися після невдалої спроби пройти через Керченську протоку в Азовське море. Декілька днів тому адвокат Мокряка, Ілля Новіков, на своїй сторінці у Facebook написав, що Роман Мокряк відмовився надавати свідчення й вважає себе військовополоненим. «Він не даватиме російській владі жодних свідчень, поки його підлеглі не будуть звільнені. Як командир він вважає, що він один відповідає за те, що відбувається на борту, його екіпаж виконував його накази і не може бути притягнутий до жодної відповідальності».
Родина Романа Мокряка про полон сина дізналася зі стрічки новин. Його мати, вчителька у місцевій школі селища Карлівка, Наталія Мокряк розповідає: «Просто гортала стрічку, побачила цю новину і почала вишукувати інформацію. Знайшла, що катер «Бердянськ», командиром якого є Рома, також потрапив… (вона ненадовго замовкає) потрапив у цю складну ситуацію».
За словами Наталії Мокряк, Роман не марив морем із дитинства, а мріяв бути військовим археологом. Про морську справу замислився вже навчаючись на останньому курсі університету. Після завершення навчання, склав присягу і одразу почав службу в ВМСУ в Севастополі на підводному човні «Запоріжжя». У момент початку окупації Криму Росією, Мокряк перебував вдома у Карлівці після операції.
«З появою перших «зелених чоловічків» на півострові, одразу зібрав речі і поїхав у Крим 29 лютого. Кожного разу, коли я йому телефонувала й розпитувала, як там, він повторював одну й ту саму фразу: «Все добре. Новини не дивись», – каже Наталія Мокряк.
За її словами, після повернення з Кримського півострова вона намагалася вмовити сина завершити військову службу: «Я говорила, що не хочу більше переживати це, до того ж на сході розпочалася війна. Він сказав, що флоту не зрадить. В принципі, у випадку з Ромою його вмовляти або просити змінити думку немає жодного сенсу. Він завжди сам рішення приймає і сам відповідальність за нього бере».
Батько Романа, Микола Мокряк, також довгий час служив на флоті, після подій 2014 року пішов добровольцем в АТО. Повернувся у жовтні цього року, пригадує, що жодного разу не був у сина в Одесі, де той служив після окупації Криму.
«Якось не виходило доїхати, а тут я після дембелю кажу йому, мовляв, приїду в справах в Одесу – обов’язково завітаю до тебе. Закрутився якось і не встиг», – каже батько моряка.
Поки він пригадує історії, мати Романа показує фотографії в альбомі. На червоній обкладинці два слова: «Наша Семья».
У родині Мокряків троє синів, Роман – найстарший. Наталія Мокряк пригадує, що Крим був для них завжди знаковим місцем, особливо Севастополь, ще задовго до служби сина. Адже, день народження Романа (25 липня) нерідко співпадав із днем морського флоту (остання неділя липня). Вони намагалися в ці свята бувати саме в Криму.
Батько Романа Микола Мокряк довгий час прослужив у Сєвєроморську. Зазначає, що у них в родині не прийнято говорити про роботу: «Ми і самі так живемо і дітей привчили: залишати роботу за порогом дому».
Але розповідає історію про те, як трирічний Рома декілька днів жив у нього на кораблі на станції «Полярна 2».
«Розумієте, там же нічого нема. Матроси вкрай рідко мають можливість когось, окрім колег, місяцями бачити, а тут маленька дитина. Вони його так тягали, з інших відділень із сином погратися приходили. А якось, взяли поставили малого на стіл, знесли всі свої кортики і нарядили Ромку. А він маленький такий, весь у цих кортиках був більше схожий на ялинку новорічну, а не на дитину».
Зі сімейних спогадів переходимо до обговорення ситуації з захопленням суден. Микола Мокряк пригадує фотографію катера «Бердянськ».
Коментуючи цей кадр, батько Романа говорить, що морякам, в тому числі й його сину «просто повезло. Наскільки я розумію, вони стріляли по рубці. І там жилий відсік поруч. Зазвичай, попереджувальний вогонь ведуть або по носу судна, або по кормі, але ніяк не в центр. Стріляти в центр – бити на поразку! Це ж катер, він ледь більший від комбайна. Застосовувати таку зброю для маленького катера… Після цього за російський флот мені трошки соромно».
Мокряк старший впевнений, що українські моряки все зробили правильно, відмічає, що не покинули ані судна, ані один одного: «Якщо наші хлопці змогли їх так поганять, значить вони на своєму місці. А висновок простий: флот своїх не кидає».
Вже на вулиці, звертаю увагу на хвіртку в дворі. На ній – металевий сірий якір і синьо-жовта стрічка посередині. Помічаючи мій погляд, Микола Мокряк каже, що сам зварив багато років тому. За цей час ані в нього, ані в його дружини Наталії не було жодної можливості зв’язатися з сином. Тому наприкінці розмови вони попросили сказали декілька слів Роману, сподіваючись, що він їх зможе почути або прочитати:
«Ми тебе синочок дуже-дуже любимо, гордимося тобою і віримо, що скоро зустрінемось. Тримайся, будь мужнім, ми завжди з тобою!»
