Між месіанством та менеджментом: яких лідерів потребує країна – пояснює психолог

Катерина Глущенко

14 грудня в Києві відбудеться церемонія вручення нагороди «Світло справедливості». Вона заснована у 2010 році Борис Ґудзяком та Анастасією Шкільник і покликана відзначити моральних та духовних лідерів, які в непрості часи об’єднують суспільство на шляху до змін, а також стають прикладом відповідальності, людяності та самовідданості.

Лауреатами нагороди вже ставали Євген Сверстюк, Мустафа Джемілєв, Лариса Заливна, Надія Савченко та Наталія Седлецька. І поки організатори події зберігають у таємниці ім’я цьогорічного лауреата, ми запитали психолога, доцента кафедри психології та психотерапії УКУ Наталію Пилат про важливі складові, що залишаються непоміченими за красивим «фасадом» лідерства як особистісної риси чи набору професійних навичок.

Лідерство: оперативна реакція чи стратегічне мислення

– На початку минулого століття дуже популярним було упередження, що лідера визначає певний набір особистісних рис. Але згодом ця ідея зазнала поразки, бо особисті риси насправді анітрохи не обумовлюють лідерства. Неможливо народитися лідером і прожити все життя. У сучасному світі лідерство – часто тимчасове, ситуативне явище. Людина реагує на якісь обставини, бере відповідальність за вирішення проблеми та вирішує її, щоби згодом рухатися далі у своєму напрямку. Але звідси постає одна з дійсно визначальних ознак будь-якого лідерства – відчуття ситуації та розуміння, як у ній можна діяти.

Поєднання оперативного реагування та довгострокового планування формує здатність до стратегічного мислення. І чим чіткіше та детальніше пропрацьована стратегія, тим краще. Щоправда, не кожен лідер має таку чітко прописану стратегію, яку мав, наприклад, Нельсон Мандела: ефективний план дій потребує часу та сил.

Читайте також: 100 років із народження Нельсона Мандели: влучні цитати

Але ті люди, яких ми вважаємо світовими моральними лідерами, завжди знають, куди вони рухаються. До того ж, вони вміють аргументувати свої позиції так, щоби переконати в них послідовників чи спільноту.

Мотивація: як вберегти ідею служіння від вигорання

– Для себе кожна людина є центром Всесвіту, і задля досягнення власного комфорту здатна зробити дуже багато. Однією з необхідних передумов цього комфорту є відчуття своєї важливості й потрібності. Не дарма потребу в прийнятті психологи вважають однією з базових людських потреб. Водночас вона й мотивує нас до дій і визначає наші дії. Можна навіть сказати, що така поведінка закладена в людині: коли вона щось робить та отримує приємний фідбек, це автоматично мотивує її продовжувати в тому ж напрямку.

Але визнаючи, що люди залежні від оцінок збоку, варто також усвідомлювати, що брак або відсутність відгуків може призводити до розгубленості, внаслідок якої людина може повністю втратити орієнтири та не розуміти, куди взагалі варто рухатися. Якщо позитивну поведінку систематично не цінять, вона припиняється: спочатку ми втрачаємо віру в себе, потім – здатність щось робити. Але варто і пам’ятати, що стимулюючі позитивні відгуки мають супроводжувати реальні здобутки, які без чітких критеріїв оцінити неможливо.

Читайте також: Вибори президента України-2019. Однозначного лідера наразі немає – опитування IRI

Взаємодія лідера зі спільнотою: від браку комунікації до системного перекладання відповідальностей

– Революція гідності почалася з протесту молодих людей, до яких згодом доєдналися всі небайдужі. Але кілька років по тому ми звідусіль починаємо чути, що «Не за це стояв Майдан!». І кожен має свої власні уявлення «за що стояв Майдан», які, однак, не мають нічого спільного з реальністю. Але це розчарування легко пояснити: за законами психології, після емоційного вибуху завжди відбувається спад та спустошення.

Велика проблема також полягає в невідповідності очікувань та реальності. Саме емоційне піднесення спричиняє завищені, нереалістичні очікування, для яких будь-яка реальність буде недостатньою. Під владою емоцій ми не аналізуємо реальність, ми сприймаємо та відчуваємо її суб’єктивно. Коли лідер та послідовники взаємодіють не на рівні стратегій, дій та слів, а на рівні емоцій та мрій, дарма й чекати від них єдності та ефективності.

Звісно, проблему можна шукати й у лідерах, яким часто бракує стратегії, і вони підлаштовують свої слова та рішення під мінливі забаганки аудиторії. Але частина відповідальності за таку ситуацію лежить і на спільноті, яку представляє лідер. Крім емоцій, які можуть викликати завищені очікування та розчарування в результатах, українці часто страждають на відсутність критичного мислення. Ми можемо щиро не розуміти, чому влада вже зараз не зменшує тарифи та не піднімає рівень життя, але ми насправді й не вважаємо, що маємо розумітися на цих питаннях. Ми виправдовуємо себе, мовляв, стратегічні плани необхідні лише тим, хто кермує. Але цей шлях веде до пастки: коли ми відмовляємося від відповідальності за формування та дотримання стратегій, ми легко потрапляємо в тенета популізму.

Читайте також: Вибори-2019: популізм стає міною уповільненої дії (огляд преси)

Однією з головних передумов цього системного перекладання відповідальності є відсутність ефективної комунікації. Якщо пригадаємо минуле, зрозуміємо, що в нашого суспільства взагалі ніколи не було досвіду комунікації з лідерами. Лідерів, які б могли прозоро та щиро говорити те, що люди готові почути, – загалом дуже мало у світі. Реальність значно складніша, ніж наші уявлення про ідеальне лідерство чи спільноту, але ключ до покращення спільного життя – у щирому спілкуванні та довірі. У суспільних процесах, зокрема, у лідерстві, має бути прозорість та відповідність між словами і вчинками: те, що я роблю, те я й декларую.

Розвиток інституту лідерства: від кількості до якості

– Якщо говорити про справжніх моральних лідерів, які готові нести відповідальність та якісно комунікувати, то їх завжди мало. І люди відчувають, коли суспільству бракує лідерів. Саме це відчуття керує тими українцями, які все ще продовжують чекати на месію, що прийде і вирішить усі проблеми. Та, попри наші бажання та очікування, один лідер не зможе зробити добре одразу всім. Крім того, суспільство, маючи одного лідера та покладаючи на нього всі сподівання, ризикує рано чи пізно перетворитися на тоталітарне: навіть високоморальний лідер, не маючи позитивних відгуків та критики про свою роботу, легко перетворюється на тирана.

Але що було б, якби кожен другий був лідером у своїй роботі, але дозволяв би собі в чомусь наслідувати інших? Тоді б ми навряд відчували потребу чи то в месії, чи то в перекладанні відповідальності. Коли ситуація в суспільстві покращується, кількість лідерів, відповідно, збільшується. Але це не збільшення месіанства, а поширення точкових, часткових відповідальностей за окремі сфери. Зараз у нас починають працювати інститути, які підтримують лідерство не для всіх, а у своїй галузі. Поступово змінюється й мислення, за яким послідують і зміни в практиках. Варто розуміти, що це тривалий процес. Ми не можемо перескочити через ті когнітивні схеми, які ще 10–20 років тому працювали в нас у головах. Але саме ця форма мультимножинного, широкополярного лідерства дозволить нам зробити важливий крок до демократичного суспільства.