Євген Козярін
Узяти медіа під повний контроль – один із перших кроків, який російські гібридні сили зробили, захопивши Донецьк. Викладачка Олена Росінська переїхала до Києва з Донецька: там до війни вона читала медіа-спеціальності в Донецькому інституті соціальної освіти, була деканом факультету філології та журналістики. Тепер вже у столиці Росінська навчає майбутніх журналістів відрізняти фейки від правди, новини від пропаганди: вона заступниця директора Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка з науково-методичної та навчальної роботи. Про переїзд із Донецька, адаптацію у Києві та протиотруту до російської пропаганди – у розмові з Оленою Росінською.
– Я жила там, де народилась. Це було моє рідне місто Донецьк. Із ним були пов’язані дитячі, юнацькі спогади. Я от нещодавно думала, що в Києві живу вже 5-й рік, і я вже звикла тут жити, але тут ніколи не буде місць, які пов’язані з дитинством або юністю. Цих місць я вже ніколи не зможу відновити.
Я любила свою роботу: працювала викладачем, потім завідувачем кафедри української філології, працювала у видавництві 10 років, редагувала і писала книжки українською. Моє життя було цілком органічним. Я ніколи не думала, що зірвуся та поїду до Києва. У мене були прекрасні стосунки зі студентами, всі розмовляли зі мною українською мовою.
– Але потім настав 2014 рік. Чи важко було усвідомити, що у ваше рідне місто прийшла війна, і чи однозначно це було сприйняте у вашому оточенні?
Уже стояли блокпости, а люди їздили через них на роботу, навчали студентів. Українські філологи захищали свої дипломні роботи, хтось із них не міг доїхати, тому захисти відбувались через Skype
– Люди, навіть потрапивши у цю ситуацію, мені здається, намагалися просто робити своє діло і не думати про те, що відбувається, що зараз їхній світ може зруйнуватись. Уже стояли блокпости, а люди їздили через них на роботу, навчали студентів, працювали школи, і українські філологи захищали свої дипломні роботи, хтось із них не міг доїхати, тому захисти відбувались через Skype, це було проведено наказом у навчальному закладі.
Люди не думали, що хтось не дозволить їм працювати і займатись улюбленою справою
Люди не думали, що хтось не дозволить їм працювати, і займатись улюбленою справою. І навіть коли я звільнялася зі свого інституту у вересні 2014 року, ректор казав, що я роблю дурне, тому що з моєю українською мовою ніхто не може нічого зробити. Ніхто не може заборонити її на Донбасі. Але з часом все стало інакше. Звичайно, люди в цій ситуації реагували дуже по-різному, і найболючіше для мене було – коли дехто (правда, таких людей було мало) вивісив у своїх вікнах російський триколор. Бачити їх і розуміти, що люди незрозуміло чого очікують, було насправді боляче. Боляче, що навіть твої родичі мають іншу позицію, і з ними вже не виходить спілкуватися з того часу.
– Коли настав той критичний момент, коли ви зрозуміли, що потрібно уже виїжджати з Донецька?
Після Іловайської трагедії люди зрозуміли, що тепер не можуть повернутись додому
– Критичний момент, коли всі зрозуміли, що не повернуться, настав після Іловайської трагедії. Люди, котрі перебували десь поза домом із валізою і з відпускними та літніми речами, зрозуміли, що тепер не можуть повернутись додому, і речей у них немає. Все невідоме, вони не знають, де жити. Хтось, може, витратив на відпочинок усі гроші. Ми виїхали у липні на відпочинок у гості до друзів. А у вересні ми вже поїхали за теплими речами і звільнятися з роботи…
– Як почувались психологічно? Наскільки вас сприйняло київське суспільство, чи були якісь проблеми, дискримінація у 2014 році?
– Були такі ситуації. Наприклад, коли ти передзвонюєш за оголошеннями про оренду квартири, і тобі кажуть буквально таку фразу: «Орендарям з дітьми, котами і собаками, а також донецьким квартиру не здаємо». Ніби тебе поставили разом із тваринами на один щабель, але з іншого боку, в цій фразі є дискримінація тих, хто має дітей, любить тварин, по суті, ця фраза дискримінаційна сама по собі, і ти вже так не почуваєшся дискримінованим, бо поряд із тобою ціла купа людей з’являється, зовсім не донецьких. Більшою мірою, я б сказала, мені щастило зустрічати адекватних людей, я змінила п’ять квартир, поки оселилася в своїй. Господарі всіх квартир були шляхетними людьми.
– Наскільки зараз пропаганда діє на людей, які там залишилися або виїхали пізніше?
– Тут треба структурувати. Наведу конкретні приклади. У мене є колега, з якою багато років були прекрасні стосунки, ми спілкувалися, відпочивали разом, і от протягом 4 років я їй дзвонила періодично і ми говорили досить довго: я бачила, як міняється її ставлення до ситуації. Спочатку це було гостре неприйняття і біль, потім почались обстріли – це був страх за своє життя і бажання того, щоб все змінилося, потім почалась адаптація, вона перевчилася на російського філолога і цілковито сприйняла ситуацію, яка склалася, і, напевне, наступним етапом було те, що зникло бажання, аби щось мінялося або поверталося, щоб усе було, як до цього.
Знову ж таки, тих людей, які там, треба розділяти: є ті, хто постійно там, а є ті, хто виїжджає на неокуповані території. Останні бувають в інших місцях, у тому ж Києві, ті зовсім інакше сприймають ситуацію, ті бачать різницю між тим, що говорять «днрівські» чи російські канали, і тим, що вони в реальності спостерігають. Ті, хто весь час перебуває там, – із тими вже важко говорити, тому що вони уже занурилися в запропоновану картину світу, в такий симулякр (копія того, чого насправді не існує – ред.), створений пропагандою.
В Авдіївці чомусь не транслюються українські телеканали, на неокупованій території, вони можуть легше дивитися телебачення окупованих територій та Росії. Дивна ситуація
І, напевне, треба було запобігати з найпершого дня (але цього не було). Якась байдужість до того, що відбувається, і хоча дуже багато програм, проектів, які працюють, але в Авдіївці чомусь не транслюються українські телеканали, на неокупованій території, вони можуть легше дивитися телебачення окупованих територій та Росії. Дивна ситуація? Що тут говорити про контрпропаганду.
Іще один випадок. Я проводила дослідження того, як агресивний маніпулятивний текст впливає на свідомість споживача інформації. Студенти І курсу прочитали текст, який був опублікований в онлайн-виданні Львова, в якому є прямі заклики бити переселенців, тому що вони – носії чужої культури. Ми різні проходили тестування, опитування, але просто наведу один параметр. Зі 100% опитаних після прочитання цього тексту – 67% були готові до активних дій. При цьому це були ті самі діти, які говорили про толерантність і які насправді абсолютно неагресивні до різних категорій, але після прочитання тексту вони дали отакий результат. Як думаєте, діє пропаганда?
– Що потрібно робити суспільству в буденному житті, щоб дійти до миру?
Що треба робити кожній людині: фільтрувати інформацію, складати свою думку, багато читати, добре знати історію і поважати інших людей. І ще – добре робити свою справу
– Це питання без відповіді. Не знаю, хто зважиться на нього відповідати. Я можу тільки сказати, що треба робити кожній людині: фільтрувати інформацію, складати свою думку, багато читати, добре знати історію і поважати інших людей. І ще – добре робити свою справу. От я можу собою пишатись, я добре робила свою справу і вчила людей української мови, культури, вчила, як писати тексти, як їх редагувати, і я виховала багато патріотів. Деякі люди до мене приходили вперше, і їм здавалось, що українською розмовляти неможливо, а потім вони російською більше не розмовляли.
Я думаю, якщо кожен просто буде робити своє діло і поважати інших, не принижувати нікого навколо, це вже буде крок до миру, але це – утопія, правда? Скільки ми не будемо проголошувати, що кожен має (робити), кожен все одного цього не зробить. Історія буде далі рухатись по спіралі.
