Одним із перших регіонів України, де почалися масові виступи проти більшовицької колективізації і знищення церков, було Поділля. Повстання подільських селян придушували кіннотою та гарматами, а тоді виморили людей штучним голодом. Про це свідчать архівні документи та розповіді людей, які пережили Голодомор 1932-33 років по радянський бік Збруча.
Річка Збруч до 1939 року розділяла Українську Радянську Соціалістичну Республіку (до 1936 року УСРР – ред.) і Польщу. Збруч бере початок із джерел біля Щаснівки, тече Подільською височиною і впадає у Дністер.
Століття тому по обох берегах річки жили переважно етнічні українці, їхні села часто мали однакові назви, а між людьми з обох боків кордону було багато родинних і дружніх зв’язків. Але зі встановленням більшовицької влади все різко змінилося: кордон став ретельно охоронятися і настав час, коли Збруч вже не просто розділяв державні утворення, а став межею між життям і смертю.
У той час, коли на Тернопільщині, що тоді була у складі Польщі, українці продовжували жити звичним життям, ошатно вбрані поспішали у неділю до церкви, народжували і одружували дітей, за Збручем – на радянському боці – люди почали помирати у страшних голодних муках.
«Все забрали. Все, що можна було їсти. Було четверо дітей. Троє померли. І чоловік помер. Одна донечка залишилася і я. Такі опухлі булі, що не могли ходити», – розповідала Ганна Бондар із села Сахни Летичівського району Хмельницької області.
В архіві зберігається лист учня Свіргуна до голови Сальницької сільської ради Хмільницького району Вінниччини.
«Кузьма Петрович! Тиждень, як помер від голоду батько. Мати лежить хвора й вся попухла на печі. Окрім мене, залишилося ще троє малолітніх дітей. Вони попухли. Допоможіть чим можете. У нас сьогодні на вечерю не залишилося і буряків. Рятуйте маму, дітей. Ми вступимо у колгосп. І буду я так з мамою працювати, щоб забезпечити цих малих дітей хлібом. Не відмовте, Кузьма Петрович. Невже я 7-м років вчився, щоб померти голодною смертю…», – написав підліток.
Радіо Свобода записало свідчення Катерини Дубчак із вінницького села Шпиківка.
Вилучення жорен як ще один доказ «прямого умислу»
Про кінцеву мету вилучення зерна та усіх харчів в українських селян, а саме винищення людей голодом, свідчить і спеціальна директива щодо ручних млинів – жорен. Такі жорна були чи не у кожній селянській хаті, адже на них традиційно мололи зерно, щоб отримувати крупу чи борошно грубого помолу.
Знаючи це, компартійні діячі, після тотального вилучення зерна та інших харчів, спеціальною директивою вирішили забрати і жорна, щоб селяни не могли перемелювати і робити придатними для вжитку жолуді, каштани, їстівні корінці, гілочки та стебла рослин.
Так, у постанові під грифом «цілком таємно» бюро Вінницького обкому КП(б)У від 1 серпня 1932 року «Про вилучення жерновів (жорен)», що зберігається у Державному архіві Вінницької області, написано (мова оригіналу – ред.): «Констатувати, що наявність жерновів сприяє розбазарюванню та спекуляції хлібом. Вважати за потрібне запропонувати МПК та РПК негайно провести виявлення та вилучення жерновів».
Аналогічні постанови ухвалювали обласні та районні комітети Комуністичної партії більшовиків по усій Україні. Спеціальні загони ходили від хати до хати, обшукували господи і забирали жорна.
Текля Маляровська із села Слобідка-Шелехівська Деражнянського району, мати трьох дітей, розповідала, що після того, як «ті бандити партєйні» обійшли село, жорен не залишилося і «навіть ступи порозбивали». За її словами, одним господарям пощастило сховати жорна так, що їх не знайшли.
«Вони собі мололи, що мололося, і з того варили затірку. І мені шепнули, то я вночі до них перелазила через перелаз, навіть у хвіртку не йшла, щоб не скрипнула. У кишені несла те, що назбирала і перетирала. Таке було», – згадувала жінка.
Вилучення ручних млинів посилило голод.
Організатори терору голодом не могли не розуміти, що, окрім зерна, ще й ручні млинки, вони забирають у селян чи не останню можливість вижити. Цілком ясно, що вони це робили «з умислом».
Відповідно до Римського статуту Міжнародного кримінального суду та Конвенції «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» – наявність умислу знищити певну національну, етнічну чи релігійну групу прямо вказує, що це геноцид.
Читайте ще: Старий злочин із новою назвою: Голодомор, Голокост та інші геноциди
Результатом спланованих дій очолюваної Сталіним компартійної верхівки тотальний голод охопив Україну, а надто ті регіони, де селяни чинили активний спротив колективізації. Поділля було регіоном, жителі якого першими почали масово повставати проти насаджуваних більшовиками порядків.
Повстання на Поділлі більшовики придушували кіннотою і гарматами
Історики опрацювали багато архівних джерел і зібрали інформацію про повстання проти так званого «розкуркулення». У електронній «Енциклопедії історії України», підготованій Інститутом історії України НАНУ, про події на Поділлі, зокрема, розповідається таке: «У 20-х числах лютого в Старобільській окрузі, Проскурівській окрузі, Шепетівській окрузі…почалися масові виступи селян. В Любарському районі Бердичівської округи заворушення вибухнули після того, як одночасно було закрито 29 церков».
Становище в Шепетівській окрузі загострилося після того, як на початку лютого влада заборонила роботу млинів і масово почала закривати церкви. Учасники заворушень у районному центрі Плужне (нині село Ізяславського району Хмельницької області – ред.) вимагали не чіпати заможних селян, не чіпати церкви, кричали: «Геть радянську владу, будемо вибирати старосту!».
За день виступи розпочалися ще у 22 селах району, а ще через день охопили вже 13 районів.
У Тульчинській окрузі проти більшовицького режиму піднялося 189 сіл. У Шаргороді півтори тисячі селян оточили райвиконком та райком КП(б)У, палили документи колективізації, повкидали у вогонь портрети Леніна та комуністичну символіку, звільнили усіх заарештованих. Селяни самоорганізовувалися, нищили більшовицькі органи влади і відновлювали самоврядність сільських громад.
Донесення органів влади з різних округ фіксують такі вимоги повсталих: «Геть колективізацію!», «не треба СОЗ'у», «вислати із села комсомольців», «звільнити заарештованих куркулів та попів», «повернути конфісковане», «замінити сільради старостами», «Геть радянську владу, хай живе самостійна Україна!».
На придушення селянських виступів більшовики кинули значні сили, керував ними тогочасний голова Державного політичного управління (ДПУ) УСРР Всеволод Балицький. Документи свідчать, що для придушення повстання у Бершадському й Ольгопільському районах направили кавалерійські загони ДПУ.
Селяни озброювались чим могли, тікали у ліси, влаштовували засідки й вели справжні бої із картелями. Це підтверджує, зокрема, і доповідь нарком Орджонікідзе, який був у той час в Україні.
«У 3-х округах: Тульчинській, Шепетівській і Могилівській справжні повстання селян. Повстання придушене зброєю, застосувавши кулемети, а в деяких місцях і гармати. Убитих і розстріляних 100, поранених кілька сотень. Ці райони переважно з бідняцьким населенням. В інших районах такі самі бунти. Причини: скороспішна колективізація, глум над релігією і церквою...», – писав нарком.
За спротив більшовики виморили голодом подільських селян
На той час Поділля було хліборобським регіоном. За даними тогочасного обкому партії, «у новоствореній Вінницькій області в 1932 році функціонують 2610 місцевих рад, з них – 2551 селянська». Але якою ціною створювали ці «ради»?!
У доповідній записці заступника начальника Вінницького обласного відділу ДПУ секретарю Вінницького обкому партії від 23 травня 1932 року під грифом «цілком таємно» мовиться: «У результаті хлібозаготівель та інших кампаній мають місце велика кількість розпроданих селянських господарств та виселення із хат сімей. Чечельницький район – розпродано біля 700 господарств, селян вигнано. В селі Березівка розпродано 122 господарства. Немирівський район – 250 господарств, Тиврівський район – 265 господарств. Селяни живуть під небом, голодують, нишпорять по селах. Необхідно виділити для них спецпоселення…».
Особливо високою була смертність у селах, занесених на так звані «чорні дошки». З цих сіл було вивезене все, що можна було споживати в їжу, а на усіх шляхах навколо стояли загони червоноармійців, які нікого не пропускали.
При цьому по усій території Поділля на повну потужність працювали численні ґуральні, переробляючи зерно на спирт. Ось підтвердження у доповідній секретаря Тульчинського РПК секретарю Вінницького обкому КП(б)У від 9 травня 1932 року: «Цілком таємно. У Немирові повстання, селяни піднялись від голоду, оточили Центроспирт. Знищили горілку з викриками, що нам потрібен хліб, а не спирт…. Відрубали руку міліціонеру».
Автор «Енциклопедії Голодомору» професор Василь Марочко у своїй статті «Територія Голодомору» наводить, зокрема, такі дані, зібрані із документів місцевих архівів.
«У лютому-березні 1933 року Голодомор уразив 27 районів Вінницької області з населенням 1,1 мільйона осіб, а у квітні – уже 37», – пише Василь Марочко. Наприклад, у лише Немирівському районі тоді проживало 65 тисяч людей. Документи свідчать, що у селі Зозов цього району щодня помирало кілька осіб, а у селі Сугаки помирав кожний четвертий.
За Збручем голоду не було
А по той бій річки Збруч – там, де не було радянської влади, – голоду не було. Кордон пильно охоронявся, але виснажені голодом дорослі, з останніх сил стараючись добути хліб для своїх опухлих дітей – вбрід, вплав чи на човнах намагалися перебратися на той беріг річки.
Їх розстрілювали.
Люди з прибережних сіл на тогочасній польській території збирали зерно та харчі й просили представників УСРР передати тим, хто потерпає від голоду у «великій Україні».
Зерно не брали, а факт голоду заперечували.
Щороку у четверту суботу листопада в Україні вшановують пам’ять жертв Голодоморів.
Український інститут Національної пам'яті нагадує, що у цей день, де б не були українці, вони запалюють свічку пам'яті.
