Російська православна церква допускає насильство – Чапнін

Усвідомлення того, що Україна матиме свою помісну православну церкву, викликало шок у Московському патріархаті, бо Російська православна церква втратила можливість дивитися на речі реально, вважає російський церковний оглядач і громадський діяч Сергій Чапнін. Колишній редактор «Журналу Московської патріархії», якого в 2015 році звільнили з цієї посади через критику керівництва церкви, говорить, що поява канонічної юрисдикції на території України означатиме в уяві керівництва церкви втрату України. Він не виключає, що єдиною відповіддю на цю нову ситуацію буде провокація насильства. Разом з тим, він вважає, що поява помісної української церкви змусить Московський патріархат провести серйозні реформи, щоправда, проводитиме їх уже інше покоління священиків, вважає Чапнін. Радіо Свобода зустрілося з ним на нещодавній конференції в Києві на тему «Церкви, війна і мир», де Сергій Чапнін представив своє песимістичне бачення Російської православної церкви.

– Автокефалія Української церкви – болюче питання для Росії з багатьох причин. По-перше, здавалося, що та хвиля, яку підняла ідея автокефалії на початку 1990х років, уже схлинула і жодних передумов для того, щоб зараз, у 2018 році, Україна очікувала автокефалії, немає. Тому тут був елемент реальної несподіванки для Російської церкви.

– Тобто в Москві реально не розуміють участі Російської православної церкви у війні в Україні?

– Саме так. Головна проблема пов’язана з тим, що Росія і, на жаль, Російська православна церква також не сприймають серйозно війну на Донбасі. Немає розуміння того, що смерть є смерть, і перед лицем смерті дуже багато починаєш бачити інакше. І ті десять, чи більше тисяч людей, які були вже вбиті на цій війні, кардинально змінили ставлення України до Росії, до Російської церкви. От цього розуміння немає зовсім. Це вражає, але серед тих чинників, які обговорюються на офіційному рівні, війну не згадують.

Тобто вважається, що патріарх Кирил та Російська православна церква сказали всі необхідні слова, зробили все, що потрібно, щоб до війни ставилися «правильно». Наприклад, читають молитви в кожному храмі. І я знаю, що дійсно, парафіяни щиро і з болем моляться про припинення війни на Донбасі.

​Тобто лицемірна позиція, яка ззовні є цілком очевидною, коли війна на Донбасі називається «міжусобна брань», «громадянська війна», як внутрішній конфлікт в Україні, в якому Росія участі не бере, що рішення української влади визнати Росію країною-агресором безпідставне, – усе це доволі поширеним у Росії. Звичайно, тут постаралася державна пропаганда, це є головний чинник, але й Церква також так, як потрібно говорити про війну, не говорить.

– З чим це пов’язано?

– Церква, по суті справи, допускає насильство. Тобто слова писання про те, що «блаженні миротворці» сприймаються дуже обмежено, що мовляв, так, є ситуації, коли «миротворці блаженні», а є ситуація, коли насильство все ж таки можливе. І якщо говорити про Донбас, то це насильство певною мірою є релігійно мотивованим. Бо «русский мир», заради якого борються сепаратисти, це ідея, в якій церква грає одну з ключових ролей, бо мовляв, «русский мир» – це збереження ареалу традиційного російського православ’я. І мужності визнати, що кров убитих волає і змінює ставлення до Російської православної церкви, що патріарх Кирил і керівництво церкви своєю мовчанкою зраджують свій народ, своїх парафіян, немає. Бо ж це дивовижно, що православні парафіяни стріляють в інших православних парафіян тієї самої церкви, а патріарх мовчить.

​

​– А що в цьому нелогічного, якщо він говорить про «міжусобну брань» і про українців не йдеться, бо їх взагалі немає?

– Ні, це вже трохи занадто. Зрозуміло, що українці таки існують, і Україна як держава. Хоча так, дійсно, ця стенограма, що була опублікована, де говориться, що ніби відбувся державний заколот – мені навіть важко пояснити, що це є за стан… Я готовий припустити, що, скажімо, після Майдану ще кілька місяців це можна було сприймати як державний заколот. Але, в 2018 році, через чотири роки, говорити про це з такою переконаністю на міжнародній зустрічі, повторювати предстоятелю іншої церкви штампи російської державної пропаганди і видавати їх за свою особисту позицію, ну, це взагалі-то страшно.

Тобто це означає, що патріарх якось дуже своєрідно розуміє реалії сучасного світу. Тобто, вибачте, а де він живе? Виникає питання, в якому світі живе патріарх Кирило, що він бачить, розуміє навколо себе? Ця неадекватність оцінок призводить до того, що в жодному діалозі про долю української церкви патріарх не готовий брати участь. Просто взагалі неготовий. І це є глухий кут. Ти не можеш нічого обговорювати, бо ти нічого не бачиш, і відповідно, ти не можеш діяти.

– Ця позиція вже передбачає, що реакція буде лише на насильство? І про це російська сторона говорила вже багато разів, що вона очікує якихось насильницьких дій.

– Так, саме так. Я до цього і веду. У цій ситуації можливі лише неадекватні дії. А чим є неадекватні дії в логіці дій Московського патріархату? Це провокація насильства. Я не виключаю, що шанс якогось стихійного насильства також можливий у цій ситуації. Але стихійне насильство можна погасити. Тут важливі дії державної влади, щоб вона діяла чітко, спокійно, без подвійних стандартів. І щоб той, хто проявив насильство, був засуджений. І тут усе ніби зрозуміло.

Але я не виключаю, що будуть провокації. Для того, щоб на російському телебаченні виникла картинка, мовляв, дивіться, як українські націоналісти б’ють наших з Української православної церкви Московського патріархату, то, можливо, цим націоналістам треба заплатити, або розіграти цю сценку, вдягнути їх у костюми, дати їм якусь атрибутику. Тобто в умовах гібридної війни, коли можливі різні провокації і зрозуміло, що на провокації немає обмежень і провокації можуть бути будь-які, то так, стає дуже страшно.

​– Я хочу Вас запитати, як людину, яка дуже близько знайома з тим, як міркують у Московському патріархаті. Чи там розцінюють надання томосу, створення помісної церкви в Україні як остаточну втрату України, чи розраховують на те, що не все втрачено, і залишиться частина священиків і вірних, які захочуть залишитися з Московським патріархатом, або ж є ще і третій варіант – взяти участь у створенні цієї нової помісної церкви?

– Це, на мій погляд, найцікавіше питання. Бо проблема полягає у тому, що картина світу там чорно-біла, жодних напівтонів. І з цієї точки зору, поява канонічної юрисдикції на території України фактично означає втрату України, якими б численними не залишалися структури Московського патріархату в Україні, навіть якби йшлося про тисячі парафій.

Я сподіваюсь, що в тих, хто захоче зберегти зв’язок з російською церковною традицією, з Росією, з Московським патріархатом, будуть мати можливість це зробити і що заяви президента Петра Порошенка не були порожніми деклараціями.

Але тут важливо розуміти Російську церкву. Упродовж останніх 30 років російська церква вважає себе, по суті, спадкоємницею російської імперської ідеї. Радянський Союз 27 років припинив своє існування, але церква залишилася в кордонах Радянського Союзу. Про що це говорить? Церква каже так: «Країна розвалилася, а церква збереглася». Це об’єднувальне начало, яке несе в собі церква, конституює не лише російську державність, але й набагато ширшу спільноту, яку назвали «руским миром». Здавалося, що «руский мир» – це інструмент soft power, м’якої сили, інструмент культурної політики. А оскільки у нас все в результаті перетворюється на кийок, то і «руский мир» в результаті виявився інструментом імперської політики. Можливо, інакше й не могло бути, але факт є такий.

Тож припустити, що може бути інакше трактування, що Радянський Союз розвалився у 1991 році, а церковна ситуація буде змінюватися зараз, можна лише в тому випадку, якщо ти розумієш, яким є історичний процес, що держава живе коротшими історичними циклами, а церква – тисячолітніми. І те, на що державі потрібно три-чотири роки, в церкві може тривати десятиліттями. І відділення Української церкви – це, безумовно, наслідок падіння Радянського Союзу і всього, що було потім, але з іншою історичною динамікою. Так, ця динаміка повільніша.

Але для Росії болючість, чи взагалі неспроможність визнання цього пов’язана з тим, що Російська церква сприймається як мега-церква. Це поняття вживають частіше до протестантів, а в Росії його трактують як винятково велику церкву, винятково сильну, винятково багату. Уявляють це так, що всі інші церкви нервово курять в стороні, а Російська церква представляє себе всьому світові. І це, звичайно, стан гордині. Але цей стан зарозумілості вже став звичним. І він не дає подивитися на події з іншого боку, увійти в ситуацію іншого – це виявилося на сьогоднішній день цілком неможливим. Тому «стояти, тримати і не пущати» – це єдина тактика, яку Московський патріархат для себе розглядає.

– Але факт появи помісної церкви в Україні є, практично, доконаним. Як він вплине на російську православну церкву, на її ставлення до себе, до своєї історії, до світу, на її ідеологію, на життя всередині церкви?

– Я вважаю, що якщо все пройде в Україні спокійно і без ексцесів, серйозних провокацій та помилок, бо процес складний і багато різних чинників впливають на ситуацію, але як би це не було, це буде найсерйознішою подією в 21 столітті для Російської церкви. Я думаю, що це мало б призвести до критичної переоцінки свого місця. Російська православна церква має зрозуміти, що вона, хоч і виняткова, але не єдина, що є 15 православних церков і це є співдружність, і в ній потрібно посідати своє місце.

А оця ситуація з переговорами з Константинопольським патріархатом показала, що Російська православна церква втратила свої політичні цілі й орієнтири також. А щодо духовного виміру, то треба говорити про те, що Російська церква не хоче помічати розмаїття церковного життя. А розмаїття сучасного світу треба визнавати. І треба буде визнати, що навіть розмаїття православного світу є багатшим, ніж це видається з Данилового монастиря, тобто резиденції Патріарха Кирила, і що не можна його вибудовувати за одним лекалом.

Чи це буде мати якісь практичні наслідки, сказати важко. Бо мені здається, що нинішнє покоління церковних функціонерів цілковито втратило якусь спроможність до змін. Вони такі, як є, і крапка. Їм на зміну має прийти інше покоління духовенства, єпископату. А чи є для цього історичний шанс у російської церкви, якщо ми бачимо, що серед єпископів немає ані богословів, ані проповідників, ані реальних духовних лідерів. Це все фігури, які виконують ритуальні функції. Все ж, мені здається, що українська автокефалія буде змінювати цю ситуації. Швидко чи повільно, важко сказати, але змінювати буде.

І навіть сам факт, що Російській церкві пропонують подивитися на церковну історію з незвичної для неї точки зору, що наприклад, приєднання Київської митрополії до неї 300 років тому було зовсім не приєднанням, а лише дозволом висвячувати київських митрополитів, і що територія України тоді складалася з кількох митрополій, і що, вибачте, Крим був окремою єпархією Вселенського патріархату і вже зовсім неканонічно був приєднаний до Російської імперії. Тобто розуміння того, що Російська церква щонайменше робила помилки, деякі з яких можна кваліфікувати як канонічні злочини, і що зараз ми несемо відповідальність за ці помилки і злочини, і що інакше бути не можна, це дуже важливо.

Бо протягом останніх двох-трьох поколінь, які прийшли в Російську церкву, здавалося, що російська церква – це церква-мучениця, лише вона страждала, а сама вона нікого не змушувала страждати. І цей образ треба було б скоректувати. А це робити страшно. Бо тоді відразу постане питання про ставлення до греко-католиків. А це питання Російська церква взагалі не хоче ставити перед собою. А це зовсім недавня історія, і це зовсім не 300 років.

– Поки що Російська церква всі ці факти просто відкидала. Але в полеміці навколо помісної церкви в Україні дедалі більше подібних фактів постало, і про приєднання Київської митрополії нагадали, і про спроби ліквідації УГКЦ, і про легітимність постання самого Московського патріархату поставили питання. Чи не є деструктивною позиція Російської церкви, яка в процесі цієї полеміки дедалі більше себе делегітимізує?

– Все залежить від точки зору. Але, на мою думку, те, що відбувається, потрібно сприймати як волю Божу щодо церкви. І навіть якщо, на перший погляд, ця воля Божа виглядає руйнівною, і чи так принаймні вважає Московський патріархат, мені здається, що дуже важливо в цьому побачити і позитивну складову. У всьому цьому нагромадженні образ і помилкових аргументів, потрібно побачити те, як Господь діє в сучасному світі. Це важко побачити, потрібно мати духовну оптику, щоб це роздивитися. Можливо, потрібно буде змінювати позицію, змінювати свою точку зору, але важко, але це неминуче, якщо церква виконує волю Божу. І якщо хтось не хоче роздивлятися, якою є воля Божа, то це може стати місією інших помісних церков, Вселенського патріархату, церкві в Україні – допомогти побачити російській церкві в тому, що відбувається, волю Божу.

У цій ситуації важливо зрозуміти, як діяти з любов’ю. Найгірше, якщо випустять джина насильства, але мені здається, що в українців є шанс діяти спокійно і свідомо. Зрозуміло, що в Україні намітився консенсус, і його потрібно зберегти й зміцнити.

– Ви щойно описали стан вищого духовенства, то з якою частиною церкви можна вести такий діалог, хто підтримуватиме такий діалог з боку Російської православної церкви у випадку, якщо він стане можливий?

– Це важке запитання. У Російській православній церкві склалася така система, що є лише один голос і це голос патріарха. Всі інші голоси дозволені остільки, оскільки вони коментують, чи повторюють те, що говорить патріарх. Жодних інших голосів у церкві немає. І ця ситуація «нового мовчання церкви», бо про мовчання церкви в радянські часи говорили священики Ешліман та Якунін у своєму відомому листі і зараз ми бачимо, що повторюється ситуація, яка була кілька десятиліть тому. Я просто сподіваюся, що ці голоси з’являться. Поки ж тільки поодинокі голоси мирян, єпископат мовчить, бо виглядає, що він задоволений своїм статусом. І виглядає, що мовчання – це частина контракту патріарха з єпископатом для підтримання внутрішньої стабільності системи.

Але оскільки зараз через Україну стабільність порушена, я не виключаю, що якісь голоси пролунають. Бо є єпископи, щонайменше в Україні, які перейдуть в автокефальну церкву, і можливо, ці голоси пролунають першими. А всередині російської церкви – це ще велике питання, бо звичайні священики є в підпорядкованому і придушеному стані, тому від них важко чекати якоїсь активної позиції. Тобто важливо розуміти, що суб’єкта для діалогу, для відкритої взаємодії, в Росії у найближчий час може і не з’явитися.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ:

Томос для України: Київський патріархат закликав готуватися до об’єднавчого собору

Після томосу російські церкви в Україні не зможуть називатися українськими – Філарет

Порошенко: побачите людей, які закликатимуть узяти силою лавру, монастир чи храм, знайте – то московська агентура

Томос для України: погрози Кремля нашкодили самій Росії

У Московського патріархату немає власності в Україні – Єленський