(Рубрика «Точка зору»)
Російське керівництво не полишає намірів відновити «втрачену честь» після «найбільшої геополітичної катастрофи ХХ століття» (за версією Путіна) – розвалу СРСР.
У новому столітті Росія – набагато менша, ніж тінь свого одіозного попередника, і не становить серйозної загрози на стратегічному рівні, однак на рівні тактичному ще може віднайти «кузькіну мать», страшну не так технологічно, як з огляду на її непередбачуваність через технічну й моральну застарілість.
В таких умовах, а також з огляду на дедалі жорсткіший санкційний режим та кризовий стан економіки, Кремль робить ставку на силові інструменти впливу на геополітичні процеси.
Хоча і з військовою силою не все так просто – у 2017 році РФ була змушена скоротити військові видатки на 20% ($13,9 мілярда). Єдине, що залишається Москві за таких умов – це створити бажану загрозливу картинку для Заходу, змальовуючи РФ як грізного і непереможного опонента.
Саме з такою центральною метою РФ влаштовує показові масштабні навчання – минулого року це був «Запад–2017», з яким багато хто пов’язував примарні побоювання російського вторгнення на територію України. Цього року настала черга східного флангу…
«Запад» і «Восток» разом
Минулорічні навчання «Запад-2017» стали символічним жестом РФ в бік НАТО та європейських союзників США.
Їхнім головним лейтмотивом стало відпрацювання росіянами спільних дій з білоруськими військовими, направленими проти гіпотетичного західного противника.
Головною метою Москви було продемонструвати сяку-таку здатність російського війська становити загрозу для об’єднаних сил Заходу.
Слід зазначити, що ці об’єднані сили переживають зараз не найкращі часи – європейські армії виявилися занадто слабкими для того, щоб протидіяти реальним загрозам «гібридної» доби, коли інформаційно-психологічна та диверсійна складова стають наріжним каменем військових операцій, а конвенційні сили завжди готові за лічені години підняти градус конфлікту до повномасштабного вторгнення. Те, що відчула на собі Україна впродовж останніх 4 років, застало європейців зненацька.
Відтак США вчергове виступили гарантом європейської безпеки, стимулюючи трансформаційні процеси в НАТО та систематично посилюючи свій військовий контингент на континенті.
Такі дії не вписувалися в сценарій Путіна, який робив ставку на те, що Вашингтон і Брюссель будуть радше з остраху домовлятися, аніж витрачати час та гроші на зміцнення оборони. Втративши домінуючі позиції у протистоянні з Європою, він подався до Сирії…
Однак офіційний Кремль не полишив думки про продовження політики нагнітання страху перед масштабною російською військовою загрозою у західної аудиторії.
Символізм навчань «Запад-2017» полягав у демонстрації здатності ЗС РФ мобілізувати і перекинути на серйозну відстань значні сили (варто згадати хоча б про 100 тисяч мобілізованих військовослужбовців, тоді як офіційно називалися трохи інші цифри – близько 12 тисяч 700 осіб) для підготовки масштабних наступальних операцій.
Однак не забуваймо, що центральною метою дій Кремля є довести геополітичну спроможність РФ, і спробувати відновити її як «наддержаву». А для цього треба демонструвати здатність проектувати військову силу не лише поблизу своїх кордонів і на окремому напрямку – ставки тут набагато більші.
«Восток-2018»: проти кого і навіщо?
Вересневі навчання «Восток-2018» підтверджують тенденцію до проведення Росією чимраз масштабніших навчань. Вони стануть найбільшими за останні 40 років. За словами міністра оборони РФ Сергія Шойгу, вони перевершать навіть відомі радянські навчання «Запад-81».
За офіційною інформацією, вони проходитимуть в Центральному і Східному військових округах. У них мають взяти участь близько 300 тисяч військовослужбовців, 36 тисяч танків, БТРів та іншої техніки, понад тисячу літаків, гелікоптерів та безпілотників. Також до навчань будуть залучені Тихоокеанський та Північний флоти і окремі десантно-штурмові частини. В той же час, окремі джерела, близькі до американської розвідки, говорять про дещо скромніший масштаб залученої важкої бронетехніки – всього 900 одиниць.
Очевидно, що, як і у випадку із «Западом-2017», російська риторика про «оборонний» характер навчань не витримує жодної критики.
Цікаво, що на окремих етапах до навчань долучаться військові КНР та Монголії. І якщо з останньою все більш-менш зрозуміло, то участь китайської сторони викликає кілька цікавих рефлексій.
За останні роки Москва значно розширила військову співпрацю з Пекіном. Було проведено цілу низку спільних маневрів, у тому числі навчань у Південно-Китайському та Балтійському морях. Обидві сторони заявили про «стратегічне партнерство» як спосіб протистояння «однополюсному» світові – саме так обоє трактують глобальну військову перевагу США.
Інтерес Китаю в цих навчаннях може звестися до: (1) спостереження за тим, як поведуть себе окремі зразки російських озброєнь в польових умовах – які з них справді варті уваги для купівлі чи копіювання, а які створені виключно для «показухи», а також (2) до збору інформації про особливості розгортання та злагоджених дій російських військ на цьому географічному напрямку – просто про всяк випадок…
Продовжуючи серію відверто агресивних, наступальних масштабних військових навчань Москва намагається підтримувати ілюзію власної супердержавності та довести світові (а також собі), що «є ще порох в порохівницях». Велике питання, наскільки співмірними є політичні амбіції РФ та її реальний військовий потенціал.
Сьогодні російський військовий потенціал дозволяє вести конфлікти середньої інтенсивності або в географічній близькості від кордонів РФ, або за умов географічної віддаленості при обов’язковій наявності дружнього політичного режиму, який забезпечуватиме необхідний рівень оперативної безпеки та логістики.
Все це настільки далеко від аналогічних можливостей США, наскільки це взагалі можна собі уявити.
Тому навіть за умов реальної здатності ЗС РФ демонструвати певні можливості, не слід забувати про реальний стан справ у російській армії, який зводить нанівець більшість цих показових супердержавних мілітарних потуг.
Тарас Жовтенко – експерт з проблем національної безпеки, кандидат політичних наук
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
