(Рубрика «Точка зору»)
Більшість претендентів у президенти та їхні партії роблять стрижнем своєї кампанії питання миру з Росією. Адже соціологія показує: українців найбільше непокоїть війна на сході та її якнайшвидше завершення. І тут немає жодної зради – люди природньо не хочуть загибелі сотень і тисяч наших хлопців на фронті, мирних жителів Донбасу.
Війна ніколи нікому не подобалася. Тому й не дивно, що виборчі штаби та політтехнологи прагнуть дати просту відповідь суспільним очікуванням.
Усі головні гравці у боротьбі за президентську булаву намагаються демонструвати, що начебто мають секрет полішинеля і знають, як досягти миру без прямого зіткнення з агресором-окупантом. Зазвичай вони натякають на якусь хитромудру дипломатію і домовленості. Що, мовляв, вони укладуть якусь неймовірну міжнародну угоду (привіт від Будапештського меморандуму) або напряму порозуміються з Кремлем і при цьому проігнорують геополітичну реальність, яку колись ще в ХІХ столітті прорік Бісмарк і яка підтверджувалася неодноразово аж до наших днів – будь-яка угода з Росією не варта й паперу, на якому вона написана. Яскравий приклад – великий договір про дружбу між Україною і РФ, яким де-юре визнавалися і досі визнаються український суверенітет і непорушність кордонів української держави. Але де-факто все інакше.
Мир у декреті
Сто років тому, коли в України з’явився шанс на державність, до влади в Росії прийшли більшовики. Їхнім першим документом був так званий декрет про мир. Цим декретом і виведенням Росії з Першої світової війни червоні розрахувалися з німецьким урядом за його підтримку більшовицького перевороту в Петрограді у жовтні 1917-го, а заодно виконали свою надзвичайно популярну політичну обіцянку перед народними масами припинити війну.
Першу світову Німеччина, як відомо, вже наступного 1918 року програла, а виграли країни Антанти, куди до жовтневого перевороту входила і Росія. Проте скористатися цією перемогою Росія вже не могла, так само, як і не досягла вона миру. Розв’язавши червоний терор, більшовики спровокували нову масштабну і загарбницьку криваву війну, в якій народи колишньої Російської імперії зазнали стількох людських жертв та економічних втрат, що фронти Першої світової на їхньому тлі здавалися чи не дитячим лепетом.
Першу масштабну агресію червоні поборники миру направили саме проти Української Народної Республіки. Коли їм не вдалося встановити радянську владу в Києві одразу після перевороту в Петрограді, вони вдалися до провокацій на Всеукраїнському з’їзді рад, щоб змінити склад Центральної Ради і прийти в ній до влади. Коли програли на цьому з’їзді – провели альтернативну пародію на нього у Харкові і проголосили – увага – Українську народну республіку Рад, яку вже згодом перейменували в УСРР, а ще згодом в УРСР. То було щось на взірець теперішніх так званих «ДНР»-«ЛНР». І вже з того анклаву – аналогу теперішнього ОРДЛО – комісари збройно тролили решту України. Бо, як писав один з їхніх ватажків Лев Троцький: «Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может».
Зрештою Центральна Рада, яка на початку боролася лише за національну автономію України в складі демократичної Російської федеративної республіки, оголосила про повну незалежність УНР від Росії. Адже на той час під проводом комісарів Росія дедалі ставала все кривавішою терористичною організацією, яка після своєї чорносотенної суті за часів самодержавства так і не пройшла іспит на створення демократичної республіки.
Тож керівництво УНР, з одного боку, намагалося всіляко відмежуватися і захиститися від червоного монстра, який зродився на крові й терорі і зростав щодалі на силі. Проте, з другого боку, – марксизм і ліві ідеї були мейнстрімовими на початку 20-го століття. Більшість членів Центральної Ради та уряду УНР складали соціалісти. І частина з них не могла не відчувати певної ідеологічної близькості з більшовиками, тому так чи інакше думала про певне порозуміння з ними і навіть про мир. Саме під їхнім тиском напередодні першої війни з Радянською Росією «пішли» з посади генерального секретаря військових справ УНР Симона Петлюру. Колеги по уряду його вважали буржуазним реакціонером, апологетом вояччини, яструбом і замінили істинним марксистом Миколою Поршем, сподіваючись, що таким чином можна якось домовитись з більшовиками.
Порозуміння як самознищення
Проте сьогодні всім відомо, який вийшов з того мир і порозуміння – Крути, взяття Києва бандами Муравйова, масові арешти, грабунок і розстріли. Україна опинилася в епіцентрі найкривавіших подій – воювати довелося і з червоними, і з білими, і з махновцями, і навіть з країнами Антанти… Число жертв – мільйони. Це статистика. А щоб уявити всю трагедію того періоду, варто придивитися, як склалося життя принаймні основних учасників тих подій.
Яскрава в цьому плані доля генерал-хорунжого Юрка Тютюнника, який встиг побувати спочатку в героях армії УНР, потім у червоних, а згодом знову в синьо-жовтих лавах військ Директорії і, зрештою, знову у Радянській Україні, куди його виманили з Польщі вже після поразки українських національно-визвольних змагань 1923 року начебто для підняття нового антирадянського повстання за незалежність. І хоч українські більшовики відстояли перед своїми московськими босами, щоб легендарного українського генерала не розстрілювали, а сам він публічно покаявся в своїй антирадянській діяльності в памфлеті «З поляками проти Вкраїни» та у зверненні «До всіх українських вояків, перебуваючих на еміграції» і навіть уже викладав у столичному на той час Харкові у школі червоних старшин, його все одно арештували 1929 року, звинуватили у «пропаганді українського фашизму та приховуванні контрреволюційного елементу», а через рік розстріляли.
Ще одного чільного представника Центральної Ради Володимира Винниченка 1920 року запросив з еміграції в Радянську Україну сам Ленін. На посаду наркома зовнішніх справ УСРР. Щоправда, колишньому главі уряду УНР вистачило клепки приїхати в Москву, а згодом в Харків, подивитися на власні очі, чим насправді є радянський проект, і переконавшись в його антиукраїнській суті швидко разом із родиною втекти назад на Захід.
Натомість глава Центральної Ради Михайло Грушевський повівся на вмовляння українського радянського уряду повернутися. І навіть на кілька років зазнав публічної слави в УСРР. Проте згодом був звинувачений в націоналізмі вже як радянський академік. 1931 року Грушевського заарештували як «керівника Українського націоналістичного центру». Згодом справу закрили в зв’язку з його смертю. Помер український вчений зі світовим ім’ям від сепсису (зараження крові) після простої, проте невдалої операції з видалення карбункулу (звичайного чиряка) у всесоюзному (!!!) санаторії в Кисловодську, де кваліфікованих лікарів точно не бракувало.
За наше ж жито…
Ще важчою була доля тих, хто одразу опинився в більшовицькій партії і після Петроградського перевороту і проголошення декрету про мир на багнетах приніс в Україну комуністичний режим, війну, кров і сльози.
Юрко Коцюбинський, син українського класика Михайла Коцюбинського – член першого українського радянського уряду – арештований НКВС 1935-го, розстріляний за троцькізм 1937-го.
Християн Раковський – глава Раднаркому УСРР і нарком зовнішніх справ УСРР, розстріляний 1941 року, звинувачений в правому троцькізмі (виявляється, був і такий).
Володимир Антонов-Овсієнко, який у 1917–18 роках розробляв військову операцію і командував наступом більшовиків на Україну, 1938 року був розстріляний теж як троцькіст.
Олександр Шумський, народний комісар освіти УСРР, арештований 1933-го, звинувачений у приналежності до Української військової організації (УВО), пройшов Соловки, тюрми й заслання в Красноярську, ухвалив рішення про самогубство 1946 року, про що повідомив в особистому листі Сталіна. Спроба самовбивства не вдалася. Проте це не завадило сумнозвісному Павлу Судоплатову застрелити Шумського по дорозі з Саратова до Києва за особистим розпорядженням Сталіна, Хрущова та Кагановича.
Євгенія Бош – народний секретар внутрішніх справ Української народної республіки рад (1917–1918), яку пізніше більшовики перейменували в УСРР, теща Юрка Коцюбинського, з неї та її харизми власне й почалося встановлення більшовицького режиму в Україні, застрелилася 1925 року.
Лівий есер Михайло Муравйов, чиї червоні банди мордували Київ і Харків узимку 1918 року, розстрілюючи на місці всіх, хто говорив українською, вже за кілька місяців спробував вчинити антибільшовицький заколот на Східному фронті, захопивши Симбірськ. При спробі заблокувати губернську Раду під час засідання її членів йому оголосили про арешт, він вчинив опір і був застрелений на місці (за іншою версією сам застрелився).
Микола Скрипник, якого у грудні 1917 року на більшовицькому з'їзді рад у Харкові заочно обрали членом першого радянського уряду в Україні (так званого «Народного Секретаріату»), застрелився 1933 року в розпал Голодомору.
Перелік можна продовжувати й продовжувати. Згадавши, наприклад, що легендарний червоний командир Микола Щорс насправді був убитий під час бою не в лоб ворогом, коли дивився у бінокль (саме цю версію підтримувала радянська міфологія), а пострілом в потилицю і з близької відстані. Тобто своїми ж. Це підтвердила ексгумація тіла 1949 року. Вирок смерті був винесений Реввоєнрадою 12-ї армії, яка звинуватила Щорса в симпатії до українського націоналізму. Вирок виконав політінструктор цієї ради 26-річний Павло Танхіль-Танхілевич.
Чи хоче Росія миру
Усі ці історії свідчать про одне – знайти порозуміння з Росією і укласти з нею мир на будь-яких, навіть найбільш принизливих умовах (щоб задобрити агресора), зовсім не означає, що цього хоче сама Росія. Більше того, імперія зла, якою об’єктивно продовжує бути сьогоднішня РФ, в першу чергу сама пожирає адептів такого миру й такого порозуміння. І ліквідація ватажків ОРДЛО різного калібру тому найбільш свіжий доказ. Якщо їхню долю хочуть повторити теперішні українські політики, то в них у майбутньому є «широкий» вибір: від вкоротити самому собі віку чи невдалого видалення чиряка до особистих листів Путіну про помилування або чаю з полонієм чи парфумів із «новічком».
Але, якби ж тільки ватажками й політиками все й закінчувалося. Після такого миру іде встановлення російського порядку для всіх пересічних громадян, що неминуче, як показує історія, обертається масовими репресіями, арештами і вбивствами. А кому пощастить вижити – того чекає одне: бути витратним матеріалом, ресурсом імперії, в тому числі і гарматним м’ясом у війні проти всього цивілізованого світу за цілком ірраціональну і примарну ідею. Чи то світової революції пролетаріату, як було сто років тому, чи то за «русский мир во всем мире», як це є зараз.
Наших дітей й онуків знову зможуть класти тисячами по новітніх афганістанах, змушувати придушувати спротив московській імперській пошесті у Європі, як це було в Будапешті 1956 року чи, наприклад, в Празі 1968 року, за яку сьогодні прокремлівська компартія Чехії, який парадокс, звинувачує саме українців.
Вибір є
Один із батьків-засновників США Бенджамін Франклін казав: «Ті, хто готовий віддати свою свободу, щоб придбати недовговічний захист від небезпеки, не заслуговують ні свободи, ні безпеки». Але ж безпека і мир понад усе.
Чи можливий мир з Росією?
Як на мене, найбільш чесно з сучасників відповів на це питання журналіст Віталій Портніков – поки РФ не погодиться з правом української держави і народу на самостійне існування, миру не буде.
А коли ж вона погодиться?
Найбільш влучно, як на мене, відповів Вінстон Черчилль: «Росіяни поважають силу, військова слабкість – ось, що завжди викликає у них презирство… Росія ніколи не буває такою сильною, як ти боїшся, і такою слабкою, як ти сподіваєшся».
Тож єдиний справжній шлях до справжнього миру (перемоги) – наша сила, військова, а отже економічна, за підтримки цивілізованого світу. Другого не дано.
І якщо політики, які претендують у президенти, та їхні штаби обіцяють щось інше, то вони або відверто лукавлять, щоб набрати побільше голосів на виборах (популізм), або відкрито працюють на ворога (зрада).
Нам, українцям, самим обирати між миром (перемогою), популізмом і зрадою.
Тимур Нагалевський – політичний оглядач
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
