Віктор Шевченко, позивний «Шрек», боронив Україну в складі батальйону «Донбас» у перші найгарячіші місяці бойових дій на Донбасі, які тривають уже чотири роки. Після демобілізації весною 2016 року Шевченко займається проблемами соціального захисту ветеранів бойових дій, підтримкою родин загиблих побратимів як голова правління громадської організації «Цивільний корпус добровольчих батальйонів». У розмові з Радіо Свобода ветеран детально розповідає про наявні у середовищі ветеранів АТО проблеми, про відчуття справедливості та відповідальності за майбутнє України.
– Так трапилось, що майже весь наш батальйон повернувся із зони воєнних дій і його бійці демобілізувались одночасно, це був квітень 2016 року. Звичайно, хто вирішив для себе, що хоче далі служити у війську, той підписав контракт і залишився в армії. Щоправда, таких людей з нашого загалу виявилось небагато.
– А більшість, повернувшись додому, виявила чимало проблем довкола, правильно?
– Саме так. З одного боку, нас багато чого об’єднує, з іншого – ми повернулись і потрапили у зовсім інакший світ, ми трохи про нього забули, трохи стерлась із пам’яті його багатоплановість. На війні світ чорно-білий, на мирній частині країни він має ну дуже багато кольорів, відтінків. Але і у цьому мирному світі є речі, які об’єднують ветеранів бойових дій, особливо добровольців: як правило, добровольчий батальйон об’єднує людей ідейних, які мають одну загальну мету та борються за її здійснення. Під час, а ще більше після війни в її учасника також загострюється відчуття справедливості.
– Можете навести приклад з власного життя?
Коли ворог «хапнув» шматки території країни – хтось має боронити цю країну зі зброєю, а інші мають робити свою справу задля спільної перемоги
– Наводжу приклад зі свого військового життя: якось я сидів у бліндажі і «ловлю» інтернет. «Зловив», зайшов у соціальну мережу Facebook і прочитав, що у Києві відбулась акція за участю представників лівих політичних сил. Було написано, що по Хрещатику пройшли комуністи та прогресивні соціалісти на чолі з Наталею Вітренко. Я був не просто вражений, я був обурений. «Що ж це відбувається?! Як таке можливо?!», – питав я сам себе. Було дуже образливо. Адже моя позиція така: коли у країні точиться війна, коли ворог «хапнув» шматки території країни – хтось має боронити цю країну зі зброєю, а інші мають робити свою справу задля спільної перемоги. Упевнений, що не виходить назвати ліві політичні сили патріотами і тими, хто працює на перемогу. Більшість же в українській спільноті дозволяє собі бути пасивною, що жодним чином не тішить. Натомість, ті, хто пройшов війну, готові працювати, вже повернувшись у цивільне життя.
– То чим ви і ваші побратими займаєтесь після демобілізації?
Нам бракує належного фінансування. Ми не отримуємо коштів ні з державного, ні з міського київського бюджету
– Ми, об’єднавшись, займаємось нібито елементарними речами: допомагаємо одне одному, підтримуємо наших побратимів, хто вирішив продовжити службу у війську, вкрай важлива частина нашої спільної праці полягає у підтримці родин наших загиблих хлопців. Якщо бути відвертим, то визнаю: нам бракує належного фінансування. Ми не отримуємо коштів ні з державного, ні з міського київського бюджету. У нас діє система внесків, але їх не так і багато й вони не покривають повністю наших потреб.
– Тобто фактично «Братерство» працює на волонтерських, чи то на добровільних засадах?
Ми допомагаємо нашим побратимам і друзям, які перебувають «на передку», адже медичні аптечки, смаколики, білизна чи теплі речі ніколи не є зайвими
– Фактично так. Нас підтримують партнерські організації, волонтери, благодійні організації, власне, так працюють чимало ветеранських спілок по всій країні. Для мене найголовніше – це мати «зворотній зв’язок» з тими, кому ми з «Братерством» допомагаємо: хлопці вдячні, кажуть, що добре слово і добра пам’ять важать більше, ніж речі матеріальні. Добре, що наша організація дозволяє нам, сказати б, триматися купи, що ми не втратили цього побратимського зв’язку поміж собою. Важливо також, що ми допомагаємо нашим побратимам і друзям, які перебувають «на передку», адже медичні аптечки, смаколики, білизна чи теплі речі ніколи не є зайвими. Зрозуміло, що у війську людина отримує від держави те, що вона повинна йому дати, відповідно до статутних положень і міністерських наказів, і не більше того. А ми намагаємось потішити солдата чимось, що нагадає йому рідну домівку або просто дозволяє перебувати у комфортних, наскільки це дозволяють обставини, умовах.
