Повірили Сталіну: як обдурена сім'я повернулася до Франції в третьому поколінні

У циклі «Діти Франції» Білоруська редакція Радіо Свобода розповідає про родину шахтарів Сологубів, які з Франції переїхали на Донбас, а потім повернулися на батьківщину предків – до Білорусі.

Історія записана зі слів Олександра Сологуба з Молодечно. Саме він в розмові з французькими дипломатами в Мінську першим назвав себе «сином Франції».

У 1999-му він написав лист президенту Франції Жаку Шираку, дочекався від того відповіді, отримав запрошення відвідати рідне місто Алес (Alès) в Провансі.

Олександр Сологуб вже 10 разів побував у Франції, через 53 роки після від'їзду з Франції до нього «повернулася» французька мова.

Врешті-решт він влаштував у Франції родину свого сина Олександра, який вже отримав, в тому числі за допомогою документів батька, французький паспорт.

​Алесь з Алеся, який живе в Молодечно

Алесь Сологуб народився 26 жовтня 1935 року в шахтарському містечку Алес на півдні Франції. У цьому році йому буде 83 роки, але він жартома каже, що буде 38.

Він живий, рухливий, має хорошу пам'ять, його однокімнатна квартира в будинку на Великому Стовпові в Молодечно виглядає як музей родини: всюди фото, артефакти життя Сологубів, заможного у Франції і тяжкого – в СРСР.

Олександр Сологуб зберіг в квартирі будильник, куплений батьком в 1932 році у Франції, щоб встигати на шахтарській зміну в забій, а також свій велосипед Харківського заводу 1960 році виготовлення – з кривим кермом, майже спортивний, на ньому він в цьому році двічі виїжджав.

Велосипедний спорт у Франції – національний, підлітком на батьківщині Алесь Сологуб мав свій французький велосипед, гарний, нікельований, з ручним гальмом, але на радянському Донбасі його довелося продати, щоб купити їжу. Пан Олександр пам'ятає цю втрату і через 70 років.

У Франції у батьків Алеся Сологуба – Олександра і Віри – народилися ще дочка Зіна, яку там називали Жинета (1937) і молодший син Микола (1946).

Батько хотів заробити на маєток

Глава сім'ї Олександр Якубович Сологуб (1904-1969) до війни ніколи не жив в СРСР, тільки в Російській імперії, Польщі та Франції.

У 1930 році батько поїхав на заробітки до Франції, в першу ж відпустку приїхав у рідне село і влаштував бенкет, взяв за дружину сусідку Віру Федорівну Захарич (1908-1983).

Батьки були уродженцями села Ковалі, це 10 кілометрах від Вілейків. Були вони селянами, землі мали мало, а тут приїхав вербувальник з Франції, шукав бажаючих працювати на шахтах – батько і підписав контракт.

Усього в міжвоєнний період у Франції на шахтах і в сільському господарстві працювало близько півмільйона громадян Польщі, серед них чимало вихідців із Західної Білорусі.

«В основному виїхали на шахти поляки і багато наших земляків. Там у Франції серед наших знайомих були люди з Браслава, Долгінова, Слонима, Барановичів, Новоєльні. Одні були православними, а інші католики. Але ми дружили», – згадує Олександр Сологуб.

«У Олесі була у нас 2-кімнатна квартира від шахти – в кварталі для шахтарів і робітників металургійного заводу. Будинок був барачного типу на 4 під'їзди, без зручностей», – згадує пан Сологуб житлові умови у Франції.

Як оповідає син, на шахті Олександр Якубович заробив достатньо, щоб повернутися до Польщі, купити маєток і жити в ньому багатою людиною, – таку він мав мрію. Мати не працювала, але іноді їздила разом з татом збирати виноград і полуниці, прала людям білизну, копійку мала, також старалася для добробуту сім'ї.

«Але вибухнула війна, прийшла окупація і всі зібрані гроші «гавкнулись». Наприклад, як був у банку мільйон, то залишилося, як один франк», – говорить Олександр Сологуб.

Французьке дитинство

Алесь і Зіна вчилися у французькій школі, грали з друзями, ходили до костелу. Алесь два роки був скаутом, один раз з батьком відпочивав на морі.

«Ми розмовляли там між собою французькою, білоруської мови не знали, а з поляками говорили польською. Я кілька слів польською знав», – каже він.

На питання про найприємніше враження з Франції Олександр Сологуб відповів: «У Франції в дитинстві я мав все дитяче, а в СРСР я нічого дитячого не мав. Хоча радянські люди і говорили, що у них все є, насправді вони не мали нічого. А у Франції я мав іграшки, морозиво, банани, апельсини, мандарини, дині, цукерки – цього в СРСР не знали. У Франції я навіть бачив, як робляться цукерки».

«В СРСР ми з мамою займали о 5-й годині ранку чергу за хлібом, ми проклинали ці черги. А сусіди сказали, що якби так сказала радянська людина, її б уже тут не було», – пригадує Алесь.

Війну у Франції сім'я пережила без втрат, хоча іноді голодували. Пан Олександр згадує, як ходили з мамою на звалище, куди німецький гарнізон викидав харчові відходи, мати вирізала шматки із зіпсованою картоплі і робила деруни. Також підбирала діряві шкарпетки, штопала і носила. Купити нові було неможливо. Батько був шахтарем, а їх на війну не брали. І німці його не чіпали.

Як зважилися їхати до СРСР

Під час війни батько іноді зустрічав радянських військовополонених, і ті розповідали про колгоспи і про те, що землю в СРСР не продають.

«Військовополонені говорили батькові: ніколи, ніколи не їдьте в Радянський Союз. Я тоді ще не розумів, що вони говорять, це потім, як ми приїхали, я почав говорити по-радянськи», – пригадує Олександр Сологуб.

Після війни в містечко Алес почали приїжджати дипломати з радянської посольства в Парижі, агітували їхати в СРСР, говорили, що там буде добре, не будете на капіталіста працювати, а тільки на себе.

«Вони організовували бали від імені такої організації – Союз радянських патріотів Франції. Водій радянських дипломатів опісля розвозив людей і навіть мене покатав», – згадує пан Олександр.

Батько був членом Французької комуністичної партії, брав участь в Русі спротиву (підпілля) під час війни, був членом Спілки радянських патріотів. На одній із зустрічей цієї організації його дітям Олесю і Зіні навіть доручили тримати в руках великий портрет Сталіна.

У 1946 році батько прийняв рішення їхати в СРСР, але спочатку попросив знайомих з Долгінова, які поїхали раніше, щоб написали, як там. Вони не написали. Але це не зупинило батька.

Репатріація в товарному потязі

У 1947 році батько остаточно погодився на вмовляння радянських дипломатів і сім'я виїхала, спочатку пасажирським поїздом.

Репатріантів до СРСР збирали в Ельзасі, на німецькому кордоні, з речами.

Тиждень там чекали, а потім поїхали до Лейпцигу, приїхали в радянську зону окупації Німеччини. Після межі радянської зони їхали вже товарним потягом. По дорозі бачили, як сильно були розбиті війною Німеччина і Польща.

На першу радянську станцію Ковель приїхали вранці. Репатріантів не випускали на вулицю, вони в своїх вагонах їли консерви і викидали банки за двері, а радянські діти в фуфайках бігали по ці банки і облизували.

«У батьків волосся стали дибки. Вони такого не бачили ніколи. А біля залізниці на радянській стороні лежали людські скелети, навіть одягнені... Коли я порівняв ту війну, яку пам'ятаю у Франції, і те, що я побачив в Радянському Союзі, я зрозумів, що це була катастрофа. Там, звичайно, теж бомбили, але такої розрухи не було, а тут все було до землі знищено», – пригадує Олександр.

Опісля цілий ешелон репатріантів з Франції направили на Донбас.

Сімейних розподілили на шахту 10-біс, відновлювати і працювати на видобутку вугілля. Місто, в яке вони потрапили, називалося Сталіно, зараз це Донецьк.

Плакали всі

В СРСР переселенці з Франції відразу відчули голод і страх.

«Ми зрозуміли, що нас обдурили, як тільки приїхали. Сильно плакали. Не тільки ми, всі плакали. Ми не просилися назад до Франції. Але просилися інші. А їм показали дулю, французькі документи у них забрали», – пригадує Олександр.

Сім'я Сологубів в СРСР продала всі свої французькі речі – в тім числі красивий велосипед Алеся, мамині лакові туфлі.

«Мій велосипед тато купив за 11 тисяч франків, такі велосипеди тільки зараз з'явилися в колишньому Радянському Союзі. А у Франції таких було навалом. Шкода мені було цього велосипеда, а продали його одному хлопцю, батько якого був головним інженером. Треба було продати, тому що нам не було що їсти».

На околиці Сталіно родина Сологубів жила в триповерховому будинку на три під'їзди без зручностей, одна кухня на дві родини. Самі пізніше зробили грубки, так відразу їх не було. Батько спочатку працював на будівництві самої шахти, а вже потім шахтарем.

Алесь Сологуб після п’яти класів радянської школи теж пішов працювати на шахту, потім взяли в армію на три роки. Сестра Зінаїда закінчила шість класів, а молодший брат Микола – вісім.​

Переїзд з Донбасу в Білорусь

У 1954 році батько пішов на пенсію – 125 рублів на місяць. Він не хотів жити на Донбасі, так як там велика загазованість, терикони, хімічні заводи. «Отрута і все», – говорив він.

У 1960 році поїхали до Білорусі, купили в Молодечно будинок за 40 тисяч рублів, своїх грошей не вистачило, позичили 15 тисяч у знайомого шахтаря. У цьому будинку на вулиці Тихій зараз живе молодший брат Микола.

Також в 1960 році до Білорусі приїхали тато і мама, потім до них приєднався молодший син Микола, а Алесь залишався на Донбасі, працював в шахті, сподіваючись заробити дострокову пенсію.

Але в 1964 році Олександр також приїхав до Білорусі, хворий, цілий рік лікувався від радикуліту, так як робота на шахті була дійсно каторжною.

В Молодечно Алесь Сологуб працював слюсарем, потім лакувальником на Станкозаводі. Сестра Зінаїда залишилася на Донбасі.

Батько Алеся помер в 1969 році, маючи 65 років: вилив крові в легені, професійна хвороба шахтарів.

У 1971 році Олександр оженився з Катериною Олександрівною Горецькою, яка походила з села Груздова, в 10 кілометрах від Молодечно.

У 1940-му році більшовики заслали її сім'ю до Сибіру за те, що її тато був за Польщі лісничим, а дід був священиком і мав великий будинок. У Сибіру народилася Катерина, разом з матір'ю повернулися через 28 років, і звернулися за компенсацією за конфіскований владою будинок, який використовували як школу, але будівлю оцінили як три кілограми ковбаси.

У 1971 році в Алеся і Катерини народився син Олександр.

Лист Жаку Шираку

За Франції, яку Алесь Сологуб вважає своєю батьківщиною, він завжди нудьгував, в армії навіть з пам'яті малював план вулиць рідного містечка Алесь.

Навіть за часів СРСР Олександру вдавалося листуватися зі шкільними друзями і знайомими, з подругою сестри і друзями батьків. І на листи вони відповідали. Але на прохання надіслати виклик, щоб приїхати до Франції, щось не відгукувалися.

У 1999 році Олександр Сологуб надіслав листа президентові Франції Жаку Шираку, в якому написав, що хоче побачити свою батьківщину. Дружина Катерина і син Олександр його в цьому підтримали. Лист згодом не напряму, а через родичів в Гданську, щоб вони перевели в інший конверт і відправили адресату.

Боявся, що цензори могли не пропустити через кордон цього листа.

«Я написав Шираку, як вмію, що вперше за стільки років хотілося б потрапити хоч один день на батьківщину. Приблизно рік чекав відповіді, і напередодні Нового року отримав відповідь від Жака Ширака: вітальну листівку і державний лист, мовляв, я не маю права вас запросити, але збирайте документи і йдіть з цим листом до посольства».

З листом президента Алесь Сологуб і пішов до посольства Франції в Мінську, сказав, що він «дитина Франції», що хоче побачити батьківщину.

У посольстві його прийняв консул. Добре говорити французькою Алесь вже не міг, але кілька слів згадав, показав фотографії. Через тиждень знову покликали в посольство, порадили зробити в паспорті штамп з дозволом на виїзд «в усі країни світу», який раніше потрібен був, щоб прикордонники випустили за кордон.

Нарешті консул повідомив, що посольство мало переговори з мером міста Алес Максом Рустану і що він офіційно запрошує Олександра Сологуба в рідне місто.

«Сказали, що мер буде опікати, що запрошує на 21 день! А я розраховував на день», – радів Олександр Сологуб.

Побачення з рідним містом через 53 роки

6 квітня 2000 року Алесь Сологуб рушив на зустріч з батьківщиною.

Квитки на поїзд і автобус через Марсель, Ніццу, Ним оплатили французи. По дорозі на батьківщину Алесь просто з вікна фотографував французькі пейзажі.

У місто Алес Сологуб приїхав об 11 годині вечора. З вокзалу відразу прийшов до мерії, але там нікого вже не було.

«Думаю, потрібно десь ночувати. Стукаю – закрита мерія. Іду на вокзал, думаю, може, там мене пустять. Побачив поліцію, зупинив. Сказав, як міг, хто я і навіщо приїхав, спитав, де можна переночувати. Вони перевірили у мене документи, посадили в машину.

Приїхали до будівлі, де я в перший клас пішов. Там вже не школа, там люди живуть, квартири. Одна жінка відкрила, сказала, що не знає мене. Я сказав, що я брат Жанет, 25 років писав вам, але вона закрилася і не захотіла розмовляти. Поліція знову посадила мене в машину і привезла до іншої хати. Виявилося, це готель, де мене і поселили одного в номері».

Вранці Алесь знову прийшов в мерію, йому сказали, що чекають його в 3-й годині дня.

«О 15 годині до мене вийшов мер Макс Рустан. Він сказав, що мене тут облаштують, і ресторан, і готель буде їхнім коштом. Мене лімузином повезли в готель, на ґанку зустрічали людей 12-15, вся адміністрація. Далі ключ від номера люкс, і 21 день я там пробув».

Через 53 роки відсутності місто було важко впізнати. Шахту закрили, там зараз музей, куди можна сходити на екскурсію. Квартал, де Алесь народився, знесли, побудували великий спортивний комплекс, терикони також знесли, а річку взяли в бетонну набережну.

Алесь Сологуб знайшов деяких друзів, однокласників, разом близько 20 старих знайомих, однак не всі погодилися зустрітися. З найкращим другом-однокласникам Жаном Гудерню, з яким листувався 25 років, зустрітися не зміг, оскільки той помер за 8 років до приїзду Алеся.

Ще Алесь Сологуб поспілкувався з журналістами місцевої газети, про його приїзд на батьківщину вийшла стаття.

У вересні 2001 року була друга поїздка до Франції, разом з дружиною, були у Алеся нові знайомі, які запросили на три тижні.

Листування з друзями в рідному місті і зустрічі тривають досі.

​Повернення французького паспорта

Після першої поїздки на батьківщину Олександр Сологуб побував у Франції вже 10 разів, в тому числі 5 разів у рідному місті.

У 2008 році до Франції переїхав його син Олександр. Син закінчив в Білорусі 8 класів школи і ПТУ, за фахом слюсар-верстатник.

«Я йому підказав, що треба їхати до Франції. Він поїхав, здався в поліцію і залишився там. Приїхав в Тулузу, де живе мій однокласник, який його і запросив. Синові допомогло те, що я був народжений у Франції, маю відповідні документи, і що його дід 18 років там працював», – розповідає пан Олександр.

Син працює в Тулузі в будівельній фірмі, виконує завершальні роботи. Спочатку жив з дружиною Тетяною і дітьми в трикімнатній соціальній квартирі, зараз побудував окремий будинок в передмісті.

Син отримав французький паспорт, який батько втратив в 1947-му.

Батько Олеся Сологуба помер у 1969 році, мати – в 1983-му, поховані вони в Молодечно. Сестра Зінаїда працювала на хімзаводі, померла в 1989 році на Донбасі від астми. Молодший брат Микола живе з сім'єю в Молодечно, працював на Станкозаводі лакувальником-верстатником, потім перейшов на залізницю, зараз на пенсії.

Дружина Олеся Сологуба Катерина померла в 2014-му.
На Донбасі залишився один племінник, який живе в Донецьку, окупованому проросійськими сепаратистами.

«Після окупації зв'язок з ним втрачено і нічого про нього не знаю. На пошті сказали: не пишіть, це безглуздо. Але я переконаний, що зв'язок з ним відновиться, що Донбас повернеться, бо це – Україна», – говорить Олександр Сологуб.

На питання, чи хотів би він приєднатися до сім'ї сина і також повернутися до Франції, Алесь Сологуб відповів: «На сьогоднішній день такої розмови не було, щоб і мені переїхати до Франції. За мною в Білорусі квартира і дача. Я радий, що діти там, але це їхнє життя. А в цьому році я ще поїду до Франції, до сина і до рідного міста Алес».

Діти Франції

Їх називають «дітьми Франції», хоча у них вже свої внуки і правнуки.

7 липня 2018 року в резиденції посла Франції в Білорусі Дідьє Канеса вперше зібралися з десяток людей, які народилися у Франції в 20-40-х роках минулого століття – ті, хто вижив і кого вдалося знайти французьким консулом в білоруських містах і селах.

За даними російського історика Віктора Земскова, на червень 1948 року з Франції до СРСР репатріювалася 6991 особа. У різні роки вони емігрували з Російської імперії, Австро-Угорщини та Польщі. Серед них було 1420 росіян і 5471 особа «українського або білоруського походження».

Оригінал публікації на сайті Білоруської редакції Радіо Свобода