В Одесі зніматимуть документальне кіно про людей, які намагаються зберегти рідне місто. Це буде персональна і водночас глобальна історія від режисера Олександри Чупріної. Фільм «Перлина абсурду» розповідатиме про місто міфів, абсурду та сімейного коріння режисера, говориться в описі фільму на сайті Держкіно – агентство забезпечує повне фінансування проекту. Сама режисер в інтерв’ю Радіо Свобода говорить простіше: це кіно про людей, які змінюють Одесу і які борються за неї. Ми зустрічаємось поблизу колонади Воронцовського палацу. Бельведер почали реставрувати ще в 2017 році, але об’єкт й досі стоїть за будівельним парканом. аАктивісти говорять про фактичне знищення пам’ятки. Під час прогулянки центром міста режисер розповіла Радіо Свобода про своє ставлення до старої архітектури Одеси, про радянського «ворога народу» серед своїх предків і про те, чому взагалі буде знімати цей фільм.
– Про що буде ваш фільм?
– Я хочу розповісти про мою Одесу, про те, якою я її бачу і якою я її бачила раніше. І для мене питання, якою вона буде потім. Це місце, бельведер поблизу Воронцовського палацу, для мене дуже важливе. Рік тому тут почалася реставрація, яка мала бути еталоном таких робіт в Україні. Я знаю людей, які тут працювали, і знаю, як вони працювали – це професіонали, які насправді хотіли реставрувати колонаду. А зараз тут звичайний ремонт, а не реставрація. Не думаю, що двісті років тому використовували бетон і такі цегли.
– А тут ви також знімаєте фільм?
– Так, це місце буде в фільмі. Я займалася тут в хореографічній школі в дитинстві, тут брала участь в змаганнях танцювальних у Воронцовському палаці. Тут гарно видно море, причому раніше його можна було побачити краще, оскільки не було стільки цистерн поблизу порту. Але я не хочу, щоб у фільмі була ось ця ностальгія – колись було краще, а зараз погано. Зміни це природньо, просто треба було домовитися, якими вони будуть.
– А кого ви знімаєте в своєму фільмі?
– Наприклад, ми знімаємо Дмитра Хамула. Він займається створенням музею пічки в Одесі, збирає цегли і кахлі з пічок. Потім знімаємо архітектора-реставратора Анатолія Ізотова, який займався раніше реставрацією бельведеру, архітекторів Андрія Черненка і Миколу Чепелєва. Це дуже круті люди, які рятують Одесу, тому що її люблять.
Також я буду розповідати про свою родину, це будуть історії з минулого. Ми все одно пов’язані із минулим і через радянський період ми мало що знаємо про своїх предків. Багато чого з історії моєї родини замовчувалося. Наприклад моя бабуся розповідала, що довго не могла зрозуміти, чому діда ніколи не було вдома і що таке «ворог народу».
– З чого для вас складається сучасна Одеса?
– Сучасна Одеса… Це про те, що ми забули, що таке Одеса. Є якесь враження від того, якою вона була раніше. І всі домовилися, що такою вона є і зараз, але вона не така. І всі продовжують жити в цьому міфі, всім це подобається, «Рімочка-Сарочка»… Але такого вже нема. Це не погано і не добре, це просто факт, від якого треба відштовхуватись.
Мені не подобається процес, який відбувається в центрі міста. Архітектура це єдине, як я вважаю, що залишилося від тої старої Одеси, яку всі люблять і якщо ми забудуємо центр міста багатоповерхівками, то нічого не залишиться. І мій фільм буде в тому числі про людей, які намагаються це місто зберегти. Зберегти те, для чого туристи сюди приїжджають. Поки що туристи закривають очі на реконструкцію і на реставрацію. Але так буде не завжди і скоро не буде на що дивитися.
– А як зміна обличчя міста змінює людей?
– Це звісно не нова думка, але простір впливає на людину, а людина – на простір. Ось тут поблизу колонади ми можемо погуляти, подивитися на небо, на море, тут багато повітря. А якби тут були багатоповерхівки, як наприклад на Позняках в Києві, були б зовсім інше відчуття
– Як взагалі з’явилася ідея знімати кіно про Одесу?
– Майдан, революція, війна, потім волонтерський рух – я пірнула в це і дуже рідко бувала в Одесі. Але поступово почала помічати, що все навколо змінюється. Я зрозуміла, що мені не подобається те, що відбувається, але єдине, що я можу зробити, це зняти про це фільм. Сьогодні я дуже вдячна за підтримку від Державного агентства з питань кіно, за те, що є відкритий конкурс. Ця процедура дає можливість «буму» українського кіно бути не підпільним, а широко відомими.
– А як ви потрапили на пітчинг Держкіно?
– Мені порадила туди звернутися продюсер фільму Ельміра Асадова. Вона навчалася в тому ж університеті, що і я, і вона також з Одеси. Пітчинг був важкий – на конкурсі було багато учасників із сильними роботами. А в мене була авторська повнометражна робота, ще й документальна. Це ж не комедія ігрова.
За останні півтора роки ми взяли також участь в трьох майстернях з розвитку фільму. Перша була в Варшаві, де сімейна історія стала більш розвинутою і більше підкресленою. Потім я їздила в Німеччину презентувати фільм, а навесні ми були в Швейцарії на фестивалі документального кіно Visions du Réel. Там ми займалися трансмедійною кампанією до фільму – вчилися використовувати крос-платформи, для того, щоб історія становилася більш повною і об’ємною. Це ми плануємо на майбутнє.
– Як на пітчингу поставилися до вашого фільму?
– В нас насправді був «батл» під час пітчингу. Комісія слухає багато проектів за один день, а ми ще потрапили останніми перед обідом. Всі були стомлені, а я намагалась балансувати між легкою презентацією і серйозними темами. Було дуже важко. Крім того, нас було дві дівчини і не всі готові були всерйоз нас сприймати.
– Що вам більш за все подобається в Одесі?
– Я народилася в Одесі і виросла тут. Дуже багато часу провела в різних старих будинках, у відомих двориках і не розуміла, чому люди, які там живуть, так зневажливо ставляться до свого житла. Я народилася у житловому масиву «Котовського» (найвіддаленіший від центру Одеси мікрорайон – ред.) і моє близьке знайомство із центром міста пояснюється тим, що я багато гуляла тут із друзями, ходила тут до гімназії, до музичної школи, на танці.
Зараз ми з вами дивимось на будинок Русова, і він для мене фантастичний. Це важко пояснити словами, але в ньому закарбований час, в ньому закарбована епоха і те, як люди відносилися до своєї роботи і до простору, де вони живуть.
Цей будинок якісь особливий для мене, тому що я постійно тут ходила, його розглядала. Я дуже добре пам’ятаю як тут вперше була пожежа і я не могла зрозуміти, чому і як це взагалі сталося. А потім я дорослішала і почала дещо розуміти. Якщо дуже коротко, то я зрозуміла, що власники будинків в центрі міста не хочуть їх відновлювати. Вони хочуть, щоб тут було щось інше, що їм буде приносити гроші.
Я бувала в будинку Русова, коли він був закинутий, і реконструкція, яка зараз тут відбувається, сподіваюсь відбудеться правильно. Якісь речі важко казати словами, я просто дуже люблю цей будинок. І для мене завжди було абсурдним, що всім було нібито «окей», що будинок Русова стоїть роздовбаний і покинутий. Що при цьому всі продовжують любити Одесу і казати, яка вона прекрасна. Сьогодні коли друзі мене просять показати Одесу, мені соромно. А я не хочу, щоб мені було соромно. Я хочу, щоб мої діти могли фізично подивитися на цей будинок, а не на 3D-реставрацію.
– Який головний посил «Перлини абсурду»?
– Мені хочеться, щоб люди зупинились і подивились на те, що знаходиться поруч із ними. Є люди, які живуть в унікальних будинках, але ніколи на них не дивляться, не розуміють, як це на них впливає.
– Де б ви хотіли показати цей фільм в Одесі?
– На Приморському бульварі був колись відкритий кінотеатр. Там зараз збираються побудувати готель. А мені б хотілося, щоб готелю там не було, а й далі був кінотеатр. І ось там я б хотіла показати цей фільм. Взагалі всю цю історію я почала, щоб досягти якихось змін.
– Інколи журналістів обвинувачують в тому, що вони перетворюються на активістів – замість простого інформування, вони намагаються щось змінити. Ви виглядаєте як режисер-активіст.
– Я не хочу казати, що це моя проблема (сміється-ред.). Це моя особливість. Мені не все одно, і я хочу якось вплинути. Я одночасно розумію, що треба просто робити кіно, але й сидіти спокійно не можу. Треба постійно балансувати і розуміти, де твоя межа. Що ти як документаліст ти можеш робити і як ти можеш впливати на простір.
