Окупація Чехословаччини військами Варшавського пакту в серпні 1968 року докорінно змінила життя сотень тисяч жителів цієї країни. Багато свідчень залишилося про те, як танки їздили вулицями Праги, як гірко реагували чехи на появу солдатів з «братнього» Радянського Союзу, з яким обіцяли бути «навіки разом». А як поставилися до приходу радянських військ на східних теренах тогочасної Чехословаччини, на Лемківщині, де жила значна українська меншина? Про це говоримо з нашим колишнім колегою, багатолітнім працівником Радіо Свобода, ведучим історичних та релігійних рубрик Іваном Гватем.
Звістка про вхід радянських танків на територію Чехословаччини застала 18-літнього випускника середньої школи Івана Гватя в домі його дядька, брата його батька, або ж стрійка, як кажуть на Лемківщині.
Я був у стрійка неподалік Пряшева. Він збудив мене десь о 5-й годині ранку зі словами «руси прийшли»
«Я був у стрійка неподалік Пряшова. Він збудив мене десь о 5-й годині ранку зі словами «руси прийшли», тобто росіяни. Він поїхав на роботу до Пряшева, я поїхав з ним і побачив, що всі вулиці переповнені танками, іншими військовими машинами», – згадує Іван Гвать.
Реакція словаків та місцевих українців була така ж, як і в Празі. За словами Івана Гватя, люди були дуже обурені, сварилися з солдатами, казали «ідіть додому, в нас немає ніякої контрреволюції», дехто кидав каміння в радянські танки. У Пряшеві разом із товаришем почав обходити радянських солдат і молодий Іван.
«Ми розмовляли з деякими навіть українською»
«Ми розмовляли з ними, з деякими навіть українською, бо дехто був з Києва. Один мені сказав: «Дивіться, я працював на підприємстві, мене взяли прямо з роботи – навіть перевдягнутися не встиг». Під формою в нього був робочий одяг. Він мусив підкорятися. Це був наказ», – розповідає Іван Гвать.
Він зазначає, що українці Словаччини так само, як і решта мешканців Чехословаччини, підтримували зміни, які принесли реформи «Празької весни», тож вони були обурені приходом «братніх військ» не менше за інших. Гнівно реагувала на окупацію Чехословаччини і місцева українська преса, яка встигла відреагувати на події ще до того часу, як радянська окупаційна влада встановила повний контроль над Чехословацькими ЗМІ.
Редакція українських газет «Нове життя» та «Дружно вперед» видали два нелегальні номери про цю окупацію, поки їх не закрили
«Редакція українських газет «Нове життя» та «Дружно вперед» видали два нелегальні номери про цю окупацію, поки їх не закрили. Там були вістки з різних частин Пряшівщини», – згадує Іван Гвать.
На території Лемківщини, де відразу після війни особливо лютували радянські каральні органи, відправляючи десятки тисяч людей на Сибір, переважно етнічних українців, нові окупаційні війська також не намагалися знайти особливу підтримку.
«Радянська влада завжди вороже ставилася до українців на Словаччині, особливо тому, що через Пряшівщину на Захід йшли деякі самвидавчі матеріали. І взагалі, для них українці поза кордонами України були «ворожим елементом», «буржуазними націоналістами», так само, як українці в Канаді чи в Америці», – зауважує Іван Гвать.
«Їхав на три тижні, а залишився на 22 роки»
Для нього особисто 1968 рік став «переломним у житті». Через походження і погляди про плани вступити на журналістику до місцевого університету довелося забути, єдиним способом продовжити навчання здавалася втеча за кордон.
Тоді в країні був тотальний хаос. Я виїхав цілком легально. Але я їхав на три тижні, а залишився на 22 роки
«У листопаді 1968 року мені вдалося виїхати на Захід. Тоді в країні був тотальний хаос. Я виїхав цілком легально. Мені прийшло запрошення до Рима, на навчання. Я отримав паспорт, візу – все було легально. Але я їхав на три тижні, а залишився на 22 роки», – говорить Іван Гвать.
Отримавши теологічну освіту спочатку в Українській папській колегії в Римі, що була на той час єдиною у світі українською католицькою духовною семінарією, а потім у римському університеті Pontificia Universitas Urbaniana de propaganda Fide, Іван Гвать вирішив, що шлях священика не для нього. Він почав цікавитися історією, політологією, журналістикою, любові до якої ніколи не полишав. Це привело його до роботи в Мюнхені на Радіо Свобода, де він працював спочатку як позаштатний співробітник, а потім, після отримання статусу політичного біженця в Німеччині, у 1972 році став штатним кореспондентом Української редакції Радіо Свобода.
Я продовжував цікавитися цією темою, купував книжки про 1968 рік, які виходили на Заході
Події 1968 року продовжували цікавити його вже як історика та журналіста.
«Я продовжував цікавитися цією темою, купував книжки про 1968 рік, які виходили на Заході, цікавився історією, потім історією українців у Чехословаччині та на Закарпатті», – розповідає Іван Гвать.
Оглядаючись назад, він каже, що 1968 рік змінив все його життя, позбавив батьківщини та спілкування з рідними на багато років, але і дав ширший погляд на світ.
Радянська окупація 1968 року мене остаточно вилікувала від будь-якого романтичного русофільства. Я поставив хрест на будь-якій симпатії до Радянського Союзу та Росії
«Радянська окупація 1968 року мене остаточно вилікувала від будь-якого романтичного русофільства. Воно раніше проявлялося у тому, що ми співали російські пісні, як була добра нагода, вболівали за збірну Радянського Союзу з хокею. Це було підживлено пропагандою, чехословацькою і радянською, звичайно. А після того я поставив хрест на будь-якій симпатії до Радянського Союзу та Росії», – підсумовує Іван Гвать.
