Нуну Човелідзе досі пам’ятає той день, коли вона змушена була тікати зі свого грузинського села Дзарцемі у Південній Осетії в серпні 2008 року, скоро після того, як почалась російсько-грузинська війна. Човелідзе відправила дітей та онуків у Тбілісі ще до загострення бойових дій, а сама вирішила не залишати роботу лікаря в сусідньому селі Курта.

Її чоловік також залишався в їхньому восьмикімнатному будинку в декількох кілометрах на північ від столиці сепаратистського грузинського регіону Цхінвалі. Він не хотів залишати своє домашнє господарство: корів, свиней, два десятка курей, шість кроликів, ділянку з майже дозрілими овочами і горіховий сад.

Але, як розповідає Нуну Човелідзе, коли з’явилися російські танки і військові, вони з чоловіком побачили, що з сусідніх етнічних грузинських сіл, які бомбардували осетинські ополченці і збройні мародери, здіймається дим.

Подружжя зважилося на те, щоб залишити село, вже коли почуло, що російські війська швидко наближаються до села Курта і до їхнього будинку в Дзарцемі.

Через те, що довкола були контрольно-пропускні пункти ополченців і військових, мешканці не могли відправитися напряму головною дорогою на південь через Цхінвалі – туди, де можна було опинитися в безпеці, на території, контрольованій урядом Грузії.

Оскільки Човелідзе були в числі останніх грузинських жителів, які залишали Дзарцемі, їм довелося йти в гори в східному напрямку. Потім вони повернули на південь до села Ередві, перетнули адміністративний кордон Південної Осетії і опинилися на незаперечній території, підконтрольній уряду Грузії. У той час Нуну Човелідзе було майже 55 років.

«Я бігла по гірському перевалу. Ми зупинилися на найвищій точці, і мій чоловік сказав мені: озирнися, бо ми вже більше ніколи не зможемо побачити наших рідних місць. Я довго дивилася вниз на наше охоплене вогнем село», – ділиться спогадами про події десятирічної давнини Нуну Човелідзе в інтерв’ю Грузинській редакції Радіо Свобода.

Свідчення про «етнічну чистку»

Розташовані між двома горами в ущелині Діді Ліахві, Курта і Дзарцемі були серед 17 переважно грузинських – в етнічному сенсі – сіл у районі, який офіційний Тбілісі контролював до війни.

Спостерігачі міжнародної правозахисної організації Human Rights Watch (HRW) стали свідками знищення цих сіл протягом днів і тижнів після прибуття російських військ. Виходячи зі «спостережень на місцях» та інтерв’ю з «членами осетинських ополченських загонів і російських військових», організація HRW дійшла висновку, що «південноосетинські сили намагалися провести етнічні чистки в цих селах».

«Руйнування будинків у цих селах було навмисним, систематичним і здійснювалося за ознакою етнічної приналежності і ймовірної політичної орієнтації і переслідувало явну мету змусити жителів, що залишилися,виїхати і не мати змоги повернутися в майбутньому», – говорить HRW.

​Спостерігачі HRW заявили, що «російські війська не брали безпосередньої участі в знищенні сіл і нападах на цивільних осіб, за винятком короткострокового періоду в середині серпня, але і не робили спроби все це припинити», як того вимагає міжнародне право від «держави, що окуповує».

Сьогодні все, що залишилося від Курти і Дзарцемі, – це занедбані розбиті дороги і фундаменти зруйнованих будівель. Єдині нові споруди – оборонні земляні вали, за якими стоять російські танки і кілька будинків для російських військових та їх сімей.

Інші прилеглі етнічні грузинські села спіткала така ж доля.

Тривалі наслідки

Із понад 17 500 етнічних грузин, які мешкали поблизу ущелини Діді Ліахві і в цій окрузі до війни, переважна кількість живе тепер в 38 «поселеннях» для внутрішньо переміщених осіб (ВПО), побудованих Тбілісі завдяки міжнародній допомозі і розкиданих по території всієї Грузії. Деякі з переселенців переїхали до родичів у грузинські міста і селища або в державні будівлі, які офіційний Тбілісі виділив для ВПЛ.

Нуну Човелідзе і її сім’я провели перший рік після війни в будівлі видавництва у столиці Грузії. Потім уряд розмістив їх у двоповерховій будівлі колишнього готелю неподалік від центру міста. Велика кімната на першому поверсі, де вони живуть протягом останніх дев’яти років, раніше була приміщенням для казино в готелі.

Чоловік Човелідзе помер від серцевого нападу в 2015 році. Нуну ж, як і раніше, живе в цій державній будівлі зі своїми дітьми й онуками, в числі інших переселенців із Південної Осетії, які займають верхні поверхи.

Протягом багатьох років вони думали, що їх переселять на постійне місце проживання у помешкання, яке більше для цього підходить. Але ці надії зійшли нанівець.

Фактично понад 200 тисяч етнічних грузинських внутрішньо переміщених осіб із Абхазького регіону, який відокремився від Грузії, також даліпроживають у скромних житлових умовах із початку 1990-х років, коли їх насильно вигнали з їхніх будинків підтримувані Росією сепаратисти.

Хоча сім’я Нуну Човелідзе не чула ні слова від уряду про те, чи буде їм наданий правовий статус в їхньому нинішньому будинку, вона вирішила в цьому році інвестувати свої заощадження і побудувати внутрішні стіни, щоб перетворити колишнє казино в місце, де три покоління можуть жити в більш комфортних умовах.

Нуну Човелідзе, зі своєю зарплатою лікаря, вважає себе щасливішою в порівнянні з іншими переселенцями, які втратили основне джерело доходу, коли змушені були залишити свої сільськогосподарські землі в Південній Осетії.

До війни за овочі та волоські горіхи, які сім’я Човелідзе продавала зі своєї ділянки в Дзарцемі, можна було отримати до семи тисяч доларів на рік додаткового доходу.

Інші етнічні грузини з Південної Осетії до війни заробляли на життя аналогічним способом. Але, проживаючи в поселеннях для ВПЛ, на невеликих садових ділянках вони можуть вирощувати щось хіба що для себе.

Оскільки офіційний рівень безробіття в Грузії протягом багатьох років становить близько 14 відсотків, мало хто має можливість заробити в інших місцях. З огляду на те, що державна щомісячна виплата допомоги безробітним ВПЛ становить приблизно 20 доларів США, багато хто живе в злиднях.

Однак Човелідзе, як лікарю, було простіше знайти роботу, ніж тисячам інших переселенців.

Нуну Човелідзе працює два дні на тиждень у лікарні в Тбілісі, а іншу частину тижня – в 25 кілометрах звідти, в медичному закладі в селищі переселенців Церовані.

Ця медустанова все ще діє в тимчасовому приміщенні. Але сім тисяч мешканців поселення Церовані, включно з деякими колишніми колегами і сусідами Човелідзе, дали їй назву «Лікарня Курта» – як згадка про село, яке була зруйноване в результаті війни.

«Для мене дуже важливо, що я все ще працюю в місці, яке носить назву «Лікарня Курта», і працюю з друзями і людьми, яких я знала. Мені приємно піклуватися людьми з місць, де я колись жила», – сказала Човелідзе в інтерв’ю Грузинській редакції Радіо Свобода.

Надія проти «повзучої анексії»

Москва визнала незалежність ​підтримуваних Росією сепаратистських регіонів Південної Осетії та Абхазії в серпні 2008 року, майже одразу після п’ятиденної війни. Але переважна більшість міжнародної спільноти відкидає легітимність де-факто уряду і підтримує твердження Тбілісі про те, що регіони є окупованою Росією грузинською територією.

Південну Осетію і Абхазію визнали, крім Росії, лише чотири держави – Сирія, Венесуела, Нікарагуа і Науру.

За останнє десятиліття російські військовослужбовці неодноразово намагалися захопити якомога більше грузинської території, переставляючи прикордонні стовпи ​на адміністративному кордоні Південної Осетії, встановлюючи огорожу з колючого дроту за межами фактичного кордону, а потім переміщуючи частини цього загородження ​ще глибше на територію Грузії.

Європейський союз далі висловлює «цілковиту підтримку територіальної цілісності Грузії в її міжнародно визнаних кордонах», посилаючись на російську політику «демаркаційних робіт» як на «повзучу форму територіальної анексії».

Але судові позови проти Росії в Європейському суді з прав людини, що вимагають компенсації для Нуну Човелідзе й інших переміщених етнічних грузин, які втратили всю власність у Південній Осетії, все ще залишаються неврегульованими.

Судові розгляди в Міжнародному кримінальному суді також перебуваютьна попередніх стадіях.

Незважаючи на все це, Нуну Човелідзе й інші ВПЛ – етнічні грузини – кажуть, що і 10 років потому вони все ще не втратили надії, що одного дня зможуть повернутися туди, де колись були їхні будинки в Південній Осетії.

Над публікацією працювали Рон Сіновіц, Ека Кеванішвілі, Людмила Ваннек.