Історія знайденого в глухому афганському селі чоловіка, який може виявитися вояком із Волині Ігорем Бєлокуровим, нагадує голлівудський серіал. Наприкінці 80-х Бєлокуров воював у складі радянського контингенту в провінції Кандагар і з того часу зник. Знайдений чоловік не пам’тає свого минулого і живе в Афганістані під іменем Амруддін. Він прийняв іслам, одружився, має п’ятьох дітей.
Амруддін не говорить українською чи російською. Проте, коли йому показали відеозвернення матері зниклого солдата, він зміг вимовити «Україна», «Волинь» і «мама». Зараз 78-річна Антоніна Бєлокурова живе надією, що їй повернуть сина, у смерть якого вона відмовлялася вірити всі 30 років.
Коли навесні про Амруддіна вперше стало відомо, в Україні сформувалась пошукова місія «Пернач», щоб повернути чоловіка додому. Очолив групу досвідчений ветеран десантно-штурмових військ Збройних сил України, «афганець» Олег Чуйко.
Проте чи дійсно Амруддін – це Ігор Бєлокуров? Деякі ветерани-«афганці» й старі знайомі зниклого сумніваються в цьому. Тож чи може історія виявитися «фейком»? І чому Амруддін не повернувся до України разом із пошуковою місією, а залишається поки в Афганістані? Про це та інше в ексклюзивному інтерв’ю Радіо Свобода розповів Олег Чуйко.
– Перша інформація про те, що є такий чоловік, як не дивно, була інсайдерською. Прийшла по російських ЗМІ, не по наших. Інсайдери подзвонили мені, знаючи, що я був довгий час начальником відділу пошукової роботи управління цивільно-військового співробітництва Збройних сил України, займався розшуком наших хлопців, зниклих безвісти.
Кажуть: «Ваш хлопець»? Кажу: «Наш, а чому він з’явився, яка інформація?» Мені кажуть: «Не знаю, зараз будемо розбиратися». Після чого я зустрівся з депутатом України, афганським побратимом Куніциним Сергієм. Кажу: «Так і так, наш хлопець». Він сказав займатись – раз наш, то треба витягувати.
Почали виходити на того геолога, який першим побачив його в Афганістані. Андрій Кадун його звати, позивний «Буфет». Андрій «пішов у відмову», жодної інформації нам не надав. Тоді ми поїхали самі в село Велика Глуша Волинської області. Зустрілися з мамою, з братом Ігоря Бєлокурова, з офіційними особами – і самі почали готуватись до розшуку цього колишнього військовослужбовця радянської армії.
– Яке перше враження на вас справив Амруддін?
– Він зрадів, що ми приїхали. Ми йому привезли купу бакшишів, тобто подарунків. І я ще раніше зробив такий хитрий хід: у мене в машині паличка моя є, після поранення у мене нога шкутильгає. І мама його – з паличкою. Я взяв ціпок свій, і запропонував їй помінятись. І той її ціпок я через свого розвідника передав до Афганістану. Амруддін взяв його і до себе притулив. Зараз, до речі, цей ціпок стоїть на почесному місці в хаті, де він живе. Раз людина не знає, і що значить, підсвідомо спогади прокидаються – він же взяв ціпка від незнайомої начебто жінки. Проте для нього це як реліквія.
– Ви показували йому відеозвернення Антоніни Бєлокурової, яка була реакція на нього?
– Пошуки тривали до того, як ми туди поїхали, десь півтора місяця. Спочатку наш розвідник поїхав до Афганістану на тиждень раніше за нас. Він знайшов цього хлопця і показав наш запит. Його це зачепило, я бачив це.
Є фото, як він дивиться на айфон, на якому показують звернення мами, і зовсім не помічає, що його знімають. Хоча афганці традиційно ставляться до цього дуже обережно. З одного боку, вони люблять фотографуватися. А з іншого – таліби у них геть відбили цю звичку, тому що, згідно з талібськими звичаями, не можна фотографуватися і робити відеозйомку. А він навіть не помітив, що його знімають.
– Української чи російської мови Амруддін не пам’ятає. Ви спілкувались через перекладача?
– Був у нас таржимон – це у перекладі з фарсі перекладач. Та і я багато пам’ятаю слів із молодості, коли ще там воював. Я закінчував курси спецпропаганди колись і вивчав пушту, дарі, фарсі (мови, поширені в Афганістані – ред.). Тобто деякі питання, розмовну мову я добре розумію, можу говорити без таржимона.
Амруддін каже чотири слова: «Волинь», «колодязь», «мама», «Україна». Звідки вони взялись, він сам не знає. Але показує на фотографію і каже: «Мама, Україна».
Можливо, амнезія. У нього розірвана була рука повністю, від кисті до плеча, зажила. На потилиці досі простежується слід від приклада. Найімовірніше, був у полоні, і там дуже сильно били, знущались, катували.
На мою думку, знаючи ті звичаї і реалії, які там були 30 років тому (а я саме тоді був молодим старшим лейтенантом, воював у тих краях), могло бути, як і він і казав: що їхав на «броні», був вибух. Каже, що пам’ятає тільки «рука, голова» – найімовірніше, підірвався, відлетів кудись у «зеленку». Може, сильно горіла «броня», може, вважали загиблим. Я ж не можу достеменно розказати, що там було – я не був у тому бою.
– Контузія може давати такі наслідки, щоб людина, яка нехай навіть 30 років не була в Україні, пам’ятала рідною мовою лише чотири слова?
– Розумієте, наша психіка – дуже складна штука. Я так думаю, лежав він непритомний, йому додали прикладом по голові, кинули в земляну яму. І там він як собака лежав: виживе, не виживе. А він взяв і вижив. Знаючи реалії тієї війни, воно, мабуть, так і було.
Ми провели хронологію: він починає пам’ятати себе з 1992–1993 року. Він уже тоді воював на боці Північного альянсу з талібами на півночі Афганістану. За цей час він прийняв іслам, перемістився на тисячу кілометрів на північ. І якось уже натуралізувався. Але саме пам’ять про себе має аж із того періоду, коли був бойовиком, воюючи проти талібів.
– Зараз як він живе в Афганістані?
– Дуже складно. Живе життям дехканина, тобто селянина. Працює на землі: у нього рука – як копито, мозоль на два пальці. Він роздягався, ми дивились шрами на його тілі, щоб упізнати його по особливих прикметах, які мама називала.
Дуже сильний фізично, нелюдська сила відчувається в ньому. Жодної краплини жиру, сухорлявий, багато м’язів, але худий. У тому кліматі, а там зараз +55, а на сонці до +60 доходить, – товстій людині не вижити. Живе дуже тяжко. Навіть брами в його дворі нема, тобто небагатий.
Хоча має п’ятьох дітей. Двоє його синів доглянуті, працюють у магазині. У нього є мотоцикл, якась худоба домашня. Є три дочки, але ясно, що про дочок, згідно з місцевими звичаями, ми не маємо права розпитувати. І про дружину теж.
– А хто вона? Місцева?
– Місцева дехканка. Знову ж таки, яким чином він назбирав гроші на калим? Чи він навоював, заробив ті гроші, чи на землі працюючи?
– Звісно, 30 років проживши на одному місці, завівши родину, він до неї прив’язався. А які в нього емоції викликає тема України, матері, старих знайомих?
– Він нічого не пам’ятає, все в нього відбито. Знову ж таки, якщо це дійсно Ігор Бєлокуров. Є кілька версій, які кажуть на користь того, що він слов’янського походження, не тамтешній.
Перше, він неписьменний. Ми зібрали «шуру», тобто раду командирів польових, щоб нам допомогли. Привезли прапор десантно-штурмових військ Збройних сил України і попросили командирів розписатись, за нашим атошним звичаєм, на цьому прапорі. Польові командири залюбки погодились, розписались. А Амруддін не зміг, тому що він писемної мови – ні фарсі, ні дарі, ні пушту – не знає.
А там у кожному найзабитішому кишлаку (селі – ред.) мулла (священик, він же вчитель – ред.) навчає бачат, тобто хлопчиків, грамоті. Щоб вони вміли читати Коран. Тобто кожен хлопчик 5–6 років уміє читати і писати, немає неписьменних в Афганістані. Це говорить про те, що Амруддін не тамтешньої культури.
У нього є тільки ім’я, а немає прізвища і по-батькові. А там дається по-батькові, і дається ім’я діда. Оскільки він нетамтешній, і навіть старійшини не знають його предків – він має лише ім’я. Це, знову ж таки, свідчить, що ніхто не знає, звідки він узявся.
– Говорячи про знайденого в Афганістані чоловіка, Ви зауважили: «…якщо це дійсно Ігор Бєлокуров». І в цьому найбільша інтрига. Зараз у ЗМІ багато коментарів від ветеранів-«афганців» і давніх знайомих Бєлокурова, що Амруддін – не зниклий Ігор. Мовляв, афганець на 10 сантиметрів нижчий, не дуже схожий, і підозріло, що нічого не пам’ятає. Що ви думаєте?
– Останню крапку поставить експертиза ДНК. Ми привезли його зразки, взяли зразки мами. Згідно з чинним українським законодавством і міжнародними нормами, ми порушили кримінальне провадження, написали заяву в поліцію. Зразки прийняли, ми все зробили.
Наша пошукова група була створена за дорученням президента України, ми мали певні повноваження. А те, що заявляють наші, скажімо так, конкуренти з іншої групи, яку не наділили урядовими повноваженнями, яка їхала навмання – нехай це залишиться на їхній совісті. Я схильний довіряти лише фактам.
Я теж говорив із однокласниками, із селянами з Волині. Різнобій щодо зросту Ігоря Бєлокурова, який називають, – 10 сантиметрів. Від 175 до 185 сантиметрів. Тоді він був молодий, стрункий, гарний обличчям прапорщик. Приїжджав у село в хромових чоботях на підборах, портупеї, кашкеті – от і набереться 180. Для мами, звичайно, син – найстрункіший і найкрасивіший. Тому я б не довіряв цим спогадам, тому що і вони різняться.
Медичних документів не залишилося. Ми не можемо сказати, яким він був на зріст. У полоні його могли використовувати як тяглову худобу. Якщо він тягав на собі ящики з боєприпасами, то від такої роботи можеш стати меншим на 3–5 сантиметрів. Важка праця на землі теж може дати такий ефект.
– Одна з версій, яка лунає, що афганське плем’я підсунуло двійника, тому що вимагає за Амруддіна 5 тисяч доларів. Це може бути правда? З вами про гроші говорили?
– Згідно з нормами ісламу, мусульманин не може бути рабом мусульманина. Звичайно, що до нього там ставлення як до чужинця, але він є мусульманином.
Його польовий командир, звичайно, може вимагати викуп як за нього, так і за його членів родини. Але нам, нашій групі, ніхто умов не ставив, жодної цифри не називали. Хоча, звичайно, в тих умовах може бути все, що завгодно, норми шаріату там не працюють.
Знову ж таки, він – не він? Мама говорила, що в нього на нозі є шрам від сокири з дитинства, коли він в лісі її розрубав. Дійсно, у тому місці, що назвала мама, шрам дитячий є, він уже заріс. Ну як може бути такий збіг?
Якщо біля нього поставити двоюрідного брата Льоню – цей Амруддін дуже на нього схожий, дуже. Залисини, колір очей, примружені очі, коли говорить, зморшки біля очей. Вуха притискає так, по-собачому – дуже цікаво. Викапаний Льоня. Ну як такі збіги можуть бути? Я не можу пояснити.
Якби людина була підготовлена якоюсь розвідкою – то можливо, але в забитому кишлаку афганському, де щодня війна, таке теж неможливо. Тому давайте дочекаємось експертизи ДНК.
Та навіть якщо він не та людина, за яку ми його приймаємо, якщо це не Ігор Бєлокуров – ця історія все одно дуже цікава, і вона потребує своєї розв’язки.
– Коли можна очікувати результати аналізу ДНК?
– Як кажуть юристи, не плутайте процес із процедурою. Є ціла процедура, в яку ніхто не може встрягати. Має бути ще ухвала суду. Все триватиме не менше ніж місяць, знаючи трохи інерцію наших правоохоронних органів. Може, і правильно, нехай заспокояться гарячі голови. Десь до 1 вересня усе стане на свої місця.
– Нещодавно прес-служба Генеральної прокуратури писала на фейсбуці, мовляв, знайденого афганця от-от повернуть до України. Та й уже зараз у мережі є повідомлення, мовляв, Ігор Бєлокуров повернувся додому. Проте насправді він ще залишається в Афганістані, так?
– По-перше, з усіх його внутрішніх документів у нього є лише пожмаканий папірець формату А4. Як мій друг один казав: «Я таке наклепаю за півгодини». Якась фотографія там дивна. Цей внутрішній документ – щось середнє між тимчасовою довідкою, правом на проживання і свідоцтвом про народження.
У нього немає закордонного паспорта. Я залишив йому під відеозапис 300 доларів, щоб він його зробив. Із нашим консулом, який у Кабулі, також є домовленість: якщо приїде сам Амруддін або хтось від нього за дорученням, щоб можна було по-швидкому оформити йому візу. Сам паспорт коштує у тих краях близько 100 доларів. Я залишив 300, щоб він міг дуже терміново оформити. Не знаю, може, відібрали у нього ці кошти – таке теж може бути, тому що він підпорядковується своєму польовому командиру на ім’я Малла. Він міг забрати кошти, нема нічого святого в тих краях.
Звичайно, що я міг залишитись там ще на тиждень, сам йому зробити терміновий паспорт, користуючись своїми зв’язками у тих краях. Але я не можу, вибачте за ці слова, привезти кота в мішку – без аналізу зразків ДНК. Раптом привезу, а виявиться, що це не він. Тому я дуже обережний у цих питаннях. Цього разу він залишився там.
– Поки чекаємо на результати аналізу, є одна людина, яка напружена найбільше – це мама Ігоря Бєлокурова, 78-річна Антоніна Василівна. Вона, мабуть, живе найдрібнішими новинами?
– Ви правильно сказали, що вона живе цією ситуацією. Навіть місцеві медики кажуть, що у неї покращився зір, здоров’я, вона почала ходити. Цей стрес від звістки, як не дивно, дався взнаки позитивно. Вона починала жити, збиралася робити ремонт.
А ці голослівні заяви пустопорожні, які роблять ці хлопці… Через ці сумніви і розмови у неї вже був серцевий напад. Давайте дочекаємось результатів, важливо встановити істину.
