Львів – Санітарний інструктор сержант Олександр Шевченко один із найвищих українських військовослужбовців – його зріст близько 2 метрів, а розмір ноги – 50-й. Підібрати військову форму і взуття є справою складною. Три роки харківський лікар рятує життя на передовій бійцям. Олександр Шевченко служить санітарним інструктором роти і зараз уперше перебуває на натовському вишколі у Міжнародному центрі миротворчості і безпеки (Яворівський полігон), що у Львівській області. Що очікує від навчань і які проблеми доводиться долати на службі?
Зауважити харків’янина Олександра Шевченка серед побратимів легко. Його зріст – 1 метр 97 сантиметрів, вага – 140 кілограмів. Підібрати військову форму для військовослужбовця дуже важко, зі штанів, які видають у війську, може зробити хіба що шорти, а бронежилет для нього побратими зробили із двох. Найважче підібрати медикові військові черевики, бо 50-го розміру взуття у Збройних силах України немає.
Не знаю, у кого я такий високий вдався. Мої дві сестри не такого зросту
«Від першого дня проблема з формою, а взуття купую на базарі, якщо таке знайду, але не берці. Не знаю, у кого я такий високий вдався. Мої дві сестри не такого зросту», – жартує військовослужбовець.
У 2015 році харківський лікар із швидкої допомоги, який захоплюється вільною боротьбою, отримав повістку і не шукав причин, щоб уникнути служби. Був мобілізований і спершу служив санітарним інструктором у 53-й окремій механізованій бригаді, через рік і до нині сержант 54-ї окремої механізованої бригади. Побратими називали його на початках служби «Гулівером», але прижилось псевдо «Док».
«Відтермінування від служби давали лікарям, але на передовій не вистачало медиків, і я поїхав, – каже він. – Два роки служби на Світлодарській дузі, під Дебальцевим був, в Авдіївці. Лише приїхав і одразу принесли двох важкопоранених бійців. Одного ми відвезли до шпиталю ще живим, але він там помер, а інший на місці. Не вдалось врятувати. Вони мали складні поранення – у голову, живіт, плече. Це було на Світлодарській дузі у Луганській області, 2015 рік. Стояли тоді з батальйоном на «нульовці». Важко було пережити, хоч я і не знав цих чоловіків. Але ми в одному бліндажі перетинались. У цивільному житті мені до фронту доводилось рятувати людей, але були і прикрі випадки. Ніби звик, що не завжди можеш врятувати людину, але біль залишається. Місяць тому, перед нашим приїздом на Яворівський полігон, загинув військовослужбовець, з яким ми разом їли і спілкувались, розмовляв із його жінкою. Це було дуже боляче».
Професійні навички бійців врятують не одне життя
Олександр Шевченко зараз уперше проходить навчання на Яворівському полігоні з натовськими інструкторами. Найбільше його цікавлять заняття з медичної підготовки. Адже для українських бійців, каже, важливо навчитись надавати першу медичну допомогу на полі бою, бо це дасть більше шансів врятувати життя пораненому чи зменшити ускладнення від отриманих травм.
«Ніхто з військовослужбовців не вміє належно і правильно надати першу медичну допомогу, не мають навичок, і до того ж на передовій розгублюються, коли бачать, що товариш отримав поранення, що кров. Я допомагаю, але мені важливо, щоб до мене у бліндаж донесли пораненого, а вже потім все сам зроблю. Одному у роті важко всім допомогти, добре мати ще людей, які зможуть накласти джгут, зупинити кров і принести у бліндаж бійця. Зараз на полігоні вони вчаться медичній підготовці і це врятує не одне життя, зможуть зупинити кровотечу і людину донести живою», – зауважує Шевченко.
Санітарний інструктор із сумом порівнює вміст аптечки натовського і українського військовослужбовця. На сьогодні українська армія, за його словами, потребує кращого забезпечення медикаментами, збільшення найменувань ліків у аптечці.
Натовська аптечка і українська – це небо і земля. У них там так усього багато, є з чим працювати, можна собі надати самому ефективну медичну допомогу
«Натовська аптечка і українська – це небо і земля. У них там так усього багато, є з чим працювати, можна собі надати самому ефективну медичну допомогу. Сучасні аптечки я отримую і передаю українським військовослужбовцям. Там майже нічого немає, що так було б потрібно. Набулфін, який прирівнюють до наркотичних засобів, отримує санітарний інструктор і після використання ін’єкції треба написати звіт, коли і кому ввів препарат. У 2015 році допомагали медикаментами волонтери, і зараз те саме. Збройні сили дають примітивні ліки від кашлю, нежиті, але ж багато воїнів мають проблеми з серцем, легенями, підвищений тиск, хвороби шлунку, подаю списки начмедові, але останній рік вже нічого не прошу. Виручають мої друзі-медики. Нам дуже потрібні кровоспинні препарати, системи для крапельниць, ліки від простуди», – каже Олександр Шевченко.
Санітарному інструкторові з медичним наплічником досить часто доводиться йти 3–4 кілометри до хворого бійця у бліндаж, часто під обстрілами. «Вибору немає – треба йти», – коротко каже лікар. Першу допомогу він надає на місці, а при необхідності вже машиною пораненого чи важкохворого везуть у медичну роту, а звідти 10–12 кілометрів до шпиталю.
«Мій робочий день, як у всіх на службі: щоденно заступаю у наряд на 4–6 годин, займаюсь медичними справами. Коли підписав контракт, то думав, що буду більш корисний для армії, але служба додала мені сміливості, навчився цінувати життя», – зазначає Олександр Шевченко.
Після завершення контракту він хоче працювати реабілітологом або ж військовим медичним інструктором. У вересні минулого року він одружився і вдома його чекає дружина. Однак, якби ситуація на Донбасі загострилась і знову б покликали на службу, то відмовитись, говорить, не зміг би – бо треба рятувати людей. Однак сьогодні важливо мотивувати чоловіків для служби у війську. А для цього варто реально переймати досвід країн НАТО і не лише у покращенні військових навичок, але й передусім українське командування має змінити своє ставлення до бійців, зарплата, яку бійцям виплачують вчасно, мала б бути у зоні бойових дій вищою, а ще важливо покращити якість продуктів, які отримують військовослужбовці, переконаний один із найвищих українських сержантів.
