Тетяна Байбак, Наталія Петрук
Сьогодні, 18 липня, виповнюється 100 років із дня народження правозахисника Нельсона Мандели, а саму дату визнали Міжнародним днем Нельсона Мандели. Ще за життя він став символом демократії. Мандела боровся за права чорношкірих, через збройний опір отримав довічне ув’язнення. Звільнили його 1990 року після 27 років ув’язнення, а ще через 4 роки він став першим темношкірим президентом Південно-Африканської Республіки (ПАР). В автобіографічній книзі «Довгий шлях до свободи» та численних промовах президент Південно-Африканської Республіки ділиться власними поглядами на важливі проблеми та закликає вирішувати їх. Радіо Свобода підготувало до річниці влучні цитати з книги та промов Нельсона Мандели.
Про свободу
«Я не народився спраглим свободи. Я народився вільним – вільним у кожному відомому мені сенсі. Вільним бігати полями біля хатини своєї матері, вільним плавати в прозорій річечці, що протікала моїм селом, вільним запікати кукурудзу під зорями і їздити верхи на широких спинах повільних биків. «І лише тоді, коли я почав дізнаватися, що моя хлопчача свобода – це ілюзія, коли в молодості я відкрив для себе, що мою свободу в мене вже забрали, тоді я відчув спрагу за нею».
«Свобода є неподільною, кайдани на одній людині з мого народу – це кайдани на всіх, а кайдани на всьому народі – це кайдани на мені».
«Я пройшов цей довгий шлях до свободи. Я намагався не збочити, хоча дорогою робив і хибні кроки. Але я відкрив для себе таємницю: коли виберешся на велику гору, бачиш, що треба здолати ще набагато більше гір».
Про ув’язнення
«В’язниця позбавляє не лише свободи, а й ідентичності, принаймні намагається. Усі в’язні мають однаковий одяг, їдять однакову їжу, живуть за тим самим розкладом. За означенням, суто авторитарна держава не терпить ніякої незалежності чи індивідуальності».
«Після перебування за ґратами, починаєш цінувати дрібні речі: прогулянки, коли заманеться, походи в крамницю й купівлю газет, розмову й мовчанку, коли не хочеться говорити. Та й просто змогу контролювати самого себе».
«Я був готовий до смертного вироку. Щоб бути справді готовим до чогось, треба, власне, очікувати. Не можна бути готовим і потай вважати, що цього не станеться. Всі ми були готові не лише тому, що сміливі, а й тому, що були реалістами».
Про апартеїд
«Це буде назавжди залишатися незмивною іржею людської історії, що злочини апартеїду колись траплялися. Майбутні покоління, напевно, запитають: яка помилка сталася, що ця система утвердилася після ухвалення Загальної Декларації прав людини? Це буде назавжди залишатися звинуваченням і викликом для сумління усіх чоловіків і жінок, що воно тривало так довго, як це було, перш ніж всі ми встали, щоб сказати, що цього достатньо». «Правильно було б характеризувати систему апартеїду як злочин проти людства і доцільно, щоб міжнародне співтовариство вирішило, що його слід придушувати і висунути покарання проти його виконавців» (22 червня 1990 рік, засідання Спеціального комітету ООН проти апартеїду, Нью-Йорк).
«Африканська дитина народжується в лікарні «лише для африканців», її відвозять додому в автобусі «лише для африканців», вона живе в районі «лише для африканців», і якщо взагалі відвідує школу, то «лише для африканців». Коли африканець дорослішає, то може знайти роботу «лише для африканців», винайняти будинок у районі «лише для африканців», їздити потягами «лише для африканців».
«У всьому, що ми робимо, ми повинні забезпечити зцілення ран, завданих усім нашим людям через велику роздільну лінію, накладену на нашому суспільстві століттями колоніалізму та апартеїду. Ми повинні гарантувати, що колір, раса та стать стають лише дарами, даними Богом кожному з нас, а не незгладимим знаком чи атрибутом, який дає комусь особливий статус» (3 жовтня 1994 року, звернення до Генеральної асамблеї Організації Об'єднаних Націй, Нью-Йорк).
Про заборони
«Заборона не лише сковувала людину фізично, а й ув’язнювала її дух. Вона спричиняла своєрідну психологічну клаустрофобію, яка виклика прагнення не лише вільно пересуватися, а й втекти духовно. Заборона була небезпечною грою, бо кайданів чи ґратів не було – їхню роль виконували закони й правила. Їх легко можна було порушити, що, власне, часто й траплялося. Можна було непоміченим вислизнути з-під пильного ока влади й отримати тимчасову ілюзію свободи. Підступний ефект заборон полягав у тому, що в певний момент людина починала вважати, що пригнічувач був не назовні, а всередині неї».
Про лідерство
«Часто моя думка – це просто консенсус із того, що я почув в обговоренні. Завжди пам’ятаю аксіому регента: лідер, казав він, подібний до пастуха. Завжди іде за стадом, даючи найпрудкішим виходити наперед, після чого йдуть інші, не усвідомлюючи, що весь цей час їх скеровують ззаду».
«Освіта – великий рушій особистого розвитку. Саме завдяки освіті дочка селянина може стати лікарем, син гірника – начальником шахти, а дитина фермера – президентом великої нації. Одну людину відрізняє від іншої не щось дане їй, а те, що вона робить із тим, що має».
«Лідер інколи повинен іти на непопулярні дії або ж такі, результати яких залишаються невідомими ще довгі роки. Є перемоги, славні лише тому, що відомі тим, хто їх здобуває».
Про звичаї
«Моє життя, як і більшості людей коса в той час, формували звичаї, ритуали й табу. Для нашого існування це були альфа й омега з незаперечним авторитетом. Чоловіки йшли шляхом, що його проклали батьки, а жінки жили таким самим життям, як і їхні матері». «Я також затямив, що неуважність до предків принесе гірку долю й життєву невдачу. Якщо якось зневажиш своїх предків, цю провину можна загладити, лише порадившись зі знахарем чи старійшиною племені, які розмовляли з предками й могли передати твоє глибоке вибачення. Всі ці вірування видавалися мені цілком природними»
Про бідність
«Про бідність мало що можна сказати позитивного, але вона часто дає початок справжній дружбі. Багато хто прагне заприятелювати з багатієм, та мало хто зробить це в пору бідності, однак тим-то друзі і цінні. Якщо багатство притягує, то бідність відштовхує. Утім, бідність однієї людини часто дає змогу іншій розкрити свою справжню щедрість».
«У Південній Африці бідність чорних була нормою, а бідність білих – трагедією».
Про страйки
«Провадити масову акцію протесту в Південній Африці було небезпечно, бо страйк африканця був злочином, а свободу слова й пересування безжально утискали. Якщо африканський робітник страйкував, він ризикував утратити не лише роботу, а й узагалі засоби до існування й право залишатися в тому районі мешкання. З мого досвіду політичний страйк завжди ризикованіший за економічний. Страйк на основі політичного невдоволення, а не таких чітко окреслених вимог, як підвищення оплати праці чи коротший робочий день, – хиткіша форма протесту, що потребує особливо ефективної організації».
ДОВІДКА:
Нельсон Мандела народився 1918 року. Ще під час навчання в коледжі починає боротися за права темношкірих. У 1944 році брав участь у створенні студентської ліги Африканського національного конгресу (АНК), за організацію саботажів 1964 року його ув’язнили та засудили до довічного ув’язнення. 1990 року, коли тодішній президент ПАР Фредерік де Клерк легалізував діяльність АНК, Манделу звільнили. Згодом Нельсон Мандела очолив ПАР і став першим президентом, обраним на демократичних засадах. Помер Нельсон Мандела 6 грудня 2013 року у віці 95 років.
