(Рубрика «Точка зору»)
Радіо Свобода публікує відповідь співробітників Національного заповідника «Софія Київська» на дві статті на радійному сайті в рубриці «Точка зору»:
«Київські князі розмовляли українською. Музейники це замовчують» (було опубліковано 22 березня 2017 року)
«Конституція України і музейники: звідки взялися у Софії Київській однодумці Володимира Путіна?» (було опубліковано 26 червня 2018 року)
Софія Київська відповідає
Журналістки Ірина Костенко та Марина Остапенко (спікерка СБУ у 2001–2013 роках, полковник) послідовно і цілеспрямовано метають списи в українських музейників. У цьому ключі вирішені й їхні нещодавні публікації «Київські князі розмовляли українською. Музейники це замовчують» та «Конституція України і музейники: звідки взялися у Софії Київській однодумці Володимира Путіна?». Оскільки дані публікації стосуються екскурсійної діяльності Національного заповідника «Софія Київська», вважаємо за необхідне дати відповідь. Ми не будемо розбирати всі «перли» згаданих опусів, бо для цього довелося б писати цілі наукові статті, тож стріляти з гармат по горобцях. Зупинимось лише на деяких моментах.
Журналістки зневажливо пропонують нам звернутися до шкільної програми аби «опанувати інформацію з навчальної програми для 5–9 класів», бо ми, мовляв, історії України не знаємо, адже не подаємо її в екскурсіях.
По-перше, нагадаємо, що відвідувач музею приходить на екскурсію тривалістю 45 хвилин, або (рідше) 1,5 години. Він хоче почути розповідь про історію, архітектуру, живопис та внутрішнє оздоблення пам’яток Софійського ансамблю, насамперед – перлини архітектури та мистецтва ХІ ст. Софійського собору. І все це, звичайно, подається в контексті найвидатніших подій з історії України. Якщо б екскурсоводи розповідали про всі події тисячорічної історії Софійського собору та його архітектурного оточення, (на чому наполягають наші журналістки), це б зайняло не один день. Хто витримав би таку колосальну кількість інформації? Екскурсія – це не курс лекцій з історії України, як наївно вважають згадані журналістки. Вони напевно забули, що екскурсія присвячена Софійському собору, а не історії Української держави. Екскурсія складалася поколіннями музейників, за всіма методичними правилами, і вона враховує всі сучасні наукові напрацювання й вимоги життя. Але журналісткам це не цікаво, як випливає зі статті – їм потрібно зробити «зауваження», а наскільки воно має здоровий глузд – для них це не важливо.
На початку статті журналістки стверджують: «Водночас ці ж факти і свідчення геть спростовують глупство «канонічних» ідеологем імперської доби на зразок «обшая святыня», «единая народность с общими обычаями и менталитетом», «общая колыбель» і таке подібне».
З цього речення читач опусів І. Костенко та М. Остапенко може зробити висновок, що в Софійському заповіднику проводяться екскурсії, в яких пропагується антинаукова мавродінська концепція походження «трьох братніх народів»: українців, білорусів та росіян; стверджується про їхню єдність і що Софійський собор є спільною святинею для цих народів, таким чином єднаючи їх. Але це ж брехня. Текст екскурсії не містить такої і подібної їй інформації. Не згадуються ці речі і в екскурсії! В цьому легко переконатися прослухавши екскурсію по Софійському собору, а також ознайомившись з інформаційно-довідковим матеріалом – сучасними розробками науковців заповідника. Отже, авторки видають за дійсність те, чого не існує.
Явно дилетантським є зауваженням журналістів: «…дванадцять хрещатих стовпів, що поділяють внутрішній простір на п’ять нефів, стовпи й арки галерей…» – екскурсоводи дуже докладно пояснюють особливості будови храму. Вочевидь така інформація є цікавою для фахівців і підготовлених слухачів. Але пересічний турист не завжди ознайомлений з дефініціями щодо нефів, абсид чи контрфорсів. Це по-перше. А по-друге, Софія – духовна святиня. Є дуже добра фраза щодо цього у Сковороди: «Яку користь дає душі знання розмірів і форми Ковчегу?»
Некомпетентність журналістів вражає! Софійський собор – це пам’ятка історії, архітектури та монументального живопису і тому, як і в будь-якій іншій аналогічній музеєфікованій пам’ятці світу, екскурсантам обов’язково мають надати пояснення щодо цих трьох іпостасей. І якщо авторкам не цікава архітектурна побудова Софійського собору, якщо журналістам важко зрозуміти те, що їм розповідають і показують, якщо їм неможливо осягнути, що означають архітектурні терміни, про які розповідають аж цілих три хвилини, то можна лише поспівчувати такому несприйняттю. Вражає і неповага журналістів до екскурсантів, висловленням сумнівів щодо ступеню їхнього розуміння предмету екскурсії.
Фальсифікацією історичних фактів є твердження І. Костенко та М. Остапенко, що митрополит Петро Могила «відбудовував святиню і відновлював саме києво-руське православ’я з українською мовою богослужіння з метою піднесення національного духу». Митрополит Петро Могила не вводив богослужіння українською мовою. Щоб пересвідчитись у цьому, досить перечитати опубліковані за життя митрополита молитовники (фотокопії оригіналів: Див. розділ Літургіон, 1639 р.). Вони написані церковнослов’янською! Тобто, богослужіння велося церковнослов’янською (з українізмами, які проникали в тогочасну церковнослов’янську, літературну, мову). А ось проповідь могла виголошуватись українською, тобто живою, повсякденною мовою. Це дуже важлива обставина, яку необхідно зауважувати.
Доріканням авторів опусів є те, що у «Софії зберігалися духовні скарби, до яких щороку приходили сотні тисяч прочан. Найіменитіші – це Любецька ікона Божої Матері, ікона святителя Миколая (Мокрого), мощі священномученика Макарія. Біля них відбувалися численні чуда, які докладно зафіксовані в літописах. Але в екскурсіях про це – жодного слова». Щодо оглядової екскурсії даний закид також є недоречним – цих пам’яток зараз немає в соборі. У процесі такої екскурсії туристам розповідають про його славетні мистецькі скарби, які вони бачать, тож і воліють про них почути. До речі, в експозиції собору присутній ілюстративний матеріал та історичні довідки про згадані журналістками софійські святині, тож кожен охочий може дізнатися про них.
Не вдаючись до наукової літератури, журналістки намагаються відігравати роль «істини в останній інстанції». Так, це випливає з їхніх закидів щодо реконструкції образу князя Ярослава: «Насамкінець екскурсії туристів підводять до погруддя Ярослава Мудрого і сповіщають, що князь зображений у традиційному князівському вбранні: «хутряна шапка, плащ з фібулою і косоворотка». Дозвольте запитати, з яких історичних джерел науковці видобули інформацію щодо косовороток як традиційного князівського вбрання часів древньої Русі?»
Відповідаємо, на якій підставі косоворотка зображена на експонованому в соборі бюсті-реконструкції образу князя Ярослава роботи знаного скульптора-антрополога та історика-археолога М. Герасимова. Журналістки І. Костенко та М. Остапенко вважають зображену на Ярославі косоворотку за елемент російського народного костюму. Російська народність сформувалася у XIV–XVІ ст. Епоха Русі – ІХ–ХІІІ ст. Якщо уважно придивитися до косоворотки, яка зображена на Ярославі, ми побачимо, що вона відрізняється від російської національної косоворотки. Комір на сорочці Ярослава інший, ніж у типової російської косоворотки! М. Герасимов виконав Ярослава у косоворотці не тому, що йому так закортіло. Його науково обґрунтована реконструкція базується на матеріалах археологічних розвідок. Так, під час розкопок поховань часів княжої Русі вчені масово знаходять залишки стоячих комірців – елементу косоворотки наших пращурів. У 1903 році на території Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві, під час земляних робіт, було знайдено скарб давньоруського часу. Серед речей скарбу було виявлено стоячий косий комір – що засвідчує про побутування косоворотки у заможних прошарках наших пращурів, русичів, у тому числі в Києві. Більшість косих комірців – з розрізом з лівого боку (бо є й з правого боку; є й посередині). (Джерела інформації: Рабинович М.Г. Древнерусская одежда ІХ–ХІІІ ВВ. // Древняя одежда народов Восточной Европы / АН СССР.– М., «Наука» С. 43; Сабурова М.А. Древнерусский костюм // Древняя Русь. Быт и культура. /Серия: Археология. М.: 1997 .С.93–103; Брайчевська О. А. Одяг //Розділ 9. Історія української культури. Київ, 2001. Том 1.).
Зважаючи на матеріали наукових розвідок (археологічних, іконографічних), дозвольте запитати у авторів-журналістів – на якій підставі вони приписують культурні надбання наших пращурів-русичів росіянам, яких тоді не існувало?
У статті «Конституція України і музейники: звідки взялися у Софії Київській однодумці Володимира Путіна?» журналістки роблять наступний закид:
«Панове екскурсоводи, провідні і непровідні, ця неозначувана вами «давньослов’янська» чи «древньоруська» держава має чітку назву – Русь-Україна. Замовчуючи її, ви фальсифікуєте історію нашої держави України, як правонаступниці тисячолітньої Русі-України.
А пропагуючи історію «по понятіям» Путіна, ви працюєте на інтереси країни-агресора. Невже ви цього не розумієте?»
Щодо назви праукраїнської держави – «Русі», а не «Русі-України». В руських літописах праукраїнська держава називається лише «Русь». Ось цитати з літописів наприклад: «бо токмо Словѣнескъ ӕзыкъ в Русі» , «и єсть притча в Руси и де сего», «Моравѣ ӕжеи̑ прозвасѧ грамота Словеньскаӕ . ӕже грамота є в Руси . и в Болгарехъ Дунаискых̑ .» (джерело: ЛІТОПИС РУСЬКИЙ за Іпатіївським списком [видання 1908 року]). Назва «Україна» зустрічається під 1187 роком. (Джерело: ЛІТОПИС РУСЬКИЙ за Іпатіївським списком [видання 1908 року]). У цьому значенні назва «Україна» має значення як назва певного регіону Русі, а отже назва держави праукраїнців була «Русь». Термін «Русь-Україна» є породженням державницьких прагнень українців кінця ХІХ століття, який масово вживався ними для обґрунтування права українського народу на історичний та політичний спадок часів Русі, на його державницькі традиції, з метою спротиву твердженням російських шовіністів, які заперечували існування українського народу та відмовляли його прагненням до політичного розвитку, як автономної частини Російської імперії або самостійності. Щодо назв пізніших українських державних утворень: Галицько-Волинське князівство називалося «Русь»: (Джерело: [ПСРЛ. – Т. 2. Ипатьевская летопись. – СПб., 1908. – Стлб. 715–736.]) Окрім цього, слід наголосити, що «давньоруська держава» – це термін, який вживався задовго до того, як В. Путін народився. Може викинемо слова «Україна» або «українці» – їх він також вживає?! Можна виправдати, вживання «давньоруська держава» оскільки «народ руський (не російський!)», «народ руської віри» – так називався український народ, наприклад, в епоху Хмельниччини. Тому давня українська (радше праукраїнська) держава може також називатися «давньоруською». Отже ми бачимо, які прикрі помилки допускають журналісти у своїх прагненнях отримати бодай якусь увагу від читачів, дешеву популярність, навіть шляхом фальсифікації історичних фактів. Окрім цього, вони ще й звинувачують співробітників заповідника у прихильності до В. Путіна, проголошуючи їх «промосковською фракцією», але такі агресивні випади можуть лише свідчити про якісь цілеспрямовані наміри згаданих журналістів, що явно переслідують власну мету… Як тут не згадати сумнозвісну атаку на музеї у 2011 – 2012 роках, коли йшла безпрецедентна за каденції Януковича йшла безпрецедентна зачистка музейних кадрів? (Атака на музеї - Україна Молода) Відбулось масове звільнення директорів і, разом із ними, найбільш професійних наукових співробітників. Яку позицію висловлювали тоді спікерка СБУ Марина Остапенко та її товаришка по перу І. Костенко? З огляду на вислів М. Остапенко та І. Костенко «Панове українські музейники, то чи не настав час на 27-му році незалежності порушувати питання про розпуск вашої промосковської фракції?» можна казати, що кампанія, розпочата за Януковича, повторюється.
Від співробітників Національного заповідника «Софія Київська» д.і.н. В.В. Корнієнко, д.і.н Н.М. Нікітенко, к.і.н. О.В. Костючок, к.і.н. І.Є. Марголіна, І.М. Вільчинська, к.і.н. І.І. Чигирик, к.і.н. І.І. Нетудихаткін, К.Г. Петрачек, к.і.н. Д.С. Гордієнко та інші.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Матеріали з циклу «ТЕСТ НА ДЕРЖАВНІСТЬ» в рамках рубрики «Точка зору»:
Декомунізація монумента «Батьківщина-Мати». Хто повинен захищати Київ?
Конституція України і музейники: звідки взялися у Софії Київській однодумці Володимира Путіна?
Чи свідчить архітектурна спадщина Києва про «європейськість» мера Кличка і міністра культури Нищука
Вкрадена українська святиня й досі у Москві. Богородиця Володимирська чи Вишгородська?
Що замовчують екскурсоводи у Києво-Печерській лаврі (до 300-ліття великої лаврської пожежі)
Провінційні комплекси Львівської національної галереї мистецтв імені Возницького
Політика Кремля і вища освіта України. Як роз’єднати цей союз?
Московські холопи і музейна справа України
Українська мова і подвійна мораль у КПІ імені Сікорського
Як вилучити малоросійський канон з українського простору НХМУ
Малоросійські штампи Національного художнього музею України
Києво-Печерська лавра. Кому служать лаврські музейники?
Київські князі розмовляли українською. Музейники це замовчують
