«Мені достатньо роботи у світі і в своїй країні, щоб мати право вибору, де співати» – Монастирська

Гість передачі: Людмила Монастирська, народна артистка України, лауреат Шевченківської премії, солістка Національної опери України.

Вона не любить, коли її називають зіркою чи оперною дівою, хоча графік її виступів на кращих оперних сценах світу розписаний на кілька років наперед. Каже, що просто професійно виконує свою роботу, й дивується, чому журналісти здебільшого запитують лише про співпрацю з Пласідо Домінго, хоча співала й з іншими, не менш відомими, й завжди наголошує, що вона саме з України. Про можливість вибору, силу рідних місць на Черкащині, трагічні ролі і залаштункові секрети Людмила Монастирська розповіла в ексклюзивному інтерв’ю Радіо Свобода.

Людмила Монастирська – солістка Національної опери України, народна артистка України, лауреат Шевченківської премії. Виступає на сценах лондонського «Ковент-Гарден», міланської «Ла Скала», нью-йоркського «Метрополітен-опера». Нині є однією із найбільш затребуваних лірико-драматичних сопрано у світі. Їй кілька разів пропонували еміграцію. Втім, вона завжди поверталася в Україну. Монастирську порівнюють з Монсеррат Кабальє і називають «найкращою Аїдою сучасності».

​

Інна Кузнецова:

– Пані Монастирська, яку партію ви вважаєте своєю улюбленою?

– На сьогодні – це «Манон Леско», Пуччіні.

– Яку ще не заспівали?

– З тих, що хотіла, вже заспівала усі (партії ред.).

– Чи проводите ви майстер-класи?

– Ні.

– Ви пам’ятаєте, коли ви заспівали вперше? І що це було?

– Не пам’ятаю вже достеменно. Можливо, років у шість, у сім.

– Це було щось популярне тоді? Чи щось з класики?

– Ну все, що співають діти у 6-7 років. Я думаю, що це був фрагмент із пісні якоїсь або просто пісня.

– А коли вирішили, що треба співати професійно? Це було скільки? 10, 12, 13...? У 15 вже поїхали до Києва.

– У 15-річному віці мене привезли до Києва мої наставники, педагоги. І на той момент Іван Гнатович Паливода, який був завідувачем вокальної кафедри музучилища імені Глієра, вирішив, що мені треба бути класичною співачкою.

– Улюблена страва?

– Восьминіг на грилі.

– Чи можете собі дозволити з’їсти морозива?

– Ні.

– А хочеться?

– Ні.

– Якими мовами володієте?

– Англійською володію непогано.

– Ми з вами зараз зустрічаємося у період, коли ви більш-менш довгий час знаходитеся у Києві. І якраз брали участь концерті «В Україну повернуся» разом з колегами-українцями, які працюють, як правило, закордоном, а не в Україні. А тепер нинішньої неділі співатимете з нагоди закриття сезону в проекті «Шляхи дружби». Це буде на Софіївській площі. Що буде особливого на цьому концерті?

– Я маю там один номер виконувати. Це Абігайль з опери «Набукко», Джузеппе Верді. /ред: Під керівництвом Ріккардо Муті музиканти з Молодіжного оркестру імені Луїджі Керубіні разом з оркестром та хором Національної опери України та молодими митцями з Маріуполя виконуватимуть музику Верді (від Stabat Mater до Te Deum і до «Набукко»), а також симфонічну поему «Портрет Лінкольна» Аарона Копленда, у ролі читця-декламатора в якій виступить Джон Малкович/.

​

– Ви не любите ярликів, але тоді було сказано, що це «найкраща Аїда».

– Це була суб’єктивна думка Пітера Гелба, який у 2012 році був кастинг-директором «Метрополітен-опера», Нью-Йорк. Його особиста думка була, що я на той час, 2012 рік, була «найкраща Аїда», я підкреслюю, яку він чув за останніх, наприклад, 50-60 років. Як він висловився, з часів Леонтіни Прайс.

Чому це пішло в пресу – взагалі «найкраща Аїда»? Я дуже намагаюся бути кращою в тій чи в іншій ролі, так як і мої колеги. Але коли говорять, що найкраща – така, то це значить гірша партія якась інша. Цього я не люблю. Тому що ми у кожній партії намагаємося бути досконалими. Коли говорять, що найкраща така, то, значить, найгірша, наприклад, Леді Макбет або Манон, або щось... як кажуть, мається на увазі. Я цього взагалі не люблю, коли говорять «найкраща Аїда». Тобто це не кимось визнано. Це просто суб’єктивна думка однієї людини. От і все.

– У цьому сенсі вам, очевидно, близька філософія японців, які кажуть: ми не думаємо над тим, чого ми досягли, ми думаємо над тим, чого досягти далі. Так?

– На сьогодні саме так я і думаю. Тому що у мене є ще дві нові партії, які я буду співати в наступному сезоні. Це Елеонора з «Трубадура» і Елеонора з «Сили долі». Це все Верді написав.

– Ваша донька не хоче бути оперною співачкою, хоча (я так чула) гарно співає), а слухати оперу любить?

– Ходить інколи. Так, ходить.

– А що саме найбільше любить? Верді, Пуччіні або Чайковський?

– Вона різних композиторів слухає музику. Їй подобається так, як і мені, драматургічна і психологічна складова самого образу. Тобто це навіть не від композитора залежить, чи це Верді написав, чи Пуччіні. Якщо ця роль цікава сама , наприклад, мені – я беруся за ті ролі, які мені цікаві за своїм розвитком. Так, як актриса у драматичному театрі грає свою роль, музика підсилює нашу роль, так і ми. Мені важливо, який текст, який характер цієї героїні, що вона може сказати як героїня глядачу, самій собі, партнерам своїм.

Мені не важливо, де, навіть в якому театрі співати, тобто чи це топ найголовніших театрів. Я вже багато продукції у них заспівала. І це не має значення абсолютно.

– А яку сцену любите найбільше?

– Мені подобається сцена, де дуже гарна організація і ставлення до солістів. Шанобливе ставлення.

– Це яка сцена буде? «Метрополітен-опера» чи японська...?

– І «Метрополітен-опера», Нью-Йорк, «Ковент-Гарден», Лондон, ще Мюнхен Bayerische Staatsoper, потім Відень – «Штатс опера», наша Національна опера. Ми, до речі, зараз на правильно шляху стоїмо.

– Кінець сезону. Багато зірок приїздить. Багато українців, які співають в інших театрах. Останнім часом я чула в Києві Ольгу Безсмертну у «Фаусті», Юрія Юрчука – у «Євгенії Онєгіні»... Тобто вони їздять. І це заслуга керівництва?

– Зокрема це заслуга керівництва, яке веде правильну політику, що «країна має знати своїх героїв». Тобто це люди, які (без перебільшення!) представляють нашу країну і через культуру. Дуже сильно це не дооцінюється, як то кажуть.

Я, наприклад, завжди підкреслюю, що я саме з України, з Києва. Тому що досі я бачу в інтернеті: «російська співачка». І так далі. А я народилася в цій країні. І мої педагоги були з України. І всі мої родичі. І тут я навчалася, в Києві в музучилищі Глієра, а потім у консерваторії. Я не розумію, чому, як кажуть, «на якому підґрунті» писати, що я зовсім з іншої країни?! Цього я ніяк не можу зрозуміти.

– А таке було, що писали?

– Писали. І досі я бачу десь у ЗМІ.

– Я знаю історію з київським балетом у Франції, писали, що це «російський балет». Оскільки російський балет завжди був модним у Парижі.

– Це помилки непрофесійні, наприклад, ваших колег-журналістів, які не хочуть заглиблюватися просто.

– Я думаю, що це були помилки не колег. Думаю, що це були помилки організаторів. І умисні помилки.

– Організаторів і колег у тому числі. Навмисні – так.

– Тому що писали це на афішах, а колеги вже мої, вибачте, «похідним» були.

– Можливо, й так.

– Ви співали в Росії останнім часом?

– Останній мій виступ був 2014 року (в Росії – ред.). Це був концерт з Михайлом Плєтньовим, який зараз виступає вже як диригент. Це відомий піаніст. Зараз він має свій фестиваль. І мене запросили. Це був вересень місяць. Це останній мій там виступ був.

– А якби зараз запросили – поїхали б? Зважаючи на події.

– Мені достатньо роботи у світі і в своїй країні для того, щоб мати право вибору, де мені співати, де мені не співати.

– На скільки років розписаний графік?

– На багато. На п’ять, на шість, на сім років вже є контракти. Я не знаю, що зі мною буде завтра. Контракти ми можемо заключати, але навіть театри не знають, що з ними буде.

– А є такий страх – захворіти? Горло ж може захрипнути, десь повітря холодне.

– Такого страху немає. Тому що, наприклад, коли так трапляється, що ми хворіємо, то ми просто скасовуємо все. Того сезону так склалося, що в Німецькій опері у Берліні я скасувала за два дні до прем’єри весь свій контракт.

– Втрачається голос на сцені, от зник...

– У моєму випадку (тьху-тьху) цього ще не траплялося, щоб прямо на сцені втратила голос.

– Я чула, що було таке з деякими співаками.

– Було-було. Частенько таке трапляється з моїми колегами. Але якось так мене Бог милував – досі такого не було.

– У такому випадку треба, щоб хтось був...?

– Є ж страхувальники. У «Метрополітен» навіть є окрема кімната – Green Room, де сидять і дивляться кавери. А є ще кавер, який на страховці у кавера. Це може собі тільки «Метрополітен» дозволити.

– Це цікаво! Таке залаштункове життя.

– Залаштункове. Це тільки такі багаті театри, як «Метрополітен», можуть собі дозволити, щоб страхувальник страхував цього кавера, який страхує основний склад. Є відповідний контракт, в якому сказано, щоб в тебе зайняло не 30 хвилин дійти до театру. У такому радіусі по часу –так треба знімати апартаменти, недалеко, щоб, наприклад, не метро їздити. Там є якісь відповідні умови. І в «Метрополітен» є кімната, де є телевізор. І, наприклад, якщо це кавер сидить, він дивиться, як себе основний склад поводить, хто і в якій формі. Тому що ж вистава дуже довго триває. І може дійсно все, що завгодно трапитися. Перенервував, хтось (не дай Боже!) там подзвонив, сказав неприємні речі – це дуже нервова така... Все ж: відразу текст може «вилітати» і так далі.

– До речі, коли «вилітає текст» - є така «будка» і суфлер?

– Суфлер є. Але коли дуже далеко від нього знаходишся, наприклад, як Аїда (постановка Соні Фрізель, де й живі коні, дуже масштабна), то суфлера там майже не видно і нічого не чути, як він там не кричав би. Є великі такі постановки. Або це дзефіреллівські постановки, які масштабні, дуже багато в себе включають. На сцені більше 300 осіб чи більше, якісь екстра, суперсили – людей десь винаймають, щоб вони брали участь саме в цій постановці. Тоді суфлер вже не допоможе. Дуже бажано знати свою роль

– Що робити, як (не дай Боже) все-таки забув те слово? Експромт? Не всі ж знають партії.

– Так. Бувало. У мене навіть в цій самій «Аїді», яку я вже переспівала і переспівала, що вже не пам’ятаю, скільки я вистав – більше 300 вже цих різних продукцій, якщо їх всі підсумувати. Бувало. Це від нервів, мабуть. «Вилітало» просто слово, вже навіть багато разів співана роль. Я думаю, що і актор вам те ж саме скаже – якісь ролі, які він вже багато разів зіграв, під впливом якихось факторів із ззовні. Може просто щось вплинути на нерви, на психіку – і все... Не тому, що ти не знаєш роль.

– І що тоді робити?

– Співати треба. Якщо це саме про музичну виставу йде мова.

– У концерті є пюпітр – там легше.

– Так. Просто далі співаєш, згадуєш те, що йде далі, далі, наступна фраза, наступна, наступна... Ніхто ж його в середині номеру не зупинить.

– Але якщо згадати якесь таке екстраординарне, але, можливо, веселе?

– Веселого мало дуже в нашій професії. Як і в спорті, якісь травми. От зараз ниє коліно – травмувала. Гомілковостопний суглоб, ступню свою травмувала. А це тільки в одній продукції. Це декілька вистав в себе включає і в кожній виставі ти можеш десь спіткнутися або вдаритися об східці, або щось гостре може стирчати. Це, як кажуть, людський фактор – хтось щось не доробив і від цього постраждали.

– У «Тосці» - там такий поміст.

– Не тільки у «Тосці». Поміст у тій самій «Нормі». Я співала на початку лютого. 4-го числа у мене був дебют у нашому театрі – в Національній опері. Норма стрибає у вогонь зі своїм Полліоном – так само ми стрибаємо. Тоска стрибає. І от коли йшла у нас «Пікова дама» – Ліза так само стрибає у річку. Тобто можна пошкодити собі ступню.

– Ви стрибаєте – якийсь батут є?

– Є. Але він має бути не дуже твердим, щоб все-таки приземлення не вплинуло ніяк. Але в різних театрах по-різному так буває, що не передом стрибаєш, а назад треба впасти, спиною. Так у мене було у Хьюстоні, коли я Тоску співала. Тоска в кінці перерізає собі горло, в іншій руці вона має такий мішечок, як штучна кров, вона її розмащує по собі. І треба зробити так, що вона помирає, і вже в останню секунду падати на спину. Зважайте на те, яка постановка, як режисери самовиражаються, скажімо так. Ставлять інколи в такі умови, що це межує між життям і смертю.

– А можна відмовитися?

– Можна відмовитися (від ролі – ред.). Але краще цього не робити. Тому що театр все-таки не може знайти заміну дуже-дуже швидко. Тому що всі співаки за багато років законтрактовані в цих місцях, вони не мають права зірватися і поїхати в інший театр.

– Колега якось розповідала, що її друзі, далекі від опери, пішли на виставу, послухали одне відділення, максимум два і пішли. Кажуть: все закінчилося. Вона питає: вбивали? Вони: ні... Тоді ви не дослухали. Завершення, як правило, трагічне.

– Як правило, всі мої героїні гинуть в кінці. Можу згадати лише кілька партій з мого репертуару, які залишаються живі. Це Сантуца із «Сільської честі», Масканьї, Амелія з «Бал-маскараду», ще «Турандот», де закінчується все хепі-ендом. Більше й не згадаю. То собі руки порізала, то горло перерізала, то десь стрибнула з мосту, то її вбили.

– До речі, впливає це на внутрішній світ?

– Впливає. На сьогодні, я можу сказати, що це впливає. Дуже впливає. Все-таки доводиться у своєму житті... У нас у всіх однакові проблеми – у кожного є сім’я, діти, майже у кожного, тобто у нас як у людей проблеми дуже подібні. І ще якщо професія поглиблює цей негатив, доводиться все-таки відшукувати у цьому житті щось позитивне, десь його нізвідки брати. І це інколи не вдається і відновлюватися дуже важко після спектаклю і так далі.

– А як намагаєтеся відновлюватися?

– Я дуже хочу поїхати до батьків. Але це мені останнім часом дуже рідко вдається. Тому що я тут є основною солісткою, солісткою Національної опери – у мене є відповідні зобов’язання в театрі. Навіть якщо мій «інтернаціональний сезон» вже закінчився, а саме цього сезону це закінчилося 22 червня, я прилетіла вже до Києва, але тут у мене є зобов’язання. Запланований 23-го концерт – наступного дня я вже співала, не зважаючи на погоду. До речі, всі мої колеги, ми відпрацювали цей концерт.

І ми вдячні Анатолію Анатолійовичу (Солов’яненку-молодшому – ред.), що він взагалі організовує такі концерти для людей, які не мають можливості потрапити до театру. Для людей, для яких 100 гривень, 50 гривень – великі гроші заплатити не мають змоги за квиток. Для усіх бажаючих був цей концерт на Софіївській площі організований. Тобто ми його 23-го відпрацювали. Погода не дуже нам сприяла.

– 12 градусів.

– Співати при такій погоді дуже і дуже небезпечно – це можна потім замовкнути на місць, наприклад, чи на два, чи в когось вже які там передумови. У когось взагалі може бути астма чи бронхіт. Ми ж не завжди співаємо здоровими. Ми дуже рідко співаємо здоровими. Контракт включає 7, 8, 9 вистав через день – уявляєте собі це навантаження. А таких контрактів шість у сезоні або п’ять. Це дуже-дуже-дуже багато! Поки нас запрошують, то треба співати, треба працювати. У кожного є якісь проблеми.

– А є якийсь рецепт для голосу? Жовтки пити чи ще щось?

– Ні, я не п’ю ніякі жовтки. І ніколи їх не пила. Що головне – поменше говорити у день вистави, дуже гостре виключати. Наприклад, перець чилі.

– Ведучим програм не можна їсти халву і насіння.

– Насіння – так само. До речі, люди, які про це говорять, дійсно мають рацію. Я можу це підтвердити. Насіння, морозиво я не люблю, наприклад. Дуже холодну воду, як у американців це прийнято, з льодом. Вони постійно цей лід.

– І їхні співаки – нічого?

– Я навіть не знаю. Вони, мабуть, якось адаптуються. І вони вже без льоду, без оцих кондиціонерів не можуть: Боже, нам не вистачає повітря! Ну, а як же ми тут живемо без усього цього? Європа вся так живе. Поки що всі ще живі. Так що, слава Богу, дасть Бог здоров’я – все буде добре.

– На тому, що все буде добре, хотілося б завершити нашу з вами розмову і побажати вам успішного завершення сезону, відпочинку гарного...

– Дякую! Навзаєм.

– ...з поїздкою і на малу батьківщину, побачити рідні місця, в яких ви виросли.

– Так, дуже хочеться. Рідні місця, саме рідні місця.