Випити і погуляти поблизу могильних хрестів, і не просто хрестів, а місця масових захоронень часів Великих репресій, пропонує білоруський ресторан, збудований неподалік урочища Куропати, що на околиці Мінська. Для багатьох білорусів – це свідчення неповаги до своєї історії. «Це повне падіння суспільства», – сказала в інтерв’ю Білоруській службі Радіо Свобода Нобелівська лауреатка з літератури Світлана Алексієвич. Появу ресторану уможливила зміна території меморіальної зони. Влада у 2012 році скоротила розмір пам’ятного місця та відкрила можливість для комерційної діяльності неподалік могил. З моменту відкриття ресторану на початку червня його пікетує група активістів.
У квітні, коли протести активісті помітив і президент Білорусі, він сказав, що питання надто «політизується». Люди, які там лежать, хочуть спокою, і не треба цих танців на кістках», – сказав президент.
Але не дає спокою мертвим сама білоруська влада. У 2001-2002 роках поблизу цього місця була проведена мінська окружна дорога. Активісти протестували проти її будівництва, але їхній табір був знесений за допомогою поліції та бульдозерів. А вже невдовзі з’явилися плани побудови поблизу дороги розважального комплексу Bulbash Hall. Розважальний комплекс біля могил, який почали будувати у 2010, а назва включила образливе прізвисько білорусів.
Як говорить в інтерв’ю Білоруській службі Радіо Свобода активіст Павло Северянець, якого було коротко затримано поліцією 6 червня, «за рішенням Мінської прокуратури у 2012 році чотири будинки комплексу повинні були бути зруйновані». Проте будинки не знесли, а змінили розмір території, що охороняється. Там тепер розмістилися і спортивні майданчики, і сауни і готельні номери.
Критики білоруської влади говорять, що за понад 20 років правління президента Олександра Лукашенка, радянське минуле не лише не ставало предметом критичного аналізу, але навмисно відбілювалося у громадській думці.
На питання, що таке Куропати, більшість молодих білорусів відповісти не можуть. Кореспонденти Білоруської служби Радіо Свобода перевірили це, вийшовши на вулиці Мінська.
Історики говорять, що між 1937 і 1941 роком урочище Куропати, що неподалік Мінська, стало місцем масових розстрілів. До радянської «гласності» про місце трагедії було відомо лише небагатьом. Першим публічно про це місце розповів білоруський історик, який пізніше став засновником Білоруського народного фронту.
Стаття Зенона Позняка у газеті «Літаратура і мастацтва» викликала один з перших протестів у колишньому Радянському Союзі, що дало поштовх руху за демократію та незалежність у Білорусі.
Але вже невдовзі, замість того, щоб почати досліджувати цю трагедію, офіційний Мінськ почав напускати туману щодо того, хто відповідальний за цей злочин. Офіційні особи говорили, що неможливо встановити, хто ж відповідає за розстріли, Радянський Союз, чи нацистська Німеччина. Та попри небажання влади, Куропати все ж були проголошені історичним заповідником у 1993 році та у 2004 цей статус був закріплений у реєстрі Культурних пам’яток Білорусі.
Коли пам’ятник зареєстрували офіційно, на ньому встановили і дерев’яні хрести. Але майже відразу вони тали об’єктами вандалізму. Постраждала навіть «лавочка Клинтона» – подарунок від колишнього президента США Билла Клинтона в пам’ять про його відвідини Білорусі у 1994 році. Її то відновлювали, то ламали знову.
Під час останнього інциденту у Куропатах, знову були поламані хрести, і сталося це вже 13 червня.
Незалежні історики говорять, що влада у Мінську навмисно хоче стерти Куропати з пам’яті білорусів, бо базує свою легітимність на радянській історії.
«Розгорнулася кампанія мовчанки навколо певних частин історії білоруського народу, білоруської нації. Є документи, які підтверджують, що тут було місце масових розстрілів, тому це повинно бути місцем пам’яті та смутку», – вважає опозиційний політик Ганна Канапацька.
Поки що протести досягли лише того, що не почав будуватися ще один комплекс розважальних об’єктів з іншого боку Куропат. У розпал нової суперечки у справу втрутився навіть сам президент Лукашенко, який пообіцяв побудувати відповідний пам’ятник на місці масових поховань. «Щось подібне до каплиці», – сказав він у лютому 2017 року. Проте навіть через півтора роки ніякі роботи на цьому місці не почалися.
«Вони хочуть поставити камінь в Куропатах, – реагує Світлана Алексієвич на ініціативу влади встановити в Куропатах офіційний меморіал. – І їм здається, що таким чином вони отримають індульгенцію на те, щоб все це повторилося знову».
На думку письменниці, за нинішню ситуацію відповідає не лише влада, а все білоруське суспільство.
«Можна говорити і про нашу власну відповідальність, кожного з нас. Ми це дозволили. Чому суспільство мовчить? У будь-якій європейській країні були б сотні тисяч на вулицях», – каже Світлана Алексієвич.
