«Син зник безвісти: вважаю, що це була спецоперація спецслужб Росії із «зачистки» Криму» – Шаймарданов

Київ – Близько сімдесяти дітей із чотирьох сіл, розташованих на Арабатській стрілці (Генічеський район Херсонської області), відвідують дитячий спортивний клуб «Арабат», який заснував Дамір Шаймарданов. Клуб для малечі – не лише можливість опанувати дзюдо, а і шанс стати патріотами України – такими, як родина Шаймарданових. Дамір родом з Татарстану, близько 30 років живе в Україні. Його старший син Тимур жив у Криму і зник безвісти 26 травня 2014 року після анексії півострова Росією. Про свою родину та улюблену тренерську роботу Дамір Шаймарданов розповів Радіо Свобода.

– Моя родина, мій син Тимур – ми пишаємось тим, що є громадянами України. Ми підтримали Революцію гідності, а коли Росія розпочала процедуру анексії Криму, Тимур не сидів осторонь: він допомагав українським військовим частинам, відкрито виступав за Україну. 26 травня чотири роки тому син зник безвісти: вважаю, що це була спецоперація російських спецслужб із «зачистки» захопленого Криму від проукраїнських активістів (у лютому 2018 року представники «Кримського дому» повідомили, що за чотири роки анексії Криму безвісти зникли 16 людей). Наша родина досі не знає, де Тимур, що з ним сталось.

– А як склалась доля інших членів вашої родини, які жили в Криму?

– Тимурова сім’я і родина молодшого сина були вимушені виїхати з Криму. Живуть вони тепер у Західній Україні. Старший онук займається дзюдо. Молодший – також хлопчина спортивний, але не визначився ще, який вид спорту йому подобається найбільше.

– За вашу патріотичну позицію, за виховання справжніх патріотів України цього року ви отримали спеціальну відзнаку імені героя Небесної сотні Дмитра Максимова, яку зініціювали родини героїв Небесної сотні. За що саме вам її вручили?

– Я заснував клуб дзюдо «Арабат» у селі Стрілкове Генічеського району, це було 2013 року. За два роки клуб розширив географію, назвемо це так, і до нас долучились дітки з інших трьох сіл Арабатської стрілки. У клубі мені доводиться бути не лише тренером, а і вчителем історії, щоб діти дізнались про Україну, щоб полюбили Україну.

Я до Дня Соборності України турнір з дзюдо для дітей провів, щоб дітки знали, що живуть вони в Україні, яка має славну історію. Знаєте, це виявилось складніше, ніж навчати дзюдо. У нашому районі настрої здебільшого сепаратистські, коли я у квітні 2014 року заявив про намір провести перший турнір, присвячений герою Небесної сотні Дмитру Максимову, деякі батьки забрали дітей з клубу.

– Злякались?

– Тоді на околиці Стрілкового стояли російські війська, які утримували газорозподільну станцію. Селяни не знали, що буде далі. Коли у ті місяці через село проїжджали українські військові, дітлахи їм кричали: «Бандери їдуть!».

– Чи змінилась ситуація за ці більш як чотири роки?

– Ситуація змінилась трохи, люди принаймні замислюються, що відбувається, бо ж за кілька кілометрів від села – адміністративний кордон з анексованим Кримом. Але дотепер не все аж так добре, як хотілось би: цього року в день вишиванки вишиті українські сорочки вдягли ми з дружиною, мої вихованці та родина, яка приїхала на Херсонщину із Західної України. А місцеві чиновники, звичайні селяни лише плечима знизували, побачивши нас у вишитих українських сорочках. В Україні відбувається децентралізація. Місцеві органи самоврядування тепер кажуть: «Нам Київ – не вказівка» й за байдужості селян роблять, що їм заманеться. Он у мене і у діточок клуб можуть відібрати, бо він у хорошому місці розташований.

– І що будете робити, щоб «Арабат» вберегти?

– Буду відстоювати клуб, тут маю розуміння з боку батьків, та і дітлахи самі кажуть, що будуть далі займатися спортом, засвоювати філософію і прийоми дзюдо. У них є на кого рівнятись: кілька моїх вихованців навчаються у спортивних школах та вишах, стали призерами регіональних змагань, дехто виходить на всеукраїнський рівень. Це спонукає до роботи, не дозволяє мені все кинути і почати жаліти себе. У мене є родина і у мене є вихованці, яким я потрібен.