Понад три десятки українських поранених отримали «нові обличчя». Саме стільки безкоштовних реконструктивних пластичних операцій для бійців і ветеранів війни на Донбасі зробили учасники медичної місії Канадсько-української фундації. Це вже VI така місія і працювала вона цього разу 19–26 травня в Одесі на базі Військово-медичного клінічного центру Південного регіону. Вперше одним із фінансових донорів програми стала Ліга українок Канади. Про враження від України та роботи поряд з лікарями волонтерки організації розповіли Радіо Свобода
В день приїзду до Одеси Леся Спольська, Анна Захарова, Оксана Кузишин одразу ж потрапили на вишиванкову ходу, яка проходила містом у День вишиванки.
«Вразило безмірно. Такі радісні, піднесені обличчя були в учасників маршу. Повернемось в Канаду, обов’язково про це розповімо і світлини покажемо», – згадують канадські українки перші враження від одеситів.
Коли розпочалися операційні дні, волонтерки працювали по 12 годин на добу – нарівні з лікарями та медсестрами, українськими й канадськими, волонтерами одеського шпиталю.
Леся Спольська до Канади переїхала зі Львова ще за часів СРСР. Зараз, серед іншого, зосереджена на роботі у благодійному фонді. Вона каже, що відтоді як у 2014 році українською громадою Канади за підтримки Ліги було запроваджено проект під назвою «Ангели-хоронителі України», благодійні пожертви надходять з усіх куточків Канади, і не лише від представників української діаспори.
Під час медичної місії в Одесі разом із колежанками поєднувала задачі психолога та соціального робітника. Про українських військовиків канадські волонтерки завжди кажуть як про своїх: «наші бійці, наші герої, наші захисники».
Леся Спольська (Торонто)
– І бійці (до або після операції), і ти, хто супроводжували їх – мами, дружини, наречені, сестри – всі вони потребують уваги. Спілкуватися важливо: говорити, підтримувати, запевняти в тому, що все обов’язково буде добре. Коли оточують небайдужі люди, то це тішить наших бійців.
– А траплялось, що поранені не йшли на контакт із вами?
– Уявіть, що такого не було взагалі. Насправді вони були дуже відкритими до нас, щирими. Говорили про сьогодення, завтрашній день. Мені здавалося, що минуле вони, принаймні, намагаються залишити в минулому. Їхня сила волі, оптимізм дійсно вражають. Тому для мене побувати на такій місії було великою честю й відповідальністю.
До канадських волонтерок на двір шпиталю виходить демобілізований у 2015 році командир взводу 28-ї одеської окремої механізованої бригади Андрій Зотов. Просить його не фотографувати, бо, жартує, «поки що не готовий до конкурсу краси».
Пластична операція, яку днями одеситу зробили на обличчі, з бойовою травмою чи пораненням не пов’язана. Проблема, розповідає Андрій, існувала ще до війни, але на фронті вона загострилась. «Коли не можеш нормально дихати через ніс, а на Донбасі міцні морози, то стан якось не дуже… Не сподівався, що канадці візьмуться мене оперувати. По-перше, раніше українські лікарі казали, що мою проблему вже не виправити, а по-друге, зараз по допомогу звертались хлопці з більш складними ситуаціями. Але доктор оглянув мене і вирішив оперувати», – каже Андрій.
– Те, що роблять канадські волонтерки – Леся, Анна, Оксана, наскільки це важливо для вас?
– Коли звичайне людське спілкування дає задоволення, то й одужуєш скоріше. До того ж, останнім часом потихеньку переходжу на українську, тому говорячи із ними, ще й розширюю мовний запас.
Оксана Кузишин (м. Монреаль)
Голова Ліги українок Канади, і – майор у відставці канадської армії (спеціальність: логістика). За часів військової служби Оксана Кузишин побувала в післявоєнній Боснії, на кордоні між Ізраїлем і Сирією, на Гаїті після того, як у 2010 році на острові стався руйнівний землетрус.
– Не можу сказати, що абсолютно всі з українських ветеранів війни на Донбасі з тих, з ким познайомились в Одесі, вже абсолютно відкриті, готові до спілкування. Як людина, котра служила в армії, розумію, коли не хочуть згадувати, що відбувалось в зоні бойових дій, де вони дістали поранення. Маємо усвідомлювати – кожному потрібен свій час. Я теж свого часу із місій поверталась інакшою людиною. Треба поважати їхній ритм повернення до звичайного цивільного життя.
– Інколи тут, в Україні, доводиться чути, що Захід нібито втомився від необхідності допомагати Україні…
– Власне я такого не відчуваю. І «втоми від України» теж не спостерігаю. Навпаки, канадські благодійники як працювали, так і працюють, збираючи кошти для допомоги українцям, які страждають від війни.
– Яку суму витратила Ліга українок Канади на чергову медичну місію, яка цього разу проходила в Одесі?
Ліга подарувала 40 тисяч канадських доларів. Приблизно такі ж внески (30-40 тисяч) зробили ще дві благодійні канадські організації. Медична компанія надала обладнання, інструментарій, які використовувались під час операцій.
Анна Захарова (Калгарі)
Потрапила в Канаду через окупацію Криму. Звісно, зізнається, скучила за рідними місцями і морем: «Хоча б в Одесі Чорне море знову побачила. Ностальгія…»
Анна Захарова навчається в Університеті Калгарі на факультеті соціальної роботи (магістерська програма). Професійну діяльність планує пов’язати з наданням допомоги ветеранам та їхнім сім’ям колишніх військових. «Коли йдеться про реабілітацію, це не тільки фізична або психологічна, а й психосоціальна. Можливо, треба допомогти ветеранові знайти роботу, можливо, працевлаштування потребує його дружина. Родини військових мають відчувати, що суспільство не байдуже до них», – пояснює Анна.
– Як вважаєте, чи можливо якось прискорити їхнє повернення від військового життя до цивільного? Або всьому свій час?
– В тому випадку, якщо підтримка людині із посттравматичним синдромом надана вчасно і вона є професійною, то так, таке «психологічне повернення» відбуватиметься скоріше. Але на цій місії наше волонтерське «завдання» ми бачили дещо в іншому: привітно посміхнутися, вислухати, якщо ділились особистими переживаннями, підтримати словом.
