Єгор Фірсов
(Рубрика «Точка зору»)
«Стас на свободе, передаю ему трубку»
– Алло. Егор, это мама Стаса Асеева. Он сейчас не с тобой? Ты знаешь, где он?
– Нет, я с ним не разговаривал. Что-то случилось?
– Он не отвечает на телефон и не приехал домой, как обещал.
– …
З цього моменту почався збір інформації про місце перебування Стаса, написання постів і блогів про його полон та кропітка робота для його визволення.
Я знайомий зі Стасом вже понад 10 років. А точніше, з 1 вересня 2006-го. Ми разом навчались на факультеті філософії в Донецькому університеті інформатики та штучного інтелекту. Тоді, будучи студентами, ми навіть уявити не могли, як складеться майбутнє і якою буде наша в ньому роль.
Стас ніколи не займався політикою, і займатись не хотів. Всі ці розмови про партії, мітинги та владу йому були нецікаві. Він більше тяжів до розмірковувань про німецьку класичну філософію, про Кантівські антиномії та Гегелівську діалектику. Він мав хист до літератури, і першу свою збірку творів та віршів подарував мені ще у 2010 році.
І ось, влітку 2014 року, Стас зателефонував мені з проханням дізнатись, як можна вступити до добровольчого батальйону. Як розгортались події в країні на той час, нагадувати не буду, всі і так пам’ятають. Більша частина моїх знайомих з Донбасу проявляла або пасивність, або сепаратистські настрої. А тут телефонує завжди аполітичний Стас зі своїм запитанням про батальйон. Я був дуже здивований.
Але з батальйоном у нього не склалося: не пройшов за станом здоров’я.
Через бабусю та маму вже похилого віку, які залишились у рідній Макіївці, Стас був змушений залишитися поряд, у Донецьку.
Раптово в нього з’явилась ідея писати. Вигадав собі псевдонім Стас Васін, завів сторінку у «Фейсбуці» й почав публікувати свої нариси і відправляти статті до усіх провідних ЗМІ: Радіо Свобода, «Дзеркала тижня», «Українського тижня», «Української правди». На той час практично усі місцеві журналісти виїхали з окупованої частини Донбасу. Інформації про реальний стан речей на окупованій території бракувало, тому статті Стаса були вкрай актуальними і важливими. Звичайно, деякі іноземні й українські журналісти мали можливість приїжджати у Донецьк та описувати події. Але Стас був місцевим і як ніхто відучував гостроту подій 2015–2017 років.
Звичайно, всі ми, хто спілкувався зі Стасом, попереджали його, що журналістові вкрай небезпечно бути на тій території. Думаю, він і сам це добре усвідомлював, але вбачав у своїй роботі певний власний сенс. Хоча переїзд до Києва – планував, але постійно відкладав.
І ось 2 червня 2017 року мені зателефонувала його схвильована мама із запитанням, чи не в мене Стас, бо він не виходить на зв’язок, а домовлявся приїхати до неї в гості. Вже тоді мені стало зрозуміло, що, найімовірніше, його взяли у полон. Трохи пізніше був виявлений погром у квартирі, яку він винаймав, де з цінних речей зник лише ноутбук і папери, в яких він робив свої нотатки.
Через деякий час, після ґвалту в ЗМІ, дзвінків усім міжнародним спостерігачам, яких ми знали, представники «ДНР» все ж таки підтвердили, що Стас у них. З одного боку – ми одразу відчули полегшення, що він живий. З іншого боку, було гірке усвідомлення, що витягати з полону журналіста, якому «шиють шпіонаж», – справа нелегка.
На жаль, на загальний обмін полоненими в грудні 2017 року Стас не потрапив. З вини кого саме, і чому так сталося – висловлювати свою думку тут я не хочу. Ситуацію це не виправить, Стас продовжує залишатись у полоні.
Ця книжка* (пояснення щодо книжки читайте після тексту – ред.) – спроба привернути увагу до людини, яка у кризовій ситуації мала відвагу писати про події рідного регіону, за що і поплатилася свободою. Його дописи – це єдині «чернетки історії», які можуть відтворити стан речей, який відбувався на окупованій частині України протягом 2015–2017 років.
Сподіваюсь, що вже дуже скоро відбудеться другий великий обмін полоненими, до якого Стас обов’язково потрапить. Це залежить не тільки від міжнародних переговорів та бажання «ДНР», а ще й від нас із вами. Ми, своїми постійними згадками, словами, вимогами крок за кроком наближаємо Стаса до свободи. І я дуже сподіваюсь, що вже незабаром зможу взяти телефон і так само зателефонувати його мамі, але вже з гарними новинами.
– Добрый день. Это Егор, вы, наверно, уже знаете, что обмен произошёл.
– Да, конечно. Все хорошо?
– Да, Стас на свободе. Передаю ему трубку…
Єгор Фірсов – колишній народний депутат, однокурсник Станіслава Асєєва
(ПРИМІТКА: цей текст є передмовою Єгора Фірсова до книжки, яку фонд «Ізоляція» і Радіо Свобода презентують у Києві 4 червня. Більше про це читайте ТУТ)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
