(Рубрика «Точка зору»)
«Найбільший розділений народ». Колись Кремль поставив саме такий стандарт опису росіян, які залишилися після 1991 року за межами Росії. І цим прирік співвітчизників на ізоляцію.
Після розвалу Радянського Союзу за межами Росії опинилися мільйони росіян. Причому йдеться не тільки про Україну ‒ точно так само було в усіх колишніх республіках СРСР. І майже всюди цих людей спіткала та сама доля.
Будь-яка закордонна діаспора ‒ це завжди soft-power для материнської держави. Та сила, яка інтегрована в нову батьківщину, і саме тому може претендувати на роль «посла» для старої. Українська діаспора в Канаді, вірменська у Франції або єврейська по всьому світу ‒ тому найкращі докази. Але у «закордонних українців» нічого схожого не сталося.
Вони не стали трендсетерами. Не створювали стратегії майбутнього. Не зуміли стати лобістами своїх власних інтересів. Таких, які б при цьому не сприймалися новими столицями в багнети. З однієї простої причини.
Для зарубіжних співвітчизників Москва передбачала лише один формат існування ‒ іреденти. Їм відводилася єдина роль ‒ бути приводом для «возз’єднання» в межах єдиної спільної держави. І чверть століття Кремль робив все, щоб цей важіль впливу зберегти.
Для цього йому потрібно було зовсім небагато. Не допустити інтеграції росіян у політичні нації тих країн, в яких їм випало жити. Сама ідея, що росіяни можуть жити не інтересами Москви, а своїх нових столиць, сприймалася як зрада.
Кремлю ніколи не потрібна була адаптація росіян. Навпаки ‒ йому потрібна була максимальна ізоляція росіян. Щоб потім з року в рік спекулювати на темі захисту «гнаних і знедолених». Концепт «росіяни для України» сприймався як ворожий. Тому що Москві потрібний був концепт «українські росіяни як відмичка для України». Все інше сприймалося Росією як загроза.
«Закордонним росіянам» пропонувалося відчувати свою національність як право, а не обов’язок. Замість того, щоб конкурувати з сусідами в просторі позитивного порядку денного, їм відводилася роль «баби-яги», яка завжди проти. Єдиним їхнім призначенням була оголошена ностальгія. Охоронці музейного надбання.
У результаті ніяких російських партій, орієнтованих не на Кремль, у пострадянських країнах так і не з’явилося. Все, що народжувалося, опинялося в ролі п’ятої колони. Лобісти російських монополій. Торгові агенти з продажу імперського шовінізму. Будь-який альтернативний підхід сприймався в багнети самою Москвою.
До чого призводить такий підхід, ми побачили на прикладі Донбасу. Того самого, який Москва вже четвертий рік «захищає». З подачі Кремля регіон перетворили на рукотворне Сомалі. На полігон, єдине завдання якого ‒ створювати проблеми для української влади. А якість життя тих самих «росіян та російськокультурних» на окупованих територіях Москву не цікавить.
Донбас довів просту річ: закордонним співвітчизникам Кремлем відведена роль імперського гумусу. Їхні інтереси вторинні відносно інтересів російського керівництва. Москва воює не за них, а за допомогою них. Громадяни для імперії. І ні в якому разі не навпаки.
До того ж саме вторгнення на Донбас запустило ще один важливий процес. Москва була впевнена, що український схід і південь впадуть їй в обійми. Що російська мова ‒ це достатня умова для того, щоб її носій був адептом «русского мира». А виявилося, що все зовсім не так.
У результаті вторгнення в Україну сталося те, чого Москва завжди так боялася. Росіяни почали інтегруватися в Україну ‒ в силу того самостійного вибору, який вони зробили між старою батьківщиною та новою. І в цій ситуації Кремлю вже не доводиться розраховувати на лобізм своїх інтересів. Тому що вибір нової ідентичності виявився пов’язаний із втратою старої.
Найімовірніше, новий перепис подарує нам чимало сюрпризів.
Павло Казарін – оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Оригінал – на сайті Крим.Реалії
