Гопчиця – невеличке село на Вінниччині, яке має сучасний сайт, сторінку в Instagram та Facebook, власний оригінальний логотип, наліпки та магніти, LED-ліхтарі і відремонтований клуб. Три роки тому сільським головою тут став Роман Прилуцький, який раніше працював на птахофабриці та був зварювальником. За час своєї короткої політичної кар’єри чоловік встиг реалізувати кілька важливих для села проектів, але ще більше – запланувати.
«Радіо Свобода» розповідає про те, як змінилося село, маючи маленький бюджет, та чому Гопчиця чекає на туристів.
Село Гопчиця (наголос на передостанньому складі, як у словах «гірчиця», «залізниця», або ж «вовчиця») розташоване у Погребищенському районі, за 180 кілометрів розбитою дорогою від столиці.
Тутешній сільський голова Роман Прилуцький – колишній зварювальник. Він міг би зварити грат і воріт на все село, але, натомість, став політиком, а точніше – таким собі менеджером Гопчиці. Незважаючи на маленький бюджет, завдяки грантам та інвестиціям, йому вдалося реалізувати кілька важливих для села проектів. Але ще більше – запланувати.
Завдяки соціальним мережам, де Гопчиця має власні сторінки і розповідає про успіхи, село стало популярним.
Чоловік зізнається, мовляв, не може зрозуміти, чому привертає до себе стільки уваги, адже ремонт доріг і освітлення вулиць у селі – це закономірні речі у ХХІ столітті.
Ідея стати сільським головою у Романа Прилуцького виникла після Майдану. Разом із друзями він їздив до Києва на вихідні та називає себе «туристом», порівнюючи із тими, хто під час Революції гідності загинув чи був поранений.
Свого часу чоловік працював у Західній Європі та чекав, коли з’явиться в селі той, хто працюватиме для людей. Але чекати довелося довго, тому вирішив спробувати сам: «Принаймні картати себе не буду, що я нічого не зробив. Для мене це тимчасово. Але людина після мене не зможе опустити планку. Думаю, я задав цей ритм, який треба буде підтримувати».
Пароль – День народження Шевченка
Біля сільського клубу стоїть три величезні пеньки. На одному із них – «Поштова бібліотека» (ящик для буккросингу). Сюди кожен може принести і залишити свої книги, натомість взяти собі інші. Нині всередині лежать видання про десерт і випічку, а ще – дитячі роликові ковзани.
Олександр Саліженко, засновник ініціативної групи ReLoad, каже, що часто «полиці бібліотеки» повні.
«Побачили цю ідею у столичному парку Шевченка і захотіли зробити тут. Адже на це грошей не потрібно, все зробили самі», – розповідає Олександр.
Хлопець, родом із Гопчиці, живе і працює в Києві, але щомісяця приїжджає в село з допомогою. Саме він веде сторінки Гопчиці у мережі Facebook та Instagram. На його прохання дизайнерка Надія Кельм створила логотип Гопчиці – зірка, що найчастіше зустрічається в орнаменті вишиванок цього краю. Учасники ініціативи – молодь, яка виїхала з Гопчиці, але хоче допомогти: безкоштовно роблять макети і дизайн.
Саліженко розповідає, що активісти хочуть зробити Гопчицю першим селом із муралами. Вздовж дороги стоїть будівля, стіни якої має розмалювати столичний художник.
Поруч із «Поштовою бібліотекою» можна скористатися і безкоштовним Wi-Fi.
«Раніше Wi-Fi був лише біля магазину, там молодь і збиралася. Але ми подумали, що варто забирати їх з тих місць, де можуть збиратися дорослі і випивати. Тому зробили біля бібліотеки. Вечорами діти на пеньочках сидять і користуються. А пароль був спочатку День народження Тараса Шевченка. Будемо постійно його змінювати, наступного разу Сковороди», – жартує сільський голова Прилуцький.
Разом із Олександром він показує весняні вулиці села і стримано розповідає про зроблені справи.
Гопчицький довгобуд
Біля центральної дороги через поодинокі розбиті вікна на Гопчицю поглядає найдовший сільський довгобуд. Це – школа, яку почали будувати ще у 1989 році і досі не закінчили.
Школа була на балансі районної ради, потім при Вінницькій обласній адміністрації, а вже тепер Роман Прилуцький переоформлює документи, аби школою опікувалася сільська рада. Так само буде із дитячим садком та музеєм, у яких нині взагалі технічних паспортів немає.
Добудова школи – найбільш амбітний і складний проект, який сільський голова хоче реалізувати. 65% робіт зроблено, але для завершення потрібно 77 мільйонів гривень. Бюджет села складає всього 1 мільйон 300 тисяч гривень.
Долучитися до фінансування школи готовий місцевий фермер, але цього недостатньо.
Будівля розрахована на 300 дітей. Згідно з проектом, її четверта частина має бути дитячим садком, решта – класи, актова і спортивна зали, їдальня для школярів. За майже 30 років робота над добудовою то починається, то закінчується. Востаннє – взимку тут штукатурили стіни.
У приміщенні дитячого садка, де гопчицькі діти навчаються зараз, натомість планують обладнати стоматологічний кабінет, кімнати для дозвілля, бібліотеку та сільську раду, яка наразі власного приміщення не має.
Роман Прилуцький ключами відкриває пластикові двері, аби показати школу, хоча з іншого боку будинку є повністю розбиті вікна та добре видно, що час від часу сюди хтось проникає.
У приміщенні була електрика, але чотири роки тому злодії прямо зі стін повиривали більшість кабелю.
Через те, що школа була на обласному балансі, її ніхто не охороняв. Тепер, сподівається Прилуцький, коли нею заопікується сільська рада, контролю буде більше.
Село Гопчиця досі не об’єдналося у територіальну громаду. Тут не проти об’єднання, яке, скоріш за все, відбудеться із Погребищем. Хвилюються лише, що добудувати нову школу у Гопчиці стане ще важче – опорні навчальні заклади будуть у райцентрі.
«Колись я вчився в шостому класі і думав, що буду закінчувати навчання вже в новій школі. Потім сподівався, що діти там будуть вчитися. А вже й старший тринадцятирічний син не встигне. Надія залишилася на шестирічного молодшого», – розповідає сільський голова.
Старовинні розписи на даху старої школи
Поки що гопчицькі діти навчаються у старій школі, якій вже майже сто років. Саме тут, на горищі, восени минулого року виявили розписи Свято-Троїцької церкви, яким понад 150 років.
Дістатися на гору старої школи можна з коридору, приставивши спеціальну драбину. На горищі душно і темно. Щоб знайти розписи – потрібна уважність і потужний ліхтар. Акуратно пройшовши кілька метрів під стелею, починаєш розрізняти обличчя святих та орнаменти.
На балках гопчицької школи знайшли біблійні сюжети – «Вхід Господній у Єрусалим», «Вознесіння Господнє», образи Ісуса Христа, Діви Марії та апостолів.
Справа в тому, що першу церкву у селі збудували у 1851 році, але у 1924 її вирішили розібрати і зробити з матеріалу ось цю сільську школу.
Стара церква стояла на тому ж місці, що і теперішня школа, а поряд із нею було кладовище. Рештки людських кісток тут знаходили, коли будували тир. Біля нього й досі лежить частина старого надгробка, який селяни збираються віднести до сільського музею.
Довжина розписаних балок на даху Гопчицької школи – шість метрів. Малюнки на деяких – із двох боків. Роман Прилуцький припускає, що це могло бути розмежування між притвором і храмом.
У сільській раді кажуть, що вже знайшли реставратора, який згоден відновити розписи. Для цього їх треба зняти з даху, але поки там навчаються діти – це неможливо.
Із зовнішнього вигляду старої школи складається враження, що вона досі міцна і надійна. Однак, обійшовши будівлю ззаду, стає помітною тріщина розміром із кулак. Два класи вже закриті через аварійну стелю.
Дискотека і фітнес
У сільському будинку культури Гопчиці триває ремонт. Актова зала готова: оновили стіни, замінили стелю та підлогу, купили нові сидіння. Більшу частину грошей дав сільський фермер, решта – із сільського бюджету.
У відремонтованій актовій залі директор будинку культури Олексій Лабенко вчить сільських дітей грати на духових інструментах – трубі, тенорі, альті, басі, барабані.
Олексій Іванович раніше працював у профспілковому будинку культури цукрового заводу у Погребищі. Тепер хоче підтримати сільського голову, а дітей навчити музиці. Зараз у Лабенка їх тридцять:
«Ми не лише граємо, а й співаємо. Набираю маленьких, щоб вони тут виросли, були активними», – розповідає музикант.
Крім актової зали у будинку культури буде сучасна бібліотека та дискотека для молоді. Раніше вечірки влаштовували у актовій залі, тепер виділили окреме приміщення.
Стару котельню під будинком культури перелаштовують на спортивний зал. На це кошти із сільського бюджету також не витрачають – інвестують підприємці.
Виносити непотріб із підвального приміщення допомагало півсела, а саму ідею придумала сільська молодь.
Вечорами гопчицькі жінки збираються у будинку культури для занять фітнесом. Без тренера, просто вмикають відео в YouTube і повторюють рухи.
Туристи на велосипедах
Крайні хати Гопчиці «впираються» в Погребище. Десь тут починається річка Рось, а неподалік стоїть пам’ятний знак розстріляним партизанам та місце, де на початку 90-х знайшли скарб – 6821 монету ХVІІ століття.
Ще біля Гопчиці є криниця, з якої пив сам Тарас Шевченко, а в самому селі – краєзнавчий музей аж на сім залів. Його, між іншим, можна оглянути у віртуальному турі на сайті Гопчиці.
Усе це хочуть показати туристам. У селі впевнені, що з часом зможуть привернути їхню увагу – у кімнаті, де колись показували кіно, уже почали облаштовувати міні-готель. У планах – створення веломаршруту околицями села.
Поки що гостей села тут можуть здивувати ручками та наліпками з логотипом Гопчиці та магнітами на холодильник.
Через кілька місяців до Гопчиці вкотре приїдуть вінницькі художники на пленер. Тиждень поспіль будуть малювати гопчицьку природу, а потім залишать кілька картин у сільському музеї.
«Хотів спочатку, аби приїхали скульптори. У парку залишилися би скульптури. Але їм треба камінь купувати, а виділити з бюджету на це кошти, в той час, коли калюжі по селу – неправильно», – розповідає Прилуцький.
Сільський бюджет і робота для селян
Роман Прилуцький каже, що значну частину коштів сільського бюджету змушені витрачати на проектну документацію. Адже для того, щоб взяти участь у будь-якому обласному гранті чи конкурсі, потрібно надати план.
Для проектної документації на вуличне освітлення витратили 26 тисяч гривень. Водночас, освітлення зробили лише 20%, хоча документи майже на все село готові.
Цього року в сільському бюджеті заклали 160 тисяч гривень на дороги. Але поки що їх не використовують, оскільки нещодавно на сільський бюджет передали центральну дорогу, яка є частиною траси Бердичів-Іллінці. Ця частина шляху – найбільш болюча. Для неї, як і для інших доріг – спочатку також потрібно виготовляти проектну документацію.
Перший публічний звіт сільського голови був уже через місяць після обрання.Тоді Прилуцький розповідав громаді про поповнення сільської бібліотеки, ремонт дитячого садка та створення сайту села. В наступні роки робив інтерактивні звіти з фотографіями та фільмами.
«Перший рік всі казали «ого-ого», а наступного разу – сиділи мовчки. Тепер думаю, чим здивувати наступного разу. Може фокуси показувати», – жартує Роман Прилуцький.
Однак, не всі селяни захоплюються роботою Прилуцького. Деякі переконані, що у селі не сталося особливих змін, оскільки зарплати і пенсії досі низькі.
Продавчиня сільської крамниці Наталя для себе особливих змін за останні роки не помітила. Нарікає, що у селі проблема зі смітниками, а для людей немає роботи.
З нею ж не погоджується вчителька молодших класів Зоя Василівна:
«Роботи немає тому, хто не хоче робити. Кожна людина думає, що буде падати (з неба – ред.) робота готова, хтось її подасть. Але якщо ми самі її не шукатимемо, то її й не буде».
«Як на мене, нічого такого ми не зробили»
Селяни розповідають, що голова роботи не соромиться. Сам бере участь у ремонтах і прибираннях, а там, де треба – зварює і ремонтує.
«Людей треба організовувати. А Роман у нас – закапьорщик!», – розповідає про сільського голову його товариш Віктор. А потім пояснює, що цим словом у селі називають ініціативних людей.
Оксана, дружина Романа, на питання про те, як відреагувала, що чоловік стане сільським головою, каже, що підтримала. А сам Роман жартує:
«Перша реакція була: «Нащо воно тобі?», друга: «Завтра знов прийдеш пізно?», а третя: «Ми сьогодні вечеряємо знову самі?».
Прилуцький зізнається, що робота сільського голови не приносить багато грошей:
«Раніше я міг зробити ворота якісь, мати додатковий заробіток. А сюди прийшов – зарплата 3700-4000 гривень і часу нема. Хтось за межу посварився, треба розв’язати конфлікт. То в казначейство по дванадцять разів на день. Нюансів стільки, що я і уявити не міг, що так буває. Люди питають про землю, то я починаю сам шукати, у колег спитаю, тоді можу спокійно до людини підійти і розказати ситуацію», – каже Прилуцький.
На новій посаді для Романа було все нове. Спочатку навіть не знав, як засідання сільської ради проводити – адже цьому ніде не вчать. Каже, вже сам думав про те, аби розповісти школярам ось такі найпростіші речі про самоврядування.
Прилуцький зізнається, що буває дуже складно, але думки «полишити все» – не було ніколи. Важко було із фінансовими питаннями, розподілом бюджету, але за три роки вдалося розібратися і з бухгалтерією:
«До мене дзвонять журналісти, але, як на мене, нічого такого ми не зробили. За рахунок сайту, який ми зробили для жителів села в першу чергу, дізналися про нас інші люди. От кажуть: «Поремонтували дороги». Та не поремонтували, а минулого року лише чотири кілометри зробили. Але це були напрямки, а не дороги. Зараз в дощову погоду люди дзвонять, кажуть: «Добре, що зробили, я хоч можу додому доїхати». А раніше машини лишали на сусідніх вулицях».
