Львів – 80-ти річний Богдан Климчак був останнім українським політв’язнем, хто залишив стіни таборів ГУЛАГу. Це було 11 листопада 1990 року. На його долю випали дві депортації, 17 років у таборів і в’язниць, а ще 7 років спецпоселення на Далекому Сході. Проте Богдан Климчак залишився нескореним. Він відмовляється від реабілітації, і вважає, що це він «мав би мати право їх судити чи реабілітувати» представників системи, які залишаються в пошані у нинішній Україні, яка виплачує їм великі пенсії. Сам він сьогодні живе у Львові і самотньо виживає на свою мінімальну пенсію.
Богдан Климчак звик до дуже скромних умов і таким є його життя сьогодні. У невеликій кімнаті багато вазонів із рослинами, за якими любить доглядати, і книжок, серед них і видані його спогади про минуле життя за колючим дротом. Двічі чоловіка примусово виселяли з його рідної домівки.
Перший раз, 20 травня 1946 року, тоді 8-ти річний Богдан разом зі своєю родиною – мамою, трьома братами і двома сестрами – був примусово виселений із рідного села Себечів (сьогодні Красносілля – ред.) Сокальського району. Це було прикордонне село. У 1946 році між СРСР та Польщею було підписано домовленість, що частина району відходить до території Польщі. Відтак українців примусово виселили у Тернопільську область. Богдан Климчак пригадує, що вечорами люди з сумом дивились, як горить село за селом.
«Ми зі собою могли все взяти, що помістилось би у вантажний вагон. У нас було велике господарство. Людей вирвали з рідного місця. Вивантажили нас у Тернопільській області і сказали шукати якусь хату. Але ніяких документальних підтверджень цим словами ми не мали. Ходили від села до села і на околиці в селі Глібів знайшли порожню хату, стелю посередині кімнати підпирала балка. Трішки кращу розвалюху через рік знайшли в селі Гримайлів і перебрались туди. Мій старший брат Мирон включився у підпільну боротьбу, його і побратимів з ОУН хтось видав і їх арештували. Брат отримав 25 років таборів. А всю мою сім’ю переселили у Сибір, як «врагов народа», а ще й за те, що ніхто не записався у колгосп», – розповідає Богдан Климчак
Наприкінці 1940-х років виселяли людей, які, згідно з документами Міністерства державної безпеки СРСР, кваліфікувались як «члени родин учасників ОУН та бандпособники» із областей Західної України. Лише протягом 1949-1950 років у Сибір переселили понад 20 тисяч родин, а це майже 70 тисяч людей. У їхньому числі були Богдан Климчак, його мама і дві сестри. Спершу місяць вони провели у пересильній тюрмі у місті Копиченці на Тернопільщині. 150 людей, переважно жінок, дітей і літніх чоловіків, утримували у жахливих умовах у камері №5. Дірки для вбиральні не чистили протягом місяця. Потім людей розсадили по вагонах-«телятниках» і ешелоном везли на спецпоселення. Депортували українців у найвіддаленіші і найважчі для проживання регіони Росії.
«Їхали місяць, мали мішок гречки, десь 15 кг. Спали на дерев’яних нарах. В одному вагоні було близько 30 осіб. Раз у день на станціях давали якісь «щі». Кілька людей не витримали тих умов і дорогою померли. Мені було 12 років, коли ми приїхали у Хабаровський край. Це було 4 грудня 1949 року. Нас вивантажили, близько 100 дітей і жінок, у глухому відгалуженні залізниці. Були лише бараки, ні магазину, ні лазні, ні криниці, ні школи. По воду і в школу треба було йти 5 км. Ми пили воду з талого снігу, а їли те, що привезли зі собою, обмінювались крупами. Старшим жінкам дозволили різати дрова. Ніякої охорони не було, час від часу хтось там приходив із сусіднього «цивілізованого селища» провести облік».
Півроку люди, покинуті лише на себе, тобто на виживання, провели серед тайги. А потім отримали дозвіл на проживання у більш «цивілізованому місці» – на станції 64 км. Жили теж у бараках, але на поселенні вже були крамниці і Богданові сестри працювали: одна шила одяг, друга була продавцем у магазині.
«Ми приїхали туди весною і одразу все позасаджували. Знайшли насіння помідорів і посадили на вікнах. Але я їх ще зеленими об’їдав. Ми до 1953 року жили на цій станції, а потім нас перевели на ще більш «цивілізовану» – 61 км. Там вже жили люди різних національностей, з них третина були українці. Нам дозволили збудувати житло і ми зі шпал збили кімнату. Так і прожили там мама і дві сестри до 1959 року, часу їх звільнення. А я у 1953 році став студентом Магаданського гірничого технікуму, мав стипендію, жив у гуртожитку, де без перерви звучала радянська пропаганда з радіо. До мене ставились, як до «врага родини», тоді отримав шалену відразу до радянської системи, не вступив ні в піонери, ні в комсомол».
Два арешти
На другий день після отримання диплому, Богдан Климчак був арештований «за антирадянську агітацію». 10 вересня 1957 року його позбавили волі на 5 років таборів і він, як політичний в’язень, цей термін провів у таборах Магадану, Іркутська і Мордовії. Там зустрівся з відомим українським діячем ОУН, письменником Петром Дужим. Після звільнення Богдан Климчак 16 років, з 1962 і до 1978 років, жив вдома на Тернопільщині. Роботу політв’язню знайти було складно, працював слюсарем. Молодий чоловік під пильним оком КДБ, чув погрози, на нього доносили і тому він вирішив втекти за кордон, в Іран. В посольстві Британії у Тегерані хотів попросити політичний притулок. Але Богдан Климчак не знав тоді, що з 1 жовтня 1978 року була підписана домовленість між СРСР та Іраном про повернення втікачів.
«Я зі собою взяв щоденник, де було написано про моє перебування в таборах ГУЛАГу. Приїхав у Туркменістан, і мені вдалося перейти кордон. Але в Ірані було багато радянських агентів, і вони служили на кордоні в складі іранської армії. Один із них і повідомив, що прийшов утікач з СРСР і совєти протягом 9 днів переговорів вимагали мене повернути, бо я, мовляв, «бандит, наркоман, терорист». Так я потрапив назад в радянську систему брехні, почалось слідство, арешт і отримав 15 років суворого режиму і 5 років заслання, як «антисовєтчик»».
У табір Богдан Климчак прибув у 1979 році і знову почалися тортури – холод, голод, а ще була заборона писати, листуватися, був позбавлений права на побачення упродовж всіх 12 років ув’язнення, які фактично відбув. З них 590 днів чоловік провів у штрафному ізоляторі, це була камера на одну людину, коли вдень піднімали нари, і він міг лише сидіти, але щоб не замерзнути старався якомога більше ходити.
«Найважчий режим у таборах був за Михаїла Горбачова. Не можна було слова написати, щось зберігати, все вигрібали і конфісковували. До 1953 року було гірше у таборах щодо їжі і катувань, потім після смерті Сталіна стало трішки легше сидіти, за Горбачова вже не били. Я дуже гостро виступав проти системи. Мене у 1989 році викликали у спецчастину і повідомили, що я маю право на помилування, а я заявив, що не є злочинцем, а політв’язнем і ніякого помилування не може бути. У той час французькій знімальній групі дозволили зняти документальний фільм про останній табір. Нам перед приїздом журналістів видали нові покривала, була показуха. Але я дав інтерв’ю. Нас тоді було чотири останніх політв’язнів ГУЛАГу: двоє росіян, один єврей і я – українець».
Лише 11 листопада 1990 року Богдана Климчака звільнили з таборів ГУЛАГу. У той час в Україні вже відбувались численні зміни, багатолюдні мітинги за незалежність, майоріли синьо-жовтні прапори. Богдан Климчак став останнім українським політв’язнем, який опинився на волі. У лютому 1992 року у Києві Богдан Климчак виголосив промову про методи і тактику комуністичного репресивного апарату і систему опору. Чоловік відмовляється від реабілітації до сьогодні.
«Всі, хто судив, проводив слідство мають великі пенсії в Україні, але справа навіть не у них, а у безкарності, що нікого не засудили за репресії проти українського народу. Я відмовився від реабілітації, тому що КДБ, яке мене судило, не може мати права реабілітації. Це я мав би мати право їх судити чи реабілітувати», – такої позиції дотримується літній чоловік, який половину свого свідомого життя провів у важких умовах в’язниць, поселень, таборів, але не втратив віри і сили духу. А ще сподівається, що написані нам спогади про страшну радянську машину нищення людини будуть корисними для молодого покоління.
