25 грудня 1991 року Михайло Горбачов оголосив про відставку та передав так звану «ядерну валізку» російському президентові Борису Єльцину. І хоча й Радянський Союз відійшов у минуле, в різних радянських державах все ще залишався його величезний ядерний арсенал. Пройшло чимало часу, та з українського досвіду відмови від ядерного потенціалу все ще можна винести низку уроків – про це йдеться в новому аналізі старшої наукової співробітниці дослідницького Центру Белфера при Гарвардському університеті та доцента Одеського національного університету Поліни Сіновець.
В аналізі, опублікованому на англомовному аналітичному порталі War and the rocks, дослідники згадують шлях України до відмови від третього за величиною у світі ядерного потенціалу та наводять кілька історичних уроків для вирішення сучасних проблем розповсюдження ядерної зброї.
Випадок України є найбільш повчальним серед інших радянських ядерних спадкоємців
«Випадок України є найбільш повчальним серед інших радянських ядерних спадкоємців. Сполучені Штати та їхні союзники сформулювали сподівання, що після розпаду СРСР має виникнути лише одна ядерна держава, і всі розуміли, що ця держава – Росія. Поки Білорусь і, після короткого вагання, Казахстан дотримувалися цих очікувань, Україна йшла більш заплутаним і важким шляхом», – зазначають автори.
Україна, якій у спадок дістався третій за величиною ядерний арсенал світу, отримала 176 міжконтинентальних балістичних ракет (МБР), озброєних 1240 ядерними боєголовками та 44 стратегічні бомбардувальники з сотнями крилатих ядерних ракет.
У 1994 році держава приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як без’ядерна держава та погодилася передати все Росії. В свою чергу, Україна отримала компенсацію за матеріал у боєголовках та безпекові гарантії з боку інших ядерних держав.
Україна не є ядерною державою не через те, що їй бракувало технологій або наукової потужності, а через те, що їй бракувало політичної мотивації до ядерного стримування
На думку авторів, слід звернути особливу увагу на низку факторів, які супроводжували відмову України від ядерного потенціалу.
Україна мала технічний потенціал, але не мала політичної мотивації
Науковці, які займаються вивченням розповсюдження ядерної зброї, вважають, що зазвичай є два фактори для її здобуття – технологічна потужність для її розробки та політичні мотиви, пояснюють автори.
«Найважливішим активом України був науковий ноу-хау та військово-промислова потужність, які сприяли радянському ядерному підприємству», – йдеться у статті.
Та приклад України показав, що наявність технологічного потенціалу далеко не є визначальним, переконані автори аналізу.
Тобто, Україна не просто успадкувала ядерну зброю. Вона «успадкувала значну наукову, технологічну та виробничу потужність, які створили б завидний стартовий пакет для будь-якої потенційної ядерної держави», – наголошують автори.
Та аналітики пояснюють: сьогодні Україна не є ядерною державою не через те, що їй бракувало технологій або наукової потужності, а через те, що їй бракувало політичної мотивації до ядерного стримування.
Україна піклувалася про гідне міжнародне становище
Україна після здобуття незалежності дбала про свій міжнародний статус, і не бажала бути ізольованою, йдеться в статті.
«Випадок України показує, що мотивація для ядерної програми також формуються за допомогою того, як саме країна визначає себе стосовно міжнародного порядку, керованого Заходом», – пояснюють дослідники.
Україна, молода суверенна держава, що з’явилася на тлі комуністичної імперії, прагнула стати європейською ліберальною демократією та гідним міжнародним громадянином
Після розпаду СРСР відносини між Україною та Росією були досить напруженими: «Як ми з’ясували за допомогою архівних досліджень.., Україна прагнула бути визнаною рівноправною державою-правонаступником СРСР нарівні з Росією, і вважала, що така рівність має бути досягнута і в ядерній сфері», – йдеться у статті.
Проте, автори наголошують, що Україна також ризикувала опинитися в міжнародній ізоляції, а санкції могли б зашкодити її інтеграції у світову економіку.
«Ба більше, Україна, молода суверенна держава, що з’явилася на тлі комуністичної імперії, прагнула стати європейською ліберальною демократією та гідним міжнародним громадянином. Вона не тільки відмовилася від ядерної зброї через те, що хотіла щось отримати або чогось уникнути, але і тому, що вона хотіла стати країною певного типу», – наголошують автори.
Та сьогодні погроза санкцій таким країнам, як Північна Корея, наприклад, навряд чи матиме схожі результати – адже деякі країни визначають себе як протилежні прозахідному міжнародному порядку.
Автори зауважують – з прикладу України слід зробити висновок, що в таких країнах, як, наприклад, Іран, дуже важливо підтримувати будь-які політичні сили, які прагнуть злучення із Заходом. Тому що саме бажання співпрацювати із Заходом було ключовим в реалізації ядерних домовленостей на початку 90-х років в Україні.
Акцентували увагу на політичному, а не військовому факторі
Обговорення ядерного питання в Україні в середині 1993 року було пов’язане із політичною, а не військовою цінністю ядерної зброї
Ще у 90-х роках відомий вчений у сфері міжнародних відносин Джон Міршаймер у журналі Foreign Affairs говорив про те, що Україні слід залишити свій ядерний арсенал, інакше війна із Росією буде неминучою.
Його слова зрештою стали правдою: «навряд чи хтось в Україні коли-небудь говорив про ядерну зброю з точки зору стримування. Інтенсивне обговорення ядерного питання в Україні в середині 1993 року було пов’язане із політичною, а не військовою цінністю ядерної зброї», – йдеться у статті.
Для українського президента Леоніда Кравчука та дипломатів ядерна власність просто означала право справедливої компенсації, і навіть партійні фракції, які намагалися відкласти відмову від ядерної зброї, акцентували увагу саме на політичному факторі, а не військовому – «присутність ядерної зброї в Україні означала, що Захід продовжуватиме звертати увагу та пом’якшувати потенційні конфлікти із Росією».
Справа у тому, що в ті часи в українського політичного керівництва було замало досвіду з тонкощами ядерної стратегії, пояснюють аналітики. Вони наголошують, що загальний український досвід вказує на те, що «політика ядерного стримування, як сукупність понять та практик, не приходить автоматично із ядерною зброєю», і розуміння користі ядерної зброї може прийти не одразу.
Саме це повинно показати західним аналітикам, що слід вміти сприймати ядерну зброю також і з перспективи інших держав, йдеться в аналізі.
Угоди про відмову України від ядерної зброї досягли за відносно короткий час і з досить низькою ціною для Заходу, та й загалом цю історію попри всі тонкощі можна вважати досить успішною.
Тим не менш, сьогодні не всі в Україні впевнені у тому, що цей крок був правильним: анексія Криму Росією та її участь у війні на Сході України, попри надані Україні гарантії безпеки, призвели до поширення розмов щодо відновлення втраченого ядерного потенціалу.
Ще одним уроком з прикладу України є те, що у майбутньому подібні угоди вже матимуть вищу ціну та вимагатимуть більш стійких безпекових гарантій з боку ядерних держав, йдеться в аналізі.
