Розчаровані реформатори: «робота над помилками»

Чим керувалися люди, чия кваліфікація дозволяє жити і добре заробляти у будь-якій розвиненій країні світу, коли після Майдану взялися за реформи в Україні? Чому вони, хто раніше, а хто пізніше, вийшли з цих процесів? Які основні висновки із «програшу реформаторів» та що робити тепер? Про це у розмові із Анжелою Ніколаєнко, кваліфікованим менеджером з управління проектами та програмами​.

– Яка Ваша кваліфікація за міжнародними стандартами? Скільки приблизно заробляють фахівці Вашого рівня в інших країнах?

– За основною вищою освітою я – магістр комп’ютерних наук (Master in Computer Science), потім під час роботи у ІТ-консалтингу здавала екзамени та отримували сертифікати експерта у комп’ютерних мережах (CCIE R&S) та професіонала з кібербезпеки (CISSP).

Маю 10-річний досвід роботи у міжнародній аудиторській та консалтинговій компанії «великої четвірки», де спеціалізувалася на підвищенні ефективності бізнесу, зокрема за допомогою автоматизації бізнес-процесів та інвестицій у ІТ-системи. Працюючи там, розвинула компетенції у менеджменті, бізнес-фінансах, економіці та закріпила це екзаменами з сертифікації CIMA (Сертифікований інститут фахівців з управлінського обліку), а у кар’єрі вийшла на щабель старшого менеджера.

Після Майдану, з початком війни та економічної кризи багато моїх колишніх колег поїхало з України, кваліфікація дозволила їм перевестися в інший офіс або знайти нову роботу в країнах Західної Європи, у США, Канаді та країнах Близького Сходу.

Про абсолютні цифри зарплатні менеджерів мого рівня казати складно, бо вона залежить від рівня життя та правил оподаткування у конкретній країні, але у будь-якому разі мова йде не менше ніж про 3-5 тисяч доларів на місяць після оподаткування.

– Чому Ви після Майдану пішли працювати у державні структури?

– На тлі масового виїзду кваліфікованих людей був й інший тренд. Багато моїх колишніх колег, які лишилися, після Майдану відчували підйом патріотизму та відповідальності за майбутнє країни. Поширеним був підхід «хто, крім нас». І дійсно, багато професіоналів пішли в державний сектор просувати та реалізовувати реформи. Багато хто працював на волонтерських засадах або ішов на посади держслужбовців з мізерними, порівняно з ринком праці, зарплатами.

Я називаю це своєрідною «мобілізацією», адже вбачаються паралелі з тими добровольцями і мобілізованими, які пішли захищати країну від російської агресії. Перша хвиля такої мобілізації – це умовно 2014-15 роки та часи досить професійного та технократичного (а не політичного) Кабміну Яценюка.

Себе я відношу до «другої хвилі». Коли технократи почали подавати у відставку, я відчула, що тепер і моя черга взяти естафету. Тоді все це ще здавалося «спринтом» і була ілюзія, що можна швидко добігти до перемоги та успіху.

– Які проекти з реформування державних інституцій Ви реалізовували? Як оцінюєте результат?

– Спочатку у якості проектного менеджера за донорські кошти я долучилася до пенітенціарної реформи. Допомогла Міністерству юстиції спланувати та розпочати реорганізацію – ліквідацію центрального органу виконавчої влади та організувати набір через відкриті конкурси нових державних службовців у департаменти міністерства.

Конкурси проходили за новим на той час законом та порядком відбору державних службовців. Я мала сподівання і моя особиста мета полягала у тому, щоб набрати через конкурси професіоналів, які би змогли надалі просувати та реалізовувати реформу. Але вже у перші місяці після старту конкурсів стало цілком зрозуміло, що, по-перше, масово залучати професіоналів на низькі зарплати неможливо, а, по-друге, вибір, який робила конкурсна комісія, дуже часто розходився з вибором залучених спостерігачів та експертів.

Я залишила цю реформу з переконанням, що люди, яких набрали через ці «конкурси», скоріше лояльні та слухняні, аніж професіональні, тому не зможуть розробити законопроект, який би відображав суть необхідних змін у пенітенціарній системі, провести його через комітет у Верховній Раді та довести його до голосування у сесійній залі. І час показав, що я мала рацію.

Основний мій висновок з цієї 8-місячної роботи – один у полі не воїн. Для успішної реформи потрібна професійна команда однодумців, причому, окрім професіоналізму, ще необхідно, аби збігалися цінності.

Відразу після цього я пішла працювати в «Укрпошту», де саме формувалася професійна команда однодумців, людей з досвідом у міжнародних та приватних бізнесах. Я була керівником Проектного офісу, відповідала за портфель з біля 20 стратегічних проектів. Окрім цього я, як менеджер проекту, у дуже стислі строки завершила корпоратизацію державного підприємства, перетворивши його на публічне акціонерне товариство.

Після того, як була сформована команда Проектного офісу, у кожного проекту знайшовся власник і був призначений менеджер, я взялася за надскладний та комплексний проект трансформації мережі сільських відділень.

Я випробувала декілька ідей та детально спланувала запуск 130 пересувних відділень у Чернігівській області. Одночасно йшла робота і по іншим стратегічним проектам, і десь на кінець першого року моєї роботи стало остаточно зрозуміло, що швидко і без грошей трансформації не буде, що таким чином можна досягти лише локальних покращень або оптимізації, і то – без системного та довгострокового ефекту.

Через півтора роки після старту я залишила спроби виправити ситуацію на окремому державному підприємстві, бо це надто скидалося на «биття чолом у стіну, лише задля того аби опинитися у сусідній камері».

– Що є головним гальмом реформ в Україні? Хто саме блокує реформи?

– Це надскладне питання і весь мій власний досвід говорить, що простих відповідей та рішень не існує.

З одного боку, ми маємо дійсно збіднілу країну, де більшість зайнята щоденним виживанням та не може ризикувати, з деградованою освітою та відсутнім запитом на реформи знизу. З іншого боку, ми маємо олігархічну модель економіки, коли заробляє не той, хто пропонує кращий продукт та чесно веде конкуренцію, а той, хто монополізував ринок та встановлює будь-які ціни, десь підкупив та отримав преференції чи пільги, десь не платить податки і прибутки тримає по офшорах, десь має «своїх» людей у органах виконавчої влади, у регуляторах, «кишенькових» депутатів у Верховній Раді, знає, як порушити закон, але отримати рішення суду на свою користь.

У такій економічній системі чесний бізнес апріорі програє конкуренцію та не бачить жодного сенсу інвестувати у виробництво продуктів з високою доданою вартістю.

Зв’язок великого олігархічного бізнесу з державними чиновниками – це типова «кругова порука», як у мафії, і вона здатна підтримувати сама себе десятиліттями – через популістські обіцянки та «гречкосійство» на виборах, через монополізацію доступу до ЗМІ.

Ця система зв’язків буде усіма силами противитися змінам на різних щаблях, їй не вигідне верховенство права та однакові правила гри для усіх громадян та учасників ринку. І розірвати це порочне коло дуже важко, насамперед через те, що шар тих, хто дійсно розуміє необхідність та вимагає змін, дуже тонкий і продовжує тоншати через еміграцію.

– Чи є альтернатива розчаруванню і масовому виїзду просунутих і кваліфікованих українців за кордон?

– Багато з тих, з ким я більш ніж два роки намагалася змінити країну на краще, розчарувалися, насамперед через неможливість швидких змін. Ми пересвідчилися, що реформи – це не спринт, реформи – це марафон, а значить доведеться розраховувати сили, аби їх вистачило добігти до фінішу. Для того, щоб не імітувати, а дійсно проводити потрібні реформи з довгостроковим позитивним ефектом, потрібний так званий «довгий горизонт», тобто впевненість, що на його реалізацію буде достатньо часу. Недарма виборча система у всьому світі має цикл 4-5 років, це час за який можна, обравши певний курс, проголосивши певну програму, дійсно отримати результати, за які не соромно.

Майже всі, хто спробував себе у реформуванні, визнають, що цей «довгий горизонт» можна отримати тільки через безпосередню участь у політичному процесі. Потрібно створювати свої політичні партії, консолідувати сили і організації від громадянського суспільства, що вже існують, та йти на вибори – як у Верховну Раду, так і на місцевому рівні.

Тільки через чотири роки спроб прийшло розуміння, що ніхто у владі не чекає нас з нашими професійним досвідом та порадами, що саму можливість змін доведеться виборювати.

На жаль, таким як я легше поїхати та прожити безпечне та досить забезпечене життя у розвинених країнах, тому вірогідність цього сценарію лишається низькою.

Єдиний шанс я вбачаю у тому, щоб така консолідація сил проходила із зрозумілою програмою економічного розвитку – більше економічної свободи, захист прав власності, більше нових бізнесів, більше нових робочих місць, інвестиції у підвищення продуктивності праці, більші ринки збуту, більші зарплати, більше податків, більші видатки на бюджетну сферу.

Мені здається, що порядок денний економічного зростання – єдиний зрозумілий для пересічного громадянина та виборця. Можливо хтось ідеалістичний скаже, що гроші – не головне, але я переконана, що без грошей та прозорої системи їх перерозподілу у сучасному світі не буває таких життєво важливих речей як армія, освіта, наука та охорона здоров’я.

– Якщо сприймати теперішню Україну як амбітний проект, то на які б сили Ви опиралися у його реалізації і що саме робили?

–Після Майдану я багато читала про досвід модернізації та трансформації інших країн, особливо мене цікавив досвід країн Східної Європи, адже в нас досить схожі історія та менталітет. Особливо надихнув приклад сусідньої Польщі, яка десятки років вела системний громадянський спротив та вибудовувала опозицію комуністам, ростила і привела до влади на виборах свою «Солідарність». Вони спиралися на широкі верстви населення, на простих людей, які об’єднувалися через профспілки і церкву та фінансували партійну діяльність через внески та пожертви.

Звичайно, нам набагато складніше, оскільки радянська машина поколіннями винищувала тих, хто мав власну думку та міг організовано протистояти свавіллю держави. Держава у нас не сприймається як спільна справа, до якої необхідно долучатися та над розвитком якої треба працювати разом. Вона сприймається як щось вороже, від чого треба дистанціюватися та навіть ховатися, у чиї справи пхати носа небезпечно. Але паростки громадянських організацій проростають, ми потихеньку напрацьовуємо досвід об’єднання заради спільної мети. Так, це дуже повільно, набагато повільніше, ніж мені хотілося б, але довгостроково я не бачу іншої можливості змін, аніж спиратися на громадянське суспільство – освічений середній клас, малий та середній бізнес. Нікому іншому зміни у цій країні просто не потрібні.