Каріна Бібен, правнучка Марії Гаврилів
На Львівщині пішла з життя повстанка УПА Марія Гаврилів, на прізвисько «Чайка». Маючи позаду репресії та табори ГУЛАГу, у війці майже 90 років хотіла бути молодшою на десятиліття – щоб піти воювати за Україну на Донбасі.
«Я була сильна духом. Ніколи не треба впадати у відчай», – повторювала бабуся при кожній нашій зустрічі. Вона вважала себе найщасливішою людиною на Землі.
Марія була однією з тих, хто ще неповнолітнім залишав домівки, йшов у ліси, у темряву, давав згоду на добровільну смерть. А все заради соборницької ідеї, незалежної, єдиної України.
Бабуся народилася в селі Хишевичі, на Городоччині. Коли Марії виповнилося 14 років, дівчина залишила навчання, щоб рятувати поранених повстанців, стала медсестрою УПА. Тоді їй мама, стоячи на порозі дому зі сльозами на очах, сказала: «Іди дитино, лише не будь зрадницею, яке б життя тебе не спіткало». З тієї миті криївка замінила дівчині тепле ліжко батьківського дому.
Розмовляючи з бабусею, та завжди мені повторювала: «Життя моє було дуже важке, але я ніколи не плакала. Зате Бог мене нагородив вами, добрими дітками і тепер мені добре». Вона знала ціну щастя.
У 1944 році після Львівсько-Сандомирської операції, радянська армія входить у Львів. Так, Марія стала частиною української національної оборони та масового опору більшовикам. Вже зараз бабуся повторювала: «Я знала, що маю загинути. І знала, що маю рятувати своїх».
Переховувалася, передавала інформацію, шукала та доставляла ліки. Невдовзі познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, моїм дідусем, Петром («Петрунь», як казала бабуся). Той був 18-літнім повстанцем УПА з відчайдушною вірою в Україну.
Та сильне кохання згодом завело їх у пастку. Петро наважився вкрасти зброю, котра тоді була так потрібна повстанцям. Коли Марійка передавала зброю, зустріла тітку, котра невдовзі здала її НКВС. Так, у двері підпільної квартири молодят увірвалася біда.
У 1948 році 18-річну Марію заарештували і кинули до найжахливішої в’язниці на Лонського у Львові.
«Допитували кожен день. А коли казала, що я українка, то катували так, що не залишилося жодної волосинки», – розповідала бабуся.
Але найстрашніше тільки починалося.
Мою бабусю, Марію, засудили на 10 років до мордовських таборів. Позбавили волі і дідуся Петра, та через брак доказів його через три роки відпустили з ГУЛАГу.
У 1956 році Марія повертається і вперше бачить свого чоловіка за останні вісім років. Не солодко було, але вогонь надії завжди горів у їхньому домі.
Тепер старенька впевнено говорила нам: «Але мене тримав дух! Я вірила в те, що повернуся, що я ще України дочекаюся. Хоча вона не є така Україна зараз, як має бути».
Вже старенькою, проживаючи без чоловіка, котрий вже давно загинув, її запалу в очах та жаги до життя позаздрив би кожен. Але зізнавалася, що була найщасливішою коли бачила нас, своїх дітей, внуків та правнуків. Стіни її будинку були вкриті шерстяними візерунками, які бабуся ще вправно викладала до останніх днів своїх.
Занедовго до своєї смерті бабуся вдягнула мене у своє повстанське вбрання, промовляючи: «Така краса. Це твоє, дитинко, і Україна твоя»... Я не стримала сліз. Так я бачила бабусю востаннє та назавжди запамятала той вогонь та силу в її очах, але водночас і смуток за те, що війна знову спіткала Україну. «Якби я була хоч на 10 років молодша, то уже б йшла на фронт», – сказала вона. Її серце боліло.
