Боєць 72-ї бригади Дмитро Краслянський вперше зустрівся з лікарями шпиталю Мечникова, які три роки тому його врятували. Після поранення під Савур-Могилою чоловікові не давали шансів на життя. Втім медики зробили майже неможливе: боєць не лише вижив, а й згодом став на ноги. Про зворушливу зустріч лікарів і військового та про його історію порятунку – з перших вуст.
Дніпровська лікарня чотири роки повертає до життя поранених воїнів. Від початку війни, за даними головного лікаря, медики врятували життя 2500 скаліченим бійцям – це 99% від тих військових, які пройшли через медзаклад.
Закривавлені ноші і одяг, осколки, витягнуті з тіл бійців, медичні приладдя та неймовірні історії. Близько тисячі експонатів із лікарні Мечникова зібрали у столичному музеї історії України в Другій світовій війні. Виставку присвятили 220-річчю з дня заснування медичного закладу, який за останні роки перетворився на головний військовий шпиталь країни.
«Готуючись до виставки, ми знайшли допис головного лікаря Сергія Риженка за 2014 рік, він написав про вкрай важкого хлопця, який став для лікарні талісманом і символом. Ми вирішили, що вони мають зустрітися. І знайшли Дмитра», – розповіла завідувач відділу музею Ірина Коцабюк.
Допис Сергія Риженка за 2014 рік:
Боєць 72-ї бригади Дмитро Краслянський уперше зустрівся з лікарями шпиталю Мечникова, які рятували йому життя. Про те, як потрапив на фронт, отримав поранення і вижив попри нульові шанси, розповів він та його лікар Ігор Йовенко.
Краслянський Дмитро, боєць 72-ї бригади
Була перша хвиля мобілізації, 20 березня мені зателефонували і сказали з’явитися у військомат. Сказати, що я був готовий воювати – складно, бо в 2014 році такого ніхто не очікував. Але я усвідомлював, що треба йти, бо Україну розірвуть. Крим тоді вже забрали, не хотілося, щоб ми втратили Донецьк і Луганськ.
Моє бойове хрещення відбулося 9 травня у Маріуполі. Потім були Амвросіївка і моя кінцева зупинка – Савур-Могила. Це було 18 липня 2014 року. Здається, з боку Сніжного був дуже активний мінометний обстріл і міна прилетіла мені в окоп. Після поранення я одразу відкрив очі. Я зрозумів, що це все. Я з усіма в голові вже попрощався.
Я не знаю, скільки тривав обстріл – для мене це була вічність, бо якби я одразу впав у кому чи був не при свідомості, але після першого вибуху я лежав і слухав як розривалися поряд снаряди і лише думав: доб’є чи не доб’є?
Я розумів, що моя дорога як військового закінчилася, а дорога воїна тільки почалася тоді – боротьба за життя й існуванняДмитро Краслянський
Далі – евакуація, яка тривала більше 12 годин. 19 липня я потрапив у лікарню Мечникова. Я розумів, що моя дорога як військового закінчилася, а дорога воїна тільки почалася тоді – боротьба за життя й існування. Зараз я перемагаю.
З такими пораненнями не живуть – настільки складними вони були. Я пережив близько 28 операцій. Мови про те, щоб колись ходити, взагалі не було, важливо було хоча б вижити. Але зараз я ходжу, навіть без палички вже. Спортом займаюся вже майже п’ять місяців.
З такими пораненнями не живуть – настільки складними вони булиДмитро Краслянський
Я завдячую життям лікарям, які мене дійсно тоді витягнули, рятували з останніх сил. Моє серце зупинялося кілька разів – вони серед ночі підіймалися, приїжджали, рятували. Хоч мені колись казали, що за таких поранень медики не дуже поспішають, бо за цей час можна більше зробити для легших поранених. Але вони боролися за мене. Я не знаю, скільки шансів вони мені дали, мені ж ніхто не розповідає скільки разів я помирав. Мама чомусь не хоче про це говорити, їй боляче, звісно. Знаєте, лікарів я вважаю своїми родичами. І хочу прожити життя так, щоб вони сказали: ми його дійсно врятували не дарма, він прожив гідно.
Коли згадуєш Руслана, який біля мене загинув, про Мішу, який після мене загинув. Відчуваю, що за них треба жити. І ніколи не опускати руки, бо завжди є вихідДмитро Краслянський
Після Мечникова я лікувався в Німеччині, потім протезувався в Києві. В Австрії був у школі ходьби, потім на реабілітації – у Болгарії і Словаччині.
Я намагаюся не думати про війну, боляче… Але бувають моменти, коли згадуєш Руслана, який біля мене загинув, про Мішу, який після мене загинув. Відчуваю, що за них треба жити. І ніколи не опускати руки, бо завжди є вихід. Я хочу вступити на військового психолога – щоб не дати хлопцям закінчувати життя самогубством чи спиватися. Своїм прикладом хочу показати, що все можна перебороти.
Ігор Йовенко, завідувач відділення інтенсивної терапії політравми Дніпропетровської обласної лікарні імені Мечникова
Діма – наш перший тяжкий пацієнт, потім були і тяжчі, але він перший. Він потрапив до нас на початку конфлікту на сході – в липні. Літо 2014 року взагалі виявилося жарким у всіх сенсах.
Коли ми побачили хлопця в реанімації, стан його був украй тяжкий. У нас є таке правило робити прогнози і розрахунки можливості виживання – його прогнози були близькі до нуля.
Кожен боєць для нас – битва за життя і ми не маємо права на поразку. Я зараз розповідаю весь час курсантам-студентам про цього хлопця. І кажу, що для перемоги України ми зробили все, що повинні були зробитиІгор Йовенко
Це було надзвичайно складне поранення, надзвичайно складне. Дуже добре пам’ятаю ту операцію, яка тривала майже 12 годин, щойно його привезли до лікарні. Найперше, у Дмитра було важке поранення головного мозку і черепа, з розтрощенням кісток, з ушкодженнями, з великим внутрішньомозковим крововиливом. Також – важкі поранення обох кінцівок. Одну, на жаль, довелося ампутувати і зараз він ходить на протезі, але зараз він чудово адаптувався і пересувається на протезі. Те, що він вижив і може повноцінно працювати і спілкуватися – це велика перемога команди лікарні Мечникова.
Він втратив майже 100% своєї власної крові. І за той час, що він був на лікуванні, йому декілька разів замінили його власну кров на донорську. І це було ще одним засобом порятунку цього хлопця.
У нашому відділені він пробув 45 діб, потім його перевели до іншої реанімації. Він пережив усі можливі ускладнення, які міг пережити поранений з ушкодженнями, які він мав.
Це була наша особиста битва і ми повинні були в ній перемогти. Кожен боєць для нас – битва за життя і ми не маємо права на поразку. І справді, ми тоді сказали, якщо Діма виживе, Україна переможе і все буде добре. Я зараз розповідаю весь час курсантам-студентам про цього хлопця. І кажу, що для перемоги України ми зробили все, що повинні були зробити.
На той час це були унікальні операції, тому що ми всі не мали досвіду лікування вогнепальних поранень такої тяжкості. І всьому ми мали навчатися одразу під час роботи. І ми робили це. Я вважаю, що результати, які ми маємо, говорять про те, що нам це вдалося. Але найбільше, про що ми мріяли увесь цей час – щоб цієї війни не було.
Дуже добре пам’ятаємо маму Дмитра. Те горе, котре ми бачили, коли вона підходила до свого сина, важко передати. Це були гіркі сльози і ридання вголос, чутне на інші поверхи. На жаль, у нашій роботі особливо запам’ятовуються горе і сльози рідних. І деколи люди навіть не сподіваються на виживання і потім, коли потрошку приходять до тями – відновлюється якийсь блиск в очах, з’являються віра, надія. Це запам’ятовується назавжди і це найвища оцінка нашої роботи, що надає сили працювати.
Я не вважаю свою роботу надскладною. Так, всі наші пацієнти в реанімацію надходять без свідомості, в стані тяжкого шоку, з великими крововтратами, ми бачили дуже багато відірваних рук і ніг. Це дуже тяжко, але ми готові рятувати всіх, хто потребує цього.
Найскладніше усвідомлювати, що в нашій середньоєвропейській державі відбуваються військові дії. Що в мирній Україні отримують поранення і гинуть люди. Цього не може і не повинно бутиІгор Йовенко
Найскладніше усвідомлювати, що в нашій середньоєвропейській державі відбуваються військові дії. Що в мирній Україні отримують поранення і гинуть люди. Цього не може і не повинно бути.
Я пам’ятаю імена багатьох своїх пацієнтів. Ми з ними товаришуємо і спілкуємося в соцмережах. Минулого року у мене було радісне відчуття, коли один із моїх колишніх пацієнтів написав: «Сьогодні захистив дисертацію, у цьому є і твій вклад».
Я вважаю, що до війни неможливо звикнути, з цим неможливо змиритися. Мрію, щоб мій молодший син, котрому буде три роки, ніколи не бачив того, що бачили ми.
