(Рубрика «Точка зору»)
Після безпрецедентного видворення десятків російських дипломатів із низки країн цивілізованого світу ‒ від Австралії до Канади, після відкликання іншими країнами послів із Росії, після того, як навіть навіддаленішим від політики росіянам стало зрозуміло, що їхня країна перетворюється на всесвітнього вигнанця, в російських медіа та соціальних мережах все частіше постає питання: «Невже це нас карають за Крим»?
Це питання контрастує з настроями, що превалювали в російському суспільстві під час трагічних днів окупації та анексії Криму. Тоді переважала думка, що Захід швидко заспокоїться, та й Україна визнає, що «Крим наш» ‒ куди ж вона дінеться? Пам'ятаєте це нахабне та самовдоволене «не смішіть мої «Іскандери»? Хочеться запитати власників цього цінного арсеналу: і що «Іскандери»? Відсміялися?
Звісно, це ніяке не покарання за Крим. Це жест гніву після, як вважає Велика Британія, російської хімічної атаки в Солсбері. Це відповідь на втручання Росії у виборчі процеси в країнах Заходу. На дії Кремля в Сирії. На війну на Донбасі. Але все починалося в Криму.
Дехто може сказати, що плівку потрібно відмотати на більш ранню стадію ‒ наприклад, на початок війни проти Грузії. Так, це була ганебна війна, що супроводжувалася огидними етнічними чистками. Але анексія Криму супроводжувалася ще й абсолютно безпрецедентним, з точки зору міжнародного права, вчинком Володимира Путіна. Вперше з часів Другої світової війни одна держава приєднала до себе окуповану територію іншої. Це не було схоже ні на Абхазію, ні на Південну Осетію, ні на Північний Кіпр, ні на Косово, ні на Нагірний Карабах.
Слабка аналогія проглядається з анексією Східного Тимору Індонезією ‒ але Східний Тимор не був невід'ємною частиною території Португалії, а її заморським володінням, якому метрополія збиралася надати незалежність.
Цією «кримською операцією» Путін перейшов усі червоні лінії, які тільки можна було перейти. І вся подальша російська політика ‒ наслідок цього переходу, цього запаморочення від успіхів, цієї наївної віри, що після Криму можна все.
Виявилося, що не все. Росія потрапила в очевидний дипломатичний глухий кут ‒ і цього не можуть не помічати навіть ті, хто все ще вірить, що не сьогодні, так завтра Захід домовиться з Кремлем і розділить із ним світ.
Але це не означає, що з глухого кута немає виходу. Вихід є ‒ відмова від зовнішньополітичних авантюр, від дестабілізації цивілізованого світу, від знущань над Україною та її громадянами, від підтримки диктатури в Сирії. І відмова від Криму. Це, так би мовити, навіть не дискутується. Упевнений, рано чи пізно плівку доведеться відмотати назад ‒ до чорного дня анексії.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Оригінал – на сайті Крим.Реалії
