Якби референдум щодо вступу України до НАТО відбувся найближчим часом, 72% тих, хто взяв би в ньому участь, проголосували би – за (опитування Центру ім. Разумкова, грудень 2016 року), а 23% – проти. Водночас, чимало українців – а це 36% – досі не довіряють Північноатлантичному альянсові (опитування проекту «Східне сусідство ЄС» 2017 року). Ось 4 міфи, які сприяють таким цифрам і які активно просувала спочатку радянська, а тепер російська пропаганда.
Міф 1. Україна не зможе потрапити до НАТО через конфлікт із Росією
Так, анексією Криму та бойовими діями на Донбасі, Росія ускладнила процес вступу України до НАТО. Але не унеможливила його. Ніде в офіційних документах НАТО не йдеться про заборону вступу до Альянсу країни з територіальними суперечками чи неконтрольованим кордоном. Про це лише говорять. Хоча це звичайно впливає на рішення: країни-члени Альянсу не мріють приймати країну з гарячими конфліктами, адже одразу навантажать себе зобов’язаннями їх вирішувати.
Проте, в минулому країни-члени НАТО мали і територіальні суперечки, і конфлікти навіть між собою.
Рішення щодо кожної конкретної країни ухвалюють індивідуально. Тож питання лежить скоріше в політичній площині, і може бути – якщо є бажання – вирішене.
Міф 2. Про «НАТОвський чобіт», який хоче підкорити якомога більше країн
По-перше, стати країною-членом організації не так вже і просто. Для цього треба виконати довжелезний список завдань.
Україна отримала цей список ще 15 років тому, але й досі її членство перебуває під великим запитанням. У списку вимоги з реформування економіки, правоохоронної системи, армії, боротьба з корупцією тощо.
По-друге, країни вступають до НАТО на абсолютно добровільних засадах – аби мати колективний захист. Уявіть собі Естонію с населенням 1,3 мільйона, вона просто не в змозі самотужки забезпечити оборону від великого за розмірами агресора. Росія ж вважає вступ східно-європейських країн до НАТО загрозою для себе, відтак вона продукує новий міф.
Міф 3. Про безмежну НАТОвську агресію
Завданням НАТО є колективна безпека та оборона, а не напад чи агресія (Північноатлантичний договір 1949 року).
За часів холодної війни союз НАТО жодного разу не використав військової сили, але виконував функцію противаги радянському блокові. Вперше НАТО провів операцію тільки через 45 років після свого заснування. Це трапилось в колишній Югославії, де авторитарний сербський лідер Слободан Мілошевич вирішив зберегти федерацію силою. Завдяки ударам НАТО по сербській військовій інфраструктурі вдалось зупинити насилля і встановити мир на кордонах країн-членів НАТО.
З дозволу ООН, сили НАТО допомогли розгромити й ісламських фундаменталістів в Афганістані у 2000-х та захистили з повітря повстанців, які боролись з режимом Муаммара Каддафі в Лівії. Втім політичні наслідки деяких військових операцій виявилися неоднозначними, адже, наприклад, в Лівії після зміщення режиму Каддафі розгорнулась велика громадянська війна.
Також союз НАТО здійснював гуманітарну місію після землетрусу в Пакистані та операції на морі проти піратів.
Міф 4. Країни-члени НАТО «танцюють під американську дудку»
США дійсно мають великий вплив в організації, але рішення в НАТО ухвалюються не голосуванням. Усі питання вирішуються на основі консенсусу – консультації проводять доти, доки на них не погодяться всі 29 країн-членів Альянсу. А брати чи не брати участь у будь-якій операції вирішує сама країна. Наприклад, у 2011 уряд Німеччини відмовився брати участь у повітряній операції НАТО в Лівії. Але при цьому всі країни-члени НАТО зобов’язані вступитись у разі нападу на одну з них. У цьому і полягає принцип колективної безпеки та відповідальності.
